В кімнаті, що була їй і кабінетом, і спальнею, на Лесю чекали нові журнали, книги. Вони лежали німі, з розкритими сторінками, наче припрошували заглибитись у них. "Народ", "Жизнь", кілька Франкових оповідань, котрі переклала для "Донской речи", Гауптманові "Ткачі"... "Ткачів" замовили їй перекласти для гуртків соціал-демократів. А на черзі—"Хто з чого жиє" Дікштейна... А там обіцяли переслати і "Маніфест". Його неодмінно треба видати українською мовою — хай вчаться пролетарі боротися й перемагати, жити по-людському. Надходить-бо новий, великий день. Вже загорілися зірниці, а за ними, дивись, і сонце зійде — велике, променисте сонце правди і волі, щастя і радості. Розступиться перед ним одвічна пітьма, від сили його впадуть темниці, і звільнений від пут народ вийде на майдани і вулиці, щоб разом, однією сім'єю, йти назустріч своєму майбутньому"
...Внесли і засвітили лампу, і Леся, скинувши святкове вбрання, взялася до роботи. Була на вершині своїх заповітних дум, сягала мрією того далекого світлого дня, коли на оновленій землі врага не буде, супостата, а будуть Люди, серед яких незгасно горітиме вогник і її — нехай слабого, зате палкого й щирого серця.
ОДЕРЖИМА
КНИГА ДРУГА
ЧАСТИНА ПЕРША
Тілько — життя за життя.
Леся Українка
У Мінську самотній умирав Мержинський. Для Лариси Петрівни ця звістка не була несподіваною. Кілька місяців тому Сергій Костянтинович скаржився їй на здоров'я, потім писав, що стало ще гірше. Та й сама вона бачила, коли востаннє стрічалися, — хворий тане, мов свічка...
Листа від Еліасберга одержали по обіді. Леся пробігла поглядом списані недбалим почерком лікаря сторінки, потім перечитала уважніше і безсило опустилася в крісло.
— Що з тобою? — зайшла і, помітивши, як дочка зблідла, занепокоїлась мати. — Тобі зле? Лариса подала їй листа.
— Сергій при смерті, — насилу вимовила чужим голосом.
Ольга Петрівна швидко переглянула листа.
— Цього слід було ждати. Я тобі ще навесні казала. Та й раніше, у Гадячі.
Дочка кинула на неї насторожений погляд, у якому Ольга Петрівна відчула докір. "Я, мабуть, занадто холодно сприйняла цю звістку", — подумала. Щоб якось розвіяти неприємний холодок, що війнув поміж ними, чи то порадила, чи то запитала:
— Може, нехай Ліля по дорозі заїде?
Лариса Петрівна заперечливо покрутила головою.
— Мій клопіт, мені й пектися ним.
— Ти хоч тямиш, що кажеш? Сама ледь стала на ноги.
— То й що, інших можна забути? — Леся встала. Хвилинне заціпеніння, що було охопило її, вже минуло. — Ні, власне благополуччя для мене нічого не варте, коли друг у біді.
Ольга Петрівна одійшла до вікна. В доччиній відповіді вона відчула рішимість і ту постійну готовність до самопожертви, що так одверто проявлялась у Лесиних стосунках з Мержинським. Вона не схвалювала цього.
Мовчанка затягувалась. Ольга Петрівна знов узялася за лист. Кілька хвилин читала безмовно, а потім вголос:
— "...опять стал лихорадить (ім'я вона пропустила навмисне — з певного часу не могла спокійно його вимовляти)... потерял аппетит и значительно ослабел... Хотя в легких нет еще угрожающих изменений, но при зтой проклятой болезни нельзя полататься на объективные данные: бывает скоротечная чахотка." — Час од часу вона зиркала на дочку" стежачи за виразом її обличчя" і, не помітивши будь-яких змін (лише здавалося закам'янілим), читала далі: — Больной тает, как свеча... Вдобавок, он еще охрип..."
Леся слухала, тримаючись за ріг столу. Очі її були напівзаплющені.
— Подумай, Лесю: кому потрібна така жертва? Поїдеш, намучишся, змарнуєш здоров'я... Дочка обернулася.
— Може, й так. Я про це зовсім не думаю. Ти ж знаєш, я люблю приносити саме такі безкорисливі жертви.
Вона заходилася складати папери.
— А про нас — про мене, про батька — ви коли-небудь здумаєте? — Ользі Петрівні, виднот урвався терпець. — Ми що ж, гіршого вам зичимо?
Лариса підступила до матері.
— Навіщо ти завдаєш сама собі жалю? Чи ми вже справді такі невдячні? — їхні погляди стрілись, і Леся не витримала, пригорнулась до неньки. — Прости мене, люба, я інакше не можу.. Я мушу їхати. Його треба рятувати.
— Що ж дасть йому твоя присутність? — вже лагідніше мовила Ольга Петрівна. — Хіба не ясно, що це вже кінець?
— Але ж лікар пише про можливе поліпшення. Ось послухай, ти, видно, не дочитала. — Леся схопила листа, відшукала потрібне місце: — "...Может бьіть, й действительно ему станет лучше, когда установится зима". Чуєш?
— Я певна, що він сам у теє не вірить.
— І все-таки я поїду.
— Що ж, силою тебе не втримаєш. От тільки з грішми зараз сутужно.
— Мені до цього не звикати. Краще збери мене в дорогу.
— Навіть батька не дочекаєшся?
Леся промовчала, їй самій хотілось порадитися з батьком, та коли-то він повернеться з того Колодяжного?
— Розкажеш йому, мамочко, він зрозуміє. І не думайте, нічого зі мною не станеться. — Нею дедалі більше оволодівав неспокій. Спочатку вона старанно укладала речі у валізу, а потім хапцем почала скидати туди білизну, книги, журнали. Рахітом спинилася: — Мало не забула! Як тільки Брокгауз надішле літературу, негайно направте мені... Мабуть, на адресу Мержинського... А Ліля, як приїде, хай сходить до Бердяєва, попросить для мене щось до теми "Народництво в Німеччині".
— Збираєшся там працювати?
— Муситиму. Ти ж знаєш — я заборгувала "Жизни" статтю про новітню соціальну драму.
— Гляди, надірвеш себе.
— Не бійсь. — Лариса Петрівна оглянулася по кімнаті. — Ніби все.
— Візьми ж хоч їсти що-небудь. Такий світ, а ти з порожніми руками. Нащо ж його все потім купляти? — Мати поспішила на кухню, і там одразу заметушилися, застукали дверима.
Невдовзі до будинку № 97, на Маріїнсько-Благовіщенській, підлетіли новенькі парокінні глабці. Візник гречно привітався до жінок, які вже чекали його, молодшій, що накульгувала і здавалася надзвичайно чимось ураженою, допоміг сісти, і санки знову рушили засніженим бруком.
Не доїжджаючи Галицького базару, вони круто повернули ліворуч і раннім присмерком помчали до вокзалу.
Лариса Петрівна прибула до Мінська надвечір. Погода стояла на диво тепла. Капало з дахів, наче весною. Зраділі раптовій відлизі горобці зграями пурхали між людьми, зухвало хапаючи з-під ніг то насінину, то кришку хліба; деякі, очевидно, ті, що наїлися, нехотя хлюпалися в калюжах, брижили й так неспокійну од вітру каламуть.
До квартири, де мешкав Мержинський, дісталась не швидко. Це була майже околиця міста, з поганим, грязьким під'їздом. Будинок належав тіткам Сергія Костянтиновича. Його, вже тяжко хворого, перевіз сюди батько.
Біля хвіртки Лариса Петрівна зустріла Еліасберга. Лікар повертався од хворого.
— Як він там, Борисе Михайловичу? — запитала з тривогою, ледь привітавшись. — Йому не краще?
— Боюся, що ні. Хвороба ускладнюється.
— А перспектива... сподіватися на щось можна? Еліасберг розвів руками.
— У вас такий втомлений вигляд, Ларисо Петрівно, — сказав замість відповіді. — Ходімо, я вам допоможу. — Він узяв валізку, відступив, пропускаючи Косачівну у двір.
Похмурий зимовий день догоряв. У кімнаті, де лежав Мержинський, ткалися рідкі вечорові сутінки, але хворий не запалював світла. Так, у півтемряві, йому було легше. Світло нагадувало про життя, а він ось уже півроку відгороджений од нього чотирма стінами, півроку не залишає ліжка, не знає ні дня ні ночі. Його існуванням є тепер муки. Життя і тліє в ньому, певне, для того, щоб завдавати ще більших страждань.
Години дві тому ввели морфій, болі ніби притихли, і Сергій Костянтинович дрімав. Він намагався заснути, однак сон пішов од нього, видно, назавше, лишивши як спогад неміцне забуття. Воно теж тривало недовго. Сухий надсадний кашель, підкравшись зненацька, підкинув Мержинського і почав ним трясти, як пропасниця. Сергій хотів розстебнути сорочку, щоб легше дихати, але пальці тремтіли, не слухались, і він рвонув комір, оголивши липкі од млості запалі груди. Та це мало допомогло.
Він лежав непритомний, розбитий. Коло ліжка валялися подушка і ковдра, один кінець простирадла звисав до підлоги.
— Недавно був приступ, — пояснив Еліасберг. Не роздягаючись, ледве стримуючи себе, щоб не кинутись до Сергія, Лариса наблизилась до ліжка. Ступила крок і жахнулася: перед нею лежала не людина, не той невгамовний, життєрадісний Сергій Костянтинович, якого вона знала раніше, а, скоріш, тінь його. "Леле моя? — мало не зойкнула. — Що від нього лишилось?" Бачила Мержинського кілька місяців тому, але зараз він був невпізнанний: ще більше висох, пожовтів, загострилися вилиці. Запалі очі прикривали зчорнілі, мабуть од безсоння, повіки.
Гуркнув зачеплений Еліасбергом стілець, і хворий поворухнувся, потрісканими вустами прошепотів:
— Пи-и-ти-и...
Лікар підвів йому голову, підніс до рота склянку з водою. Перш ніж Мержинський розціпив зуби, кілька краплин скотилися на шию. Леся бачила, як вони тремтіли, зупинившись у заглибині ключиці.
Зрештою хворий блимнув очима. Якусь мить він нерозуміюче дивився перед себе, потім знову зімкнув повіки.
(Продовження на наступній сторінці)