Перепочинок, а трохи й холод бадьорили. Лариса Петрівна заходилася шукати папір, її увагу привернув аркушик з отими наспіх записаними колись рядками: "Чим ти мені дорожче, друже...", "Він їм простив... їх таврувати треба!.." Читала-перечитувала... Тремтіло полум'я. Папір тремтів... А на папері, як-то колись на хустці Вероніки, оживав незабутній образ — образ любові. Він знову полонив думки, і вже не ставало сил, щоб їх збороти...
Він там, він все лежить, так нерухомо,
Як те каміння.
Невже йому не можна помогти?
Невже він завжди буде одинокий?
Ні! Вона піде за ним, піде, мов одержима, вони загинуть чи переможуть разом. Спокій? Навіщо спокій, як його не буде?
А рука вже говорила далі:
О, я не хочу, Не хочу я спокою!
"Чом не хочеш?" — питав її суворо Образ.
"Бо ти його не маєш..."
"Уперта річ твоя. Таких... сувора кара жде".
Вона ж, чи то пак, Міріам, доводила своє: нічого їй не страшно, вразливу душу вже попелить та кара. Наймення їй — ненависть і любов. Так, так! Любов і ненависть. До кого ненависть? До ворогів Месії.
"Я їх казав любити... Вони не відають, що творять", О мій друже! Коли ти задля них творив дива, вони все відали, все знали. А нині, бач, німі й глухі зробилися. Це ж фарисейство! Наказуєш любить їх!
Всіх, окрім тебе, — се можливо,
Але тебе і всіх — се понад силу...
Щось фанатичне було в її роботі. Бліде чоло, холодні тонкі руки, гострий погляд... Сягала ним аж за моря далекі — по Палестині, Сірії, блукала Гефсіманським садом і понад озером Гадаринським — шукала слуг синедріону, щоби помститись за смерть Месії... "Боже правий! Де ж твоя воля?! Той, хто все віддав за тебе, за народ, розп'яттям мертвим на Голгофі звівся. Де ж правда, боже? Мовчиш? Ти теж гукаєш за смирення, за прощення? Тобі синовньої не шкода крові? Мені ж вона пече, хоч не за мене лита. Я й відомщу! Ви чуєте?.."
Ви, сонне кодло!
Світло опівночі
Не будить вас?
Вам заграва кривава
Очей лінивих не здола розплющить?
Бодай вам вічний сон наліг на груди
І зморою душив вас без кінця!
Я проклинаю вас прокльоном крові!
...Леся кинула перо. Вона дивилась на своє писання з якимось острахом. Душа ще клекотіла гнівом, рука тремтіла. Від холоду? Скоріше від напруги... Що вона створила? Поему, драму? І як назвать її? "Месія і Міріам"? Ні, краще "Месія і Одержима".
А в голові шуміло (чи, може, то в саду поміж галуззям вітер?), ніби хто крутив там жорна, їй стало млос-но. Щось підкотило під самі груди, здавило... Відчуваючи, що от-от знепритомніє, Лариса Петрівна схопила склянку, яка тепер завжди стояла поруч, надпила води... Перед очима пішли темні кола. Схилилася на стіл — на книги, на писання.
"Хто я така? Я — Одержима духом..."
V
Якось уранці, коли Лариса Петрівна збиралася виходити з дому, до неї постукали. Не встигла підійти до дверей, як на порозі, винувато усміхаючись, стала Ліля.
— Нарешті! — зраділа Леся. — Де можна стільки гуляти?
Сестри обнялись, поцілувались.
— Трохи в Михайла, потім у тьоті, — розповідала гостя. — Від неї і дізналася про твою... — Вона зробила паузу, обдумуючи, як ліпше сказати —"адресу" чи "біду"?
— Адресу? — перепитала Леся.
— Так. І про біду, звичайно.
— Я ж тобі писала.
— Тоді, здається, ще була надія. Ну, а як ці дні? — Веселість зникла з сестриного лиця.
— Усе те ж саме. Кашель, кровотечі... Просто дивно:
на чому там життя тримається? Сили, мов у малої дитини. Та ти проходь, — схаменулася Лариса, — роздягайся, швидше зігрієшся.
Ліля поставила чемодан, скинула пальто.
— Ти, певне, їсти добре захотіла? А в мене саме і безхліб'я, і безгрошів'я. Було трохи грошей, то на Сергія витратила. Живу ще тим, що з дому привезла.
— Не журись, у мене є. Можу навіть позичити, — похвалилася Ліля. — Михайло дав.
— Тоді візьмемо візника — мені якраз в аптеку треба — й до міста снідати. Гаразд? Відзначимо твій приїзд. — Вона почала одягатися.
Кафе-їдальня була майже пуста. Містилася вона у центрі міста, в тихім завулку, і, певне, саме за це Леся її уподобала. В ранковий час тут можна було з'їсти сосиски чи просто випити склянку кави.
Сіли в найдальшім кутку.
— Яка я рада, Ліленько, що ти приїхала, — досі не могла заспокоїтися Лариса Петрівна. — Одній нестерпно. Удень, при Сергієві, ще нічого, а ніч настане... ліпше не розказувать. — Вона піймала на собі зосереджений сестрин погляд. — Про що ти думаєш?
— Дивлюся, як ти змарніла, — призналась Ліля. — Часом не хвора?
— Ні, ти ж знаєш: це мій звичайний вигляд. — Вона спробувала навіть усміхнутися, але усмішки не вийшло: кілька тижнів, проведених у Мінську, вже встигли накласти на лице відбиток муки і нерозрадної туги — вираз, який потім не залишав її ніколи.
Помовчали. Лілі згадалася їхня торішня зустріч у Петербурзі. Леся була тоді куди бадьоріша.
— Мама писала... — нерішуче обізвалася. — Може, й справді, Лесю, тобі не варто було... Ну, приїхала, провідала... Що ж тут поможеш?
— І ти тієї ж?
— Тільки не подумай, що я... осуджую, — поспішила виправитися Ліля. — Просто...
— Просто, — обірвала її Леся, — облишмо про це... Це питання поза темою звичайних розмов. Не будемо його чіпати.
Подали чай. Ліля мовчки колотила ложечкою. Так, Леся дуже змінилася. Раніше вона ніколи не дозволила б собі такої різкості... "А я теж добра!.. Хіба їй легко?!" Ліля вже ладна була взяти на себе всю вину непорозуміння, як Леся мовила:
— Не сердься. Лілеє моя Лілейная, не хмур своїх брівок, — в її голосі раптом одгукнулося щось далеке, давнє— дитяче. Зиркнули спідлоба одна на одну і засміялися. — Ти ж розумієш, — знов переходячи на серйозний тон, додала Лариса. — Хіба тобі треба пояснювати?
Звичайно ж, не треба, вона все розуміє.
— Ти не дослухала мене, Лесю. Не знаю, як для кого, а мені твоє здоров'я, твоє майбутнє не байдужі. І зовсім я не беруся тебе переконувати... Хочеться тільки, щоб ти була здорова, дужа. Все останнє— я знаю — в твоїх руках. — Вона хвилину подумала і, користуючись сестриною мовчанкою, додала: — Мені інколи навіть заздрісне, пробач за відвертість: ти хвора, а така сильна духом, скільки в тобі енергії. Ти якось умієш знаходити своє щастя, бачиш його навіть у муках... А я, та й чимало таких, сприймаю все на віру, яким воно е. Погане мені здається поганим, гарне — гарним. А над тим, що наше буття будується на протиріччях, не задумуюсь. — Ліля примовкла, чекаючи, що скаже на те сестра. Та Леся не поспішала.
— Чого ж ти мовчиш?
Лариса зручніше примостила хвору, в довгій чорній рукавичці, руку і, не відриваючи погляду від склянки, де плавав шматочок цитрини, сказала:
— Я не з усім згодна, що стосується мене особисто. Але річ не в цьому. Ти порушила досить гостру проблему так би мовити, питання питань: людина і життя. — Леся перевела подих. — Мені здається, що насамперед треба мати одвагу до життя. От народилась людина;
народилася, звичайно, щоб жити. Але всяк по-своєму розуміє це "жити". Один бачить у ньому повне задоволення своїх фізіологічних, просто кажучи, тваринних потреб; інший — чогось шукає, прагне, його весь час пече якийсь вогонь у серці. Це, може, й не дає йому такого щастя, як тому, першому, зате дає щось більше,
духовно вище.
— Ти маєш рацію, — сказала Ліля, — але не всім це
під силу, не всі так можуть.
— Чому ж? — заперечила Леся. — Треба тільки щиро бажати, прагнути. Від народження люди однакові. От ти говориш про мене, буцім я і така й сяка. А я ж однаковісінька з тобою, з Дорою, Михайлом. Хіба що долю маю трохи одмінну. І коли дехто з вас бачить у моїй хворобі тільки лихо, то я знаю й інше. Я знаю те, що не мучило б мене так пекельно моє нещастя — не мала б я ні духу того, про який ти кажеш, ні волі до життя. Хто знає, чи не кує мені моє лихо такої зброї, якої немає в інших, здорових людей. Так, так, не дивись на мене з подивом. Це свята правда. Я знаю, почім фунт лиха, тому й не можу спокійно глядіти, як хтось страждає. І в цьому я бачу щастя.
Ліля уважно слухала сестру. Вона завжди цінила її розсудливість, холодний спокій (чомусь він найбільше проявлявся саме в такі рішучі моменти), її тверду, постійну впевненість у собі. Пригадалося маленьке біляве дівча. Лежить, бувало, з тим "витяженіем" на нозі, від одного тільки погляду на яке по шкірі повзли мурашки, і — ні стогону, ні слова скарги! Видно ж по очах, що болить, а вона ще й інших розраджує... Звичайно, від тієї Лесі лишилось мало. Але зосталася оця незламна сила, готовність здолати любого ворога. У цьому її краса... І, зрозуміло ж, в її очах, де завже
світиться глибока думка, мрія, у благородстві, яке-ще здавна поклало на її лице саме життя. Ліля відкинула косу, що сповзла з плеча.
(Продовження на наступній сторінці)