Така суворість у ставленні до Кривинюка пояснювалася тим, що його провина і пов'язана з нею історія не були рядовими, буденними. Про них пам'ятали. І не тільки ректор. Генерал Новицький, у якого вже не вистачало жандармів, щоб висліджувати і виловлювати всіх ненадійних, над силу старався навести в місті хоч видимість ладу і спокою. Спеціально виданим з його ініціативи таємним наказом рекомендувалося запідозрених у належності до соціал-демократичних та всіх інших нелегальних організацій робітників (чиновників і студентів) всіляко звільняти, очищати від них підпривмства і навчальні заклади.
Крім того, у ректора були й інші побоювання, про які він поки що не доповідав по інстанції. Після деякого затишшя в університеті знов почалися невдоволення. Цього разу причиною їх стали лекції професора Ей-хельмана. Недалекий у теоретичних знаннях, Ейхельман був таким же обмеженим у поглядах на живу дійсність. Незважаючи на соціальні події, що відбувалися в світі і хвилювали громадську думку, він уперто стояв на старих, давно підгнилих позиціях. Найбільш прогресивна частина студентів спочатку провокувала професора різними "небажаними" запитаннями, вважаючи, що він зробить з того певні висновки, потім його попередили — анонімкою, а це вже доходить до більшого. Намагання умовити, залякати неслухняних лиш підсилювало реакцію. Перед ректором стояла дилема: або ж не зважати на вимоги студентів, і тоді можуть виникнути нові заворушення, або звільнити професора. Останнє, звичайно, не завдало б науці ніякої шкоди — таких, як Ейхельман, сотні, але ж... досить один раз піддатися, як дійде черга й до нього, ректора.
Після певних консультацій було вирішено найактивніших підбурювачів з університету звільнити. Про поновлення Кривинюка, зрозуміло, не могло бути й мови. Йому залишалось одне: їхати за кордон і там здобувати собі шматок хліба.
Такими — дрібними й великими, сімейними і загальними — турботами жили Косачі. Було і смутку і радощів. Більше, звичайно, смутку.
"Що вдієш? — час од часу примовляв Петро Антонович. — Нині всі так живуть". Останніми роками він якось збайдужів. Косач розумів, що це старість, можливо, результат невиліковної сердечної слабості. Єдине, що його ще хвилювало, — це діти. Їхня доля. Найперше ж — Лосина. Відтоді, як дочка заслабла, Петро Антонович думав про неї з тривогою, ніколи ні в чому не відмовляв, не перечив. Саме тому не підтримував він і дружининих наполягань на поверненні дочки з Мінська. Натомість запропонував: "Комусь треба до неї поїхати".
ІII
Дні пішли один одного безвідрадніші. Лариса Петрівна, хоч і готувалася до цього, знала, що біля хворого буде нелегко, такого не сподівалася. Мержинський без сторонньої допомоги не міг уже ні підвестися, ні навіть попоїсти — до всього потрібні були чиїсь руки, чиясь постійна увага. Щоправда, їй нічого втомливого робити не доводилося, вона — раз уже приїхала — просто була при тому присутня.
Легко сказати — присутня. Дивитись, як найдорожча тобі людина борсається в пазурах смерті, і не мати змоги нічим їй зарадити, — яку ще можна придумати пекельнішу кару? І то не годину, не дві — по кільканадцять щодня, з ранку до вечора. Та якби її воля, якби можливо — свого здоров'я вточила б хоч теж ним не багата, небо прихилила б, — тільки одужуй, Сергію, живи...
Та чим зарадиш йому? Сподіватись хіба що на диво... Але див не буває. Мрії часто приносять розчарування, добрі наміри — гірш наслідки. Скільки витрачено сил, скільки нервів, аби хоч зупинити хворобу, а вона вже смертю проглядає крізь Сергієві очі.
Приїздила тьотя Еля з Риги. "Тут, Лесю, робити вже нічого". Надпила трохи з її чаші терпіння і поїхала. Справді-бо: мертвого з могили не вернеш. А він, Сергій, уже... Доле! Які жахливі слова є на світі!
Був полудень. Крізь відчинену кватирку було чути, як за вікном капотить з даху вода. Під стіною, мабуть, стояв таз, і краплини інколи падали з приглушеним дзвяканням. Сергій Костянтинович прислухався до незвичайного серед зими передзвону, і якась майже дитяча радість виповняла його змучену душу. Сьогодні він почував себе краще: спала гарячка, майже нормальна температура. Щоправда, полегшало йому після посилених старань Лесі і лікаря, але хіба в цьому річ? Головне — він одужує. Коли отак піде й далі, то на весну вони справді зможуть вирушити в якусь санаторію.
Створена власною уявою перспектива до того захопила Мержинського, що він не витримав, нетерпляче заворушився.
— Вам щось болить, Сергію? — обізвалася Лариса Петрівна. Вона облишила писання, підійшла. — Чи, може, незручно? — їй і справді здалося, що подушки лежать під ним надто високо, і обережно взялася їх поправляти.
— Спасибі, — ворухнув губами Сергій. Він узяв і поцілував її руку. — Мені... добре, Лесю. Ви поїдете... зі мною... до Швейцарії?
Лариса Петрівна підсунула стілець, сіла. Вона ро зуміла його. Колись і сама, лежачи отак нерухомо, в гіпсовому полоні, думками витала по горах та долинах, мандрувала казковими світами.
— Звичайно, мій друже. Мержинський заплющив очі.
— Весна в горах красива. Мені й досі пам'ятається маленька Владая. Ми жили там, як одвідували дядька Михайла. — Леся примовкла, і в цю мить перед нею в усіх барвах постало те невеличке село біля Софії.
— Говоріть... говоріть... І
— Смішно, — мрійно вела далі, — воно чомусь здавалося мені Парнасом... Щоранку ми ходили по квіти. Потім купалися...
— Ми теж... підемо... по квіти. Сил, щоб вимовити фразу, в нього не вистачило, і Сергій з натугою видавлював з себе по слову.
— ...Я так... люблю... квіти, — беззвучно шелестів. І раптом: — Я дуже... змінився, Лесю?
— Дуже, — сказала відверто.
Сергій Костянтинович зиркнув на неї не без подиву.
— Треба взятися за харчування, інакше слабість не подолаєте.
"Он вона про що!" — усміхнувся хворий і враз посерйознішав:
— Так-так... сьогодні... бачили?
В обід він справді з'їв чашку бульйону і півкотлети. Це було, кажуть, незвичайним пробудженням апетиту. Принаймні за останній місяць.
— Ну от. І почуваєте себе значно краще. — Вона була рада нагоді так просто — ніби ненароком — пого ворити на цю тему. — Давайте домовимось: щодня снідати, обідати, вечеряти. Гаразд?
Він кивнув головою.
— Тільки... потроху.
Сергій узявся за ліжко, спробував підсунутися вище, йому зненацька захотілося навіть підвестися, сісти, але судорога крутнула ним набік, зігнула. З хвилину він мучився, та ось корчі минули. Пітний, знесилений,
Мержинський благально і воднораз вибачливо дивився на Лесю, ніби запитував: "Ну як? Що тепер?"
— Нічого, — заспокоїла вона. — Це мине. — Підсунувши руку хворому під плечі, Лариса підняла його трохи вище. — Це від нерухомості. — Потім дістала гребінчика і почала розчісувати йому волосся. Чорне, смолисте, подекуди з сивиною, воно покірно влягалося, відтіняючи високе бліде чоло.
— Ось погляньте, який ви... — їй хотілося сказати "страшний", але знала: цього не можна, а іншого слова не знаходила.
Сергій Костянтинович з вдячністю пригорнув її руку. Йому знову стало краще, хотілося розмовляти.
Зайшла тітка, поклала пошту.
— Нічого не треба? — поцікавилась, ні на кого не глянувши. Лариса Петрівна відірвала од вікна погляд.
— Спасибі, нічого.
Переглянула листи. Із "Жизни" писали, що ждуть обіцяної статті; Михайло, брат, розпитував про причини її раптового від'їзду в Мінськ; такою ж сердечною тривогою був пройнятий лист Кобилянської... "А йому знову нічого, — з прикрістю подумала Леся. — Він уже й не допевняється", — глянула на Сергія. Але Мержинський помітив той погляд, запитав розуміюче:
— Навіть... од Віри... Григорівни?.. Щоб відволікти його увагу, заговорила про Кобилянську.
— Справді-бо, це ідея! — захопилася власною ж гадкою. — Коли не вдасться в Швейцарію, поїдемо на Буковину. Зелені гори, потоки, співучі трембіти... Коби-лянська вже давно запрошує мене в гості. Ви навіть не уявляєте, яка це мила, прегарна жінка.
А в душі клекотіло обурення — обурення на всіх тих, що кинули товариша в біді, хто ось уже півроку не обізветься до нього й словом. Розуміла, що не всі Сергієві друзі чинять так з доброї волі, бо багатьох, і, мабуть, саме найкращих із них, недоля загнала за тридев'ять земель, але, вкрай озлоблена, як тільки мог-ла,чсартала зрадливих спільників. Мержинський навіть не догадувався, які шалені бурі інколи стрясають його зовні спокійну подругу. Як на нього, то він давно вже змирився з таким станом речей. Змирився і навіть простив їх, отих колишніх товаришів.
— Як ви... думаєте... вони не сердяться, що я їм... нічого не пишу? — Очевидно, він хвилювався, бо говорив ще гірше звичайного; кілька разів голос його обривав кашель. Все-таки Сергій Костянтинович докінчив думку: — Але ж... я не можу... навіть диктувати... довго не можу, а після... — він задихнувся, — після такої перерви... коротко писати... гріх...
Мержинський, ледве докінчивши фразу, знепритомнів. Лариса Петрівна швиденько намочила в ефірі вату, піднесла йому понюхати.
(Продовження на наступній сторінці)