— А в нас куди красивіше! — додала гостя. — Зійдеш на гору — і вся як є зелена Буковина перед тобою. Приїздіть уліті. Покажу вам і полонини, і смерічки, про котрих ви так допитувались у Павлика...
їх помітили з веранди і замахали хустинкою. Вузенькою стежкою, що вела від будинку до пагорбка, назустріч побігла дівчинка. Леся загукала до неї:
— Євцю! Не біжи так, Євцю!.. Чи й ми ото були колись такими, Ольго Юліанівно?
— А певне, що були! Пригадую, як заберусь, бувало, в гори, то попошукають неньо...
Євця підбігла задихана і пригорнулась до Лариси Петрівни.
— Чи ж можна так, Євцю? — вдавано суворо озвалась до племінниці Леся. — А якби впала та забилася?
— І не впала б, і не забилася, тіточко! — щебетала дівчинка. — А вгадайте, хто до нас приїхав?
— Та хто ж? Певне, хтось київський...
— От і не вгадали! Не вгадали! — підстрибнула з радості Євця. — І погляньте, якого вінка мені подарували.
Леся збагнула:
— Олена Антонівна?! Правда?
— Еге... А як ви вгадали? — допитувалася дівчинка.
— Бо теж була маленькою, такою, як оце ти... і подарунки такі ж одержувала від тіточки Олени. — Вони пішли стежиною, і тепер уже поспішала не Євця, а Лариса Петрівна. — Я давно вже не бачила Олени Антонівни, — пояснювала Ользі Юліанівні.
— Це та, що ви мені про неї писали? Що була в Сибіру?
— Так. їй тепер не дозволяють жити в Києві, тому бачимося ми рідко.
Назустріч їм вийшли Михайло, Шура і Олена Антонівна. Леся першою кинулась обнімати та цілувати тітку, в її очах заблищали сльози.
— Не треба, Лесю, тобі не можна хвилюватися, — умовляла її, голублячи, Олена Антонівна. Вона помітно постаріла, в косах з'явилася сивина, але погляд, як і замолоду, був гострий, а на обличчі лежав спокій.
Леся познайомила тітку з Кобилянською.
— А де ж мати? — запитала Михайла.
— Мама залишилась чекати батька і гостей у Гадячі. А тобі, сестричко, лист. Аж із Петербурга.
— Правда?! Давай же!
Лариса Петрівна швидко розірвала конверт, пробігла очима лист.
— Ну от, А ви, Ольго Юліанівно, кажете: до вас їхати. "Жизнь" просить негайно надсилати статтю. А я її тільки розпочала писати... До речі, Ольго Юліанівно, я вам ще не казала, тема цієї статті знаєте яка?
Кобилянська знизала плечима.
— Ви ось скаржилися на несправедливу оцінку вашої творчості і творчості інших буковинських літераторів. А що ви скажете, коли я виступлю в "Жизни" і розповім про все, як воно є? Публіцист із мене абиякий, а все ж напишу. І ви мені в цьому допоможете.
Кобилянську дещо здивувало таке раптове Лесине рішеная.
— А написати справді варто. І є про кого, — додала Шура.
— От-от, — підхопила Леся. Вона ще раз переглянула лист, прочитала вголос: "Русским небезынтересно творчество украинских писателей..," Чуєте? "Небезынтересно"... Редактор пише, що Горький — він якраз керує літературним відділом — схвально поставився до моєї теми.
— Домовились: Леся виступае з статтею про малоруських письменників на Буковині, — резюмував Михайло. — Ріщенець прийнято. Гайда полуднувати, Лесю? Запрошуй гостей, сама йди...
В їдальні вже давно чекав накритий стіл.
Давненько не збиралися отак. Прибули Старицькі і Лисенки, батькова і материна рідня, знайомі... З'їха-лися старі й молоді, друзі і ті, кого вона й не вельми хотіла б бачити. Що ж? Не її тут право порядкувати, вона сама, по суті, гостя...
Шкода, що не приїхав Сергій. Що б це могло значити? Писав же, ніби легше, обіцяв, а от немає. Та хіба лише його бракувало сьогодні?! А Тучапеький, Віра Григорівна, Галя Ковалевська, Гамбарашвілі, Зюма... Розкидала життєва хвиля по всіх усюдах. Одні на волі мучаться, а інші — в тюрмах.
Є, правда, й такі, що за ласий шматок продали і свою гідність, і свої переконання...
Лунали тости, дзвенів кришталь, а Лесю, як і завжди, обсідали думки. Навіть коли сміялися з якогось дотепу — в очах незмінно стояла зажура. Дивилася на матір, що сп'яніла од щастя, люб'язно всім усміхалася" на батькову сивину" на тіточку Олену і молодших Старицьких" а в уяві чомусь зринало дитинство, колодяжанські зелені луки і отой свіжий, росяний ранок у Нечімному... Глянула на Михайла. Чи той це мрійний хлопчина, що зривав тоді на озері білі лілеї?.. Таки він. Хоч постарів, бороду он яку має, дочку вже гладить по русявій голівці, а він: ті ж очі, той же погляд. Тільки голос погрубішав. Як би то зараз вийшло в нього: "Лесью-у..."?
Усміхнулася, і Михайло помітив, нагнувся. Сказати? Ні, зараз не час... Навіщо навівати й на нього смуток? Нехай жартує, співає... Досить у нього тих болів та скарг. Та чи й потрібні вони отут? Не так уже часто збираються, щоб і в такі дні печалитись. Нехай хоч батьки потішаться дітьми та онуками. А вона... Ось уже й під тридцять береться...
...Хтось кинув з гостей: "Чи не час уже нам і честь знати?" Старицький підтакнув: "Авжеж, авжеж?" — і перший підвівся з-за столу. І як Ольга Петрівна не просила скуштувати того та сього ("бо навіщо ж воно пеклося та варилося"), всі встали, подякували господарям.
— А все це ти, Михайле Верстовичу, — дорікала Ольга Петрівна Старицькому. — Гості б ще й посиділи, і з'їли чого-небудь...
— Овва! Ти цим, Ольго, не журися. От ми перекуримо та побалакаємо — тоді й ще можна. Гляди, аби було чим пригощати. Бо ми знаєш які!.. Он як! — Михайло Петрович хвацько підкрутив вуса, підморгнув Лисенкові. — Ге ж так, Миколо? Рай його батька!
— Так, та не зовсім, — кинув Єфремов. Сказано було багатозначно, якось з викликом. На устах Михайла Петровича згасла усмішка.
— Дехто зраджує нашій українофільській корогві, — вів далі Єфремов, — друкується в кацапщині... і навіть, — він кинув погляд на Лесю, що стояла поруч з жінками, — навіть за наукою туди їздить. — Він був напідпитку, щоки його пашіли.
— Навіщо про це зараз? — спробував зупинити його Старицький.
— А я, щоб ви, Михайле, знали, ніколи не цураюся нагоди виховувати нашу молодь. Бо хто ж за нас це робитиме?
— Пізно вже, добродію, — підійшла, залишивши жіноче товариство, Леся. — Може, он ті, — вона показала на дітей, що гралися на подвір'ї, — вас дещо й послухають, а щодо мене — то пізно. Даремно силкуєтесь.
Єфремов почервонів ще дужче.
— Ну, коли вже ви, Ларисо Петрівно, зашуміли, то чекайте громів.
— На мою голову вже стільки їх падало, що навіть блискавки буває не страшно.
З веранди долинула мелодія вальсу. Шура і Людмила Старицька закружляли в танці. За ними пішло ще кілька пар.
Старицький, Леся й Єфремов одступили вбік.
— Як-не-як, Лесю, — трохи змінив тон Єфремов, — а вам, доньці таких статечних батьків, племінниці і учениці Драгоманова, не личить ставати під чужі знамена. Ви повинні боронити чееть старої корогви, а не зрікатись її.
— А ми гадаємо, — випередив сестру Михайло, що сам підійшов і одразу зрозумів, про що мова, — краще зробити нову корогву, ніж латати стару і ради того латання ризикувати власною честю.
— Отак?! Хай гірше — аби інше?
Старицький, бачачи, що суперечка розгоряється, спробував пригасити її, але ніхто не підтримав. Господарі десь порядкували на кухні та у дворі, Олена Антонівна про щось розповідала Кобилянській, а молодші кружляли в танці...
— Ні, — вів далі Єфремов, — ви, Ларисо Петрівно, таки далеко сягнули. Не знаю тільки, за чим дивилася ваша матінка, Ольга Петрівна, що допустила таке, а я... — він безнадійно махнув рукою і зник.
— Отак буде ліпше, — мовив услід йому Михайло. Підступили Олена Антонівна з Кобилянською, Микола Віталійович.
— Чим це ви так допекли старому, що скаржиться Ользі Петрівні? — запитав Лисенко.
— Не зійшлися характерами, — відбулася жартом Леся.
— Чи то пак, поглядами на корогву, — додав Михайло.
— Тут, Миколо, поки ти грав, ціла баталія розгорілася.
Ольга Петрівна, що саме нагодилася до вітальні, не дала Старицькому докінчити розповіді. Кинувши не-вдоволений погляд на Лесю та на Михайла, Косачева запросила гостей на веранду, де все було готове до чаювання.
Леся побула трохи і, відчувши втому, вибачилась, подалася до своєї кімнати. Ольгу Юліанівну попросила прийти одразу ж, як тільки насидиться та нагостюється.
(Продовження на наступній сторінці)