Ще в Ялті Мержинський обіцяв Лесі познайомити її з працівниками щойно заснованого в Петербурзі журналу "Жизнь", а не минуло й півроку, як до неї звернулися з офіційним запрошенням співробітничати в цьому виданні. Листування, що зав'язалося, посилило бажання якнайшвидше зустрітися з невідомими друзями, а надто — з авторами, котрі друкувалися в "Жизни", — Ульяновим, Горьким, Чеховим, Скитальцем. їхні політичні й літературні твори захоплювали Лесю, допомагали глибокому пізнанню й розумінню життя. До того ж це була нагода заїхати до Мінська, до Сергія Костянтиновича, а в самім Петербурзі — відвідати Лілю, яка вчилася там на Вищих жіночих курсах.
Тож, відпочивши після Берліна, куди їздила на лікування, Леся знову вирушила в дорогу.
Поїзд приходить до Петербурга о шостій вечора. Тільки-но встиг він зупинитися, як до вагона, випереджаючи носіїв, влетіла Ліля.
— Та обережніше ти... задушиш, — відмагалася од її палких обіймів Леся. — Сили в тебе — як у доброго парубка.
Вони стояли в тіснім, погано освітленім купе і милувалися одна одною.
— Видно, балують вас на тих курсах.
— Як кого, — лукаво посміхнулася Ліля.
— Гаразд, гаразд. Ось я роздивлюся, розпитаюся, і коли що, такого задам тобі перцю...
— Овва! — Ліля знову міцно обхопила за плечі та пригорнула сестру. — Не вдавай із себе, будь ласка, тирана.
— Облиш, — розсміялася і Леся. Вагон тим часом спорожнів, сестри зібрали речі і вийшли.
— Ти ліпше закутайся, — поправляла Ліля на Лесі хустку. — Це тобі не Волинь.
Надворі справді було холодно. Палючий вітер обпікав лице, забирався в рукава, за комір, неприємно холодив плечі. В білому світлі ліхтарів кружляли поодинокі сніжинки.
— Шукай хутчіше візника, нехай їй грець, цій півночі. В нас уже весною пахне, а тут... хай бог боронить, можна дуба дати.
Дорога втомила Лесю. І не так їзда, як думки — важкі, нерозрадні, невідступні. Гадала — хоч трохи розвіє їх, розгубить у подорожі, а виходить зовсім по-іншому. Видно, не втекти їй від себе, від свого смутку, не сховатись ніде. Лізе в голову, свердлить мозок усяка всячина.
— Як там Шура, Михайлик? — спитала Ліля, як тільки вони всілися в сани і візник накинув їм на плечі важкого, що, незважаючи на давність, ще тхнув овечим потом, кожуха. — Певне, марить своїми дослідами.
— А я його й не бачила. Сестра різко повернулася до неї.
— Як так, чому?
— Не заїздила в Тарту. Буду повертатися — тоді. В Мінську довелося затриматись.
— У Сергія Костянтиновича?
Леся ствердно кивнула головою.
— У нього. Пробула там три дні. Одне, що себе почувала не зовсім добре, а друге — Сергій просив залишитись, і мені не хотілось робити йому прикрості.
— Йому зле?
— Коли б хоч зле, а то ж... не знаю, як тобі й сказати... Він настільки кволий, що не може навіть вільно триматися на ногах. Лікарі пророкують — звичайно, не при ньому — швидкий кінець, а він бадьориться, запевняє, що поправляється...
Леся примовкла.
— Скоро й наш монастир, — заговорила Ліля. — Це ми так називаємо житло своє.
— Багато у вас дівчат? — байдуже, аби не дати смутку повністю оволодіти собою, запитала Леся.
— Певне, з двісті.
— Ти б мені хоч розповіла, де ми їдемо і що тут цікавого?
— Таж зараз нічого не видко, нехай завтра вдень. Правду кажучи, я ще й сама тут як слід не роздивилася. Знаю Невський — разів зо три там ходила... Мідного вершника бачила. Ермітаж... Оце й усе, де встигла побувати. Правда, ще на Сенатській площі, де розстрілювали декабристів, була... А їдемо ми вже Петербурзькою стороною — найстарішою частиною міста. Незабаром Архієрейська вулиця — там і домівка.
Санки летіли попід високими, що бовваніли в розрідженій ліхтарями темряві, будинками, черкали, аж повискували, кутими полозками об тротуари, губилися в завихрених вузеньких провулках.
...Кімнатка в Лілі невелика, проте затишна. Є де спокійно попрацювати і відпочити. Перші два дні Леся так і робила: зранку, як сестра йшла на лекції, писала, а по обіді читала. Але скоро цей розпорядок набрид, і Лариса Петрівна, наскільки дозволяло їй здоров'я, взялася за справи.
Насамперед — задля цього, власне, і їхала такий світ — треба було знайти редакцію "Жизни", зустрітися з її працівниками. Судячи з адреси, редакція містилася не так далеко, а все ж дорога туди, кажуть, забере добрих півтори-дві години.
Вирішила поїхати опівдні.
День видався морозний, непривітний. Над містом висіло суцільне снігове хмариво і час од часу сипало на землю дрібною порошею. Різкий вітер, що налітав з північного заходу, з Фінської затоки, зривав білу намітку снігу, вихрив нею у тісних, мов криниці, двориках і, вибравшись на волю, ніс геть. Купи покидьків, опала штукатурка так і чорніли неприбрані й нічим не прикриті. Особливо це впало в очі, щойно Леся пересіла з конки на "звощика" і той погнав свою цибату конячину провулками. "Ось воно, справжнє твоє нутро, Петербург, — думала Леся. — Виставляєш напоказ Невські та Сенатські проспекти й майдани, дивуєш красою Адміралтейства та Ісаакія, а досить звернути на кількасот метрів убік, як од усього того й сліду не лишається..." Стало тоскне від тих думок, і Леся, щоб відігнати їх, не псувати собі перед зустріччю настрій, заговорила з візником. Вона й не подумала б, що везе її не старожил-петербуржець, а звичайнісінький селянин-ест. Так-так, вони щозими приїздять у місто катати панів. Удома в цей час роботи майже ніякої, а тут, дивись, потроху й назбирається якийсь десяток карбованців.
Санки зрештою зупинилися біля масивних, пофарбованих у темно-коричневий колір дерев'яних воріт. Візник повернув назад, і Леся зосталася одна. Вона стояла в нерішучості, розглядала кам'яний будинок, що був тут чи не єдиною високого спорудою, сподіваючись когось зустріти, розпитати. Проте поблизу ніхто не з'являвся, і вона наважилась зайти у двір. В ньому було просторо і чисто. У глибині — обшитий почорнілими від негоди дошками дерев'яний будиночок. "Певне, там, — подумала Леся, — бо навряд, щоб у цьому, великому..."— вирішила і подалася розчищеного від снігу доріжкою. Проте редакція "Жизни" містилася таки у великому будинку, що вікнами виходив на вулицю. Молода привітна жінка, до якої Леся звернулася, завела її до під'їзду, показала двері І попередила, що східцями треба спускатися трохи вниз, у півпідвал. Лариса Петрівна пройшла в кінець півтемного коридорчика і зупинилася перед широкими оббитими дверима. На стук ніхто не відізвався. Почекавши з хвилину, Леся ввійшла до просторої світлої кімнати. Нікого. Кілька робочих столів, шафи, старенькі стільці. За напівпричиненими дверима, що вели, певно, до суміжної кімнати, чути було спокійні чоловічі голоси. Злегка постукала в одвірок і не встигла відняти руку, як двері — туди, всередину — розчинилися і високий, худорлявий чоловік став на порозі.
— Вам до кого? — запитав, жестом запрошуючи ввійти.
— Насамперед скажіть, будьте ласкаві, чи тут редакція "Жизни"?
— Тут, тут, товаришко, — вийшов з-за столу лисий, в окулярах чоловік. — Судячи з усього, друзі, — звернувся до працівників, — до нас гості... і далекі.
Леся всміхнулася і хотіла було назвати себе, але той, в окулярах, зупинив її.
— Даруйте, дозвольте мені познайомити вас... не дивуйтесь: всім присутнім відоме ваше ім'я. Еге ж? — звернувся він до товаришів і, помітивши в декого на обличчі подив, відрекомендував: — Леся Українка. Поетеса, перекладачка, критик. Що, правда, вгадав? — звернувся він до Лариси Петрівни.
— Так. Але мушу дещо спростувати. Критиком я себе не наважуюсь називати. І потім, звідки вам відомо, що це саме я? Хіба мало до вас заходять.
— О-о, це вже інша річ. Сідайте, будь ласка, роздягайтеся, в нас тепло, і поговоримо.
Двоє наймолодших допомогли Лесі скинути пальто, підставили їй стілець.
— Про це неважко було здогадатися, — вів далі, відповідаючи на Лесине запитання, чоловік в окулярах, — хоча б тому, що позавчора я одержав із Мінська листа...
— Ви Володимир Олександрович Поссе, редактор "Жизни"? — поспішила з запитаннями Леся.
— Вгадали. Я той самий злий дух, що ось уже — скільки ж це? — відай, з півроку не дає вам спокою своїми листами та вимогами писати.
Вони ще раз потиснули руки, і Леся відчула в тому потиску тепло доброї, сердечної людини.
— Я, певне, зашкодила вашій бесіді? Може, зайти пізніше?
— Полюбуйтеся на неї! — розвів руками Володимир Олександрович. — Тут її ждуть кілька днів, а вона...
— Простіть, ради бога, — вибачилася Леся. — Я ж по щирості.
— Ми теж по щирості. Розповідайте, що там у Києві, чим живе літературний світ?
Лариса Петрівна пригадувала останні події літературно-мистецького життя на Україні, розповіла про масові арешти соціал-демократів, про заворушення серед робітників і селянської бідноти. Поссе час од часу щось занотовував до маленького блокнота.
(Продовження на наступній сторінці)