Її давно вже непокоїть оце всепрощення, якась незрозуміла самовідреченість Мержинського. Звідки б їм узятися? Що посіяло їх у душі цієї сильної колись, вольової людини?.. Муки, страждання?.. Чи, може, бажання до кінця, повністю принести себе в жертву? А я? Яке вчиню я диво? Те, що сидітиму побіля друга? Те, що не залишу його до смерті? Те, що не забуду — любитиму до кінця днів своїх? Так цього мало!.. Лариса підійшла до столу, кинула на чистий аркуш паперу:
"Чим ти мені ясніше, друже, тим душі ворогів твоїх чорніші". Це був голос її згорьованого серця.
— Ви вже... працюєте? — почувся збоку шепіт.
— Мушу, Сергію.
— Я люблю... коли біля... мене... працюють. Він заплющив очі, відвернув голову. Леся бачила, як слабо тремтіли сухожилля на його шиї. "Він їм простив, — міркувала. — Він їм усім простив... І навіть тим, хто ладен відректись од нього. Навіщо так? їх таврувати треба!" Вона дивилася в сіру, нудну порожнечу, що снувалася в кімнаті, а бачила тих ненависних — о ні! — не друзів, навіть не приятелів далеких, скоріше — виродків. О, як би вона хотіла кинути отруйними словами їм в обличчя! Нехай би очі їм повипікало, ті очі безсоромні... Слова здалися небуденними, і Леся поспіхом записала їх на тому ж аркуші.
До кімнати занесли дрова. Тітка, — чи то не втримала ноші, чи забулася, — кинула їх так, що Сергій стрепенувся.
— Ох, — застогнав він і схопився за серце. Лариса Петрівна поспішила до нього.
— Чи можна ж так? — на ходу дорікнула жінці. Та байдуже повернулася, вийшла.
— Давить, — задихався Мержинський. Він потягнувся до коміра, та Леся, одгорнувши ковдру, вже вивільняла йому груди. Вона пригадала, як колись у Софії рятувався при сердечних нападах дядько, Михайло Драгоманов: намочила водою рушника і поклала Сергієві на груди. "Це б землі, холодної, свіжої, — подумала. — Треба буде сказати Костянтину Васильовичу, щоб дістав на всякий випадок".
Минуло кілька хвилин, а Мержинському не легшало: різко піднялася температура, почалася гарячка. Найкраще в такому разі діяла хіна. Але хворий так звів щелепи, що розціпити зуби неможливо. Лариса кілька разів підносила йому до рота порошок і все марно — висипати не вдавалося... Зненацька налетів кашель. Він мучив доти, поки горлом не пішла кров.
Лариса Петрівна не встигла нічого підкласти, — кров бризнула на подушки, на простирадла і, свіжа, гаряча, горіла великими багровими плямами.
Мержинський після нападу кашлю знепритомнів. У горлі в нього весь час хрипіло. Леся, остерігаючись повторення кровотечі, обіклала йому шию і груди рушником. Брудну білизну вона познімала і зараз думала, як би підстелити чисту. Кликати нікого не хотілося. Та й кого? Костянтина Васильовича якраз не було, а отих, як вона їх називала "диазі (ніби) родичів", уникала навмисне.
Дивний люд, їй-богу. Не те що помогти — поспівчувать не хоче. При кожному ускладненні тікає, мов од вогню. Ніби два життя збирається прожити.
Розправивши простирадло, Лариса Петрівна заходилася обережно просовувати його попід хворим.
За цим заняттям і застав її лікар.
— Білизну ви даремно поспішили зняти, — зауважив.
Він роздягся, допоміг Косачівні застелити ліжко.
— Не слід одразу турбувати хворого, хай заспокоїться.
— Який тут спокій? — скрушно відізвалася Леся. — Борисе Михайловичу! — підступила. — Скажіть мені по щирості... Мені не треба втіхи, будьте відверті.
Еліасберг замислився, зосередивши погляд на власних пальцях. Вони в нього були тонкі, довгі, з кущиками волосся.
— Я гадав, — мовив перегодя, — хоч ви не поставите цього питання.
— Я мушу знати. Рано чи пізно — він запитає.
— І ви скажете правду?
— Побачу... Хоч не таїла її ніколи.
Обоє змовкли. І раптом з тиші, що запанувала в кімнаті, немовби вирвалося: "Так-так, так-так..." То билося маленьке, залізне серце часу. І в його ритмах, в його байдужім спокої Леся вловила ствердження цієї жахливої правди... "Так-так, так-так..."
— Бачте, Лесю... — Він уперше назвав її ласкаво — певне, хотів щось пояснити, можливо, втішити: все ж таки жінка.
Але Косачівна зупинила його:
— Не треба, я все розумію... Скажіть лише, як довго ще триватиме ця агонія? Тиждень, два тижні, три?..
— Не більше. Організм виснажився... В нього напрочуд сильне серце.
— Сьогодні й воно здало.
— Цього слід було сподіватися. Ліки руйнують. Такої кількості антифібрину, хіни та всього іншого, як він прийняв, стало б на десятьох. Але й без них не можна — гарячка спалить.
Хворий застогнав, почав марити. На посинілих спухлих устах виступила рожева піна. Клаптиком марлі Леся витерла Хворому губи.
— Він весь горить.
— Доведеться знову зробити укол. Коли лікар, наготувавши шприц, відтягнув на передпліччі хворого обвислу шкіру, Леся відвернулася.
IV
Чергування закінчилося пізно. Розбита, втомлена, Лариса Петрівна ледь добралася до своєї домівки і впала на ліжко. Не хотілося ні їсти, ні світити. Єдине, чого жадала, — спокою. Спочити, забутися! Не чути отих його надривних кашлів, глухих зітхань і стогонів, не бачити жахливих нападів гарячки, непритомності, що, мов прибій, налітають хвиля за хвилею, забирають і несуть у безвість останні сили... Не чути, не бачити!..
Але що більше намагалася добитись цього, позбутися страхіть минулого дня, то сильніше, настирливіше бентежили вони мозок. Не йшли з думок розмови, його марення про смерть і про життя — десь там, у вічності. Голова, здавалося, от-от не витримає і трісне, гупало в скронях, тупим болем віддавало в потилиці.
Леся підвелася, знайшла в шухляді снотворне, випила. Проте й волю не діяло. Вкрай збуджену уяву не так просто було приспати. Вона працювала з якоюсь шаленою непослідовністю, вертаючи до життя то свіже, сьогоднішнє, то далеке, давнє. Досить було заплющити очі, як оживала ясна доріжка місячна на морі... І кипариси... І хиткий баркас... Вечірня пісня і вечірня зірка.
"Я не забуду, Лесю..."
Хто це? Хто промовляє до неї?
Лариса кинулась — нікого... Та це ж Сергій! Там, на Ай-Петрі. Дарує квітку — дивний ломикамінь...
"Я пробиватимусь до сонця, світла".
Сонця, світла? Чому ж так темно?.. Ніч надворі... Ага, ось місяць зійде, висиплють зірниці.
"Ви любите лічити зорі?"
"Люблю".
"Нумо! Я з цього краю, ви — он з того".
Місяць, зорі...
"Ну, багато вже нарахували?"
...І яблуні — старі, крислаті. Такі, як у Гадячі...
"Вам заважають яблуні?"
...У Гадячі? Заждіть, чекайте... Отого літа?.. Отого літа...
"Ви чуєте, як пахнуть яблука, Сергію?"
"Так, чую".
"Я пити хочу. В мене душа палає".
"Зірвати яблуко?"
"Ні, я вже знайшла. Яке пахуче!"
Пити, пити! В неї справді усе палає— обличчя, руки. Хоч би краплину... Дивно: а ніби й холодно.
"Мені вже холодно, Сергію".
"Ось нате, одягніть".
"Спасибі. Краще ходім од річки".
"А куди?"
"Ходім... у поле!"
У поле, в поле. Де шляхи безкраї, де гомін спить, а вітер напина тополі парус... Де пахощі колосся, скоринки зачерствілої, води джерельної...
"А ми так і забулися рахувати".
"Глядіть! Он зірка впала".
"То, кажуть, чиєсь життя згоріло".
"Чиєсь життя? Месії, мабуть... А я стою, дивлюся, як воно жевріє... і гасне... О блискавице, вдар! Хай запалає серце в грудях Месії! Ви чуєте, ученики? Він вам простив. І зраду, й лестощі — усе забув навіки! Я ж не прощу. Бо я його любила. Як сонце, як повітря, воду, землю... О світочу моїх очей! Я гину тут від туги. Й нічим потішити тебе не можу... Чи є де більша мука, як неспромога віддать за друга душу? Сергію, чуєш! Обізвись хоч словом... Хто я така? Я — Міріам. Ота, що полум'ям твоїх очей горіла, думок твоїх пила нектар отрутний; що ладна й далі йти за тобою. Або...укупі вмерти...
Але — як холодно! Який страшенний вітер!.. Ні зір, ні місяця, ані тополь високих..."
...У кімнаті справді був неймовірний холод. Лариса встала. "Дивне щось верзлося... Треба розпалити грубку, бо до ранку й задубіти можна".
Полінця сичали, капали — не розгорялися. Лариса Петрівна пхала під них папір, дмухала щосили, проте даремно. В грубі замість вогню гоготів холодний вітер. Кілька разів, зозла, він жахнув у вічі їдким смердючим чадом. Тоді і в Лесі урвався терпець. Взяла зі столу лампу, линула в грубу гасом. Полум'я смачно лизнуло дрова, вчепилося в них язичками, затріпотіло. Спочатку слабо, потім сильніш, сильніш, і запалало.
"Котра ж година? Північ, ранок? Звільнилася о дванадцятій. Лежала, мабуть, години зо дві. Отже — північ. Колись це був найкращий праці час. А нині все змішалося докупи: і ніч, і день, спочинок, праця. Душа якась смутна..."
"А працювати треба!" Підсунула до груби столика, напнулась хусткою. "Коли не маєш права вмерти — знайди у собі сили для роботи..." Дістала й почала переглядати якісь листки, куценький записник.
(Продовження на наступній сторінці)