Але не це здивувало Мержинського. Трохи вище, з вузенької, запорошеної вітровими наносами щілини, витикалася велика, червона, мов пломінь, квітка. На чому вона трималася, як росла — не було видно, ніби квітка пробивалася до світла крізь все оце німе громаддя, що панувало над світом, що скинуло із себе і людей, і рослин, і навіть неподатливі терни.
Лариса Петрівна і Мержинський стояли, вражені незвичайним видовищем.
— Чи не здалося нам? — стиха мовила Леся. Сергій Костянтинович підійшов і простяг до квітки
руку.
— Жива! — Він підклав під її пелюстки пальці, і її квітка похитнулась. — Ходіть сюди, гляньте на її стебло.
Стебельце у квітки справді було незвичайне — товсте, покрите малюсінькими волосинками-голочками.
— Диво, та й годі: така мертвечина, така суворість — і раптом ніжна, майже неприродна краса.
— Зірвемо?
— Що ви? Нехай росте. .
— А я хочу для вас... на пам'ять.
"На пам'ять... О друже! Знав би ти, як увійшов ти мені в серце. Не квіткою і не дарунками коштовними, не пестощами — скромністю своєю та людяністю, лю бов'ю щирою до всього земного і неземного, ненавистю до неправди, що запанувала над світом. І не треба мені іншої пам'ятки — довіку світитимуть мені твої очі, вчуватиметься твій голос, твоя хода".
— То як? — знову перепитав Мержинський. — Не ми, то хтось інший зірве. Не вікувати ж їй тут? — Він висмикнув квітку і подав Лесі. — Забув, у якого народу є звичай: хлопець, коли він хоче одружитись, повинен розшукати щонайкращу гірську квітку. Леся зашарілась, опустила повіки й промовчала. Вони стояли, милуючись гірським пейзажем і морем, що голубіло неосяжною широчінню і десь далеко-далеко зливалося з обрієм.
— Уже сутеніє, Сергію, — вона вперше назвала його на ім'я, та, здається, він не помітив цього — говорив, захоплювався квіткою, а її, що була зараз найближче, почуттів не розумів.
— Будемо їхати. — Він знову взяв Ларису Петрівну під руку. — Цікаво, як називають цю квітку?
— А от ми зараз спитаємо.
Проте й татарин-візник не знав її назви. Він тільки покрутив головою і сказав, що вперше бачить таку дивну квітку.
— Тоді я назву її, — мовила Леся, — ломикамінь. Як, підходить?
— Справді, вона таки варта цього наймення.
— Поставлю її в себе на столі — як символ нескоримості, твердості... Хай нагадує і цю подорож, і вашу
увагу-Леся не докінчила думки: Сергій Костянтинович
узяв її руку, поцілував сухими, спраглими устами.
— Спасибі, Лесю. Я теж не забуду. Мов оцей ломикамінь, пробиватимусь до сонця, до світла. — Він стиснув її слабеньку долоню і так тримав у своїй — теплій та ніжній.
Назустріч їм пливла дорога, за тернами — дуби, явори, а там знову горді, непорушні кипариси, духмяні магнолії, пишні лаври, в'юнкий та міцний своїми обіймами плющ...
XIII
Майже рік, як вона в цьому добровільному і водночас вимушеному засланні. Промайнули літо і осінь, схо дить зима. Природа знову розкриває свої незліченні скарби, знову манить, знов розпалює в душі вогонь неспокою, творіння, шукань.
Леся переглядала один за одним щойно одержані листи.
В Києві — масові арешти. Аж в астраханські степи заслали Кривинюка, їхнього доброго приятеля. Що ж, це все-таки ліпше Лук'янівки. От тільки Ліля — вони, здається, кохаються — так і не бачилася з ним: не встигла повернутися з Криму.
Мама турбується про її "Блакитну троянду", пише, ніби Заньковецька збирається грати в ній Любу. Це було б дуже добре, кращої од неї української артистки зараз і не знайти...
А це, чий же це лист? Із Львова? Невже Франко?.. Він! Сповіщає про заснування "Літературно-наукового вісника" і запрошує до співробітництва. Отже, він на неї не гнівається за ту коротку публіцистичну суперечку з приводу українців Желябова і Кибальчича в російському революційному русі! Звичайно, вона має рацію: тільки спільною боротьбою можна добитися волі і правди... Іван Якович це зрозумів, вона певна. І ніхто із львівських літераторів не симпатичніший їй од Франка. Хіба що Павлик? Ні скоріше обидва однаково їй рідні по духові... А жаль усе-таки "Життя і слова". У "Віснику", напевне, Грушевський навряд чи допустить друкування матеріалів про робітничий рух. Та й автура там буде, з усього видно, не та.
Але ж спасибі — не забув Іван Якович. Треба негайно йому одписати, подякувати.
Леся відклала коротке Франкове послання і взяла інший конверт. Вона ніколи не читала кореспонденцію вибірково, кожен лист цінний, за кожним — близька їй людина.
Цей був із Мінська, од Мержинського. Всього-на-всього третій, відколи поїхав Сергій отоді, восени. Що там у нього, як?
Лариса Петрівна швидко розірвала конверт, пробігла нерозбірливо написані рядки. Він знову хворий, скаржиться на кляту недугу, що під'їдає здоров'я, не дозволяє (і в такий час!) віддатись роботі. Вона уявляє його стан, його муки — душевні й фізичні. Він же спокійно ані долежить" ані посидить.
Скаржиться, що пишуть мало. Тож і вона в тому винна.
Леся дістала аркушик паперу, вмокнула перо і на хвилину задумалась. Чи не занадто сухо: "Вельмишановний Сергію Костянтиновичу!" — як зверталася вона раніше? Адже йому, хворому, самотньому, так бракує ласки, лагідних, слів. А скільки їх у її серці! Скільки щодня на устах — звернених до нього, далекого, рідного.
"Мій милий друже!" — рука, ніби сама, мимоволі вивела ці слова.
Леся дивилася на них, перечитувала, як перечитувала сотні рядків своїх творів. У цю мить і він, цей коротенький рядок, був голосом її душі, її зраненого серця.
"Твої такі нечасті листи чомусь завжди пахнуть мені зов'ялими трояндами. Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію..."
Так-так. То була ніби мрія, немов сон.
"...І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі; тонко, але невід-мінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує..."
А може, не треба цих слів? Хай серце його не вражає неспокій. Ні, скаже" напише, бо не може далі стримувати голосу серця.
"...Мій друже, любий мій друже! Як можна, щоб я жила сама тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в бажанні згинути, зникнути з цього світу, де щастя і горе так божевільне сплелись..."
Чи так він її зрозуміє? Чи не осудить за цей розпачливий тон? Зрештою, хай буде, як буде. Може ж вона висловити свої почуття, свої болі і жалі? Вони не перешкодять їй, коли треба, знову сказати: "Убий, не здамся!" — вони лиш гартують та вигострюють її зброю.
"Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я їду до тебе, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, що поміж нами не було і спогаду про поцілунки. О друже! Я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків. Тілько з тобою я не сама, тілько з тобою я не на чужині. Тілько ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, — вона все тремтить, як струна, — все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем своїх блискучих очей..."
Цих слів вона не казала і, мабуть, не скаже йому ніколи. Тож нехай хоч прочитав, хоч побачить.
"Мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зов'ялі троянди? Чому я не можу, коли так, облити рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми? Мій друже, мій друже! Я ж для тебе почала нову мрію життя. Пи шеш про смерть? Я так боюся без тебе. Бери, бери й мене з собою. Ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згуби мось обоє помалу... А на тім місці, де ми були колись у житті, нехай троянди в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже. Я простягаю до тебе руки, я благаю:
візьми! І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди..."
Леся докінчила писати і, безсила, відкинулась на стільці.
Може, не варто відправляти цього листа, може, він не застане його! Ні, швидше! Швидше послати. Сергій почув її слова, вловить їх серед людського гомону — так, як і вона чує його тихий, як шелест осіннього листя, голос, навіть бачить його — зажуреного, з холодним блиском палаючих очей...
Леся швидко накинула пальто, взяла паличку і вийшла.
Здавши листа, вона довго, до втоми, ходила набережною, гамувала свої розбурхані почуття. Хиталися розгойдані вітром кипариси, шуміло море, спалахували блискавки, і десь далеко-далеко вчувалися перекати першого весняного грому.
Скоро вона розпрощається з усім оцим і тільки в згадках буде вертатися до далеких берегів, до цих духмяних ночей, що принесли їй стільки доброго і лихого.
XIV
(Продовження на наступній сторінці)