— Недолюдок, а не гетьман! Сам, бач, шляхтич, родом з голопузої поліської шляхти. Але, бач, ми-то кислиці! з нас-то квас! — говорив Демко. — Шляхта, бач, наша, хоч і православна, але пнеться та дметься, хоч би й мав очкур луснути.
— Не попустимо цього! — кричав Міняйло.
— Не попустимо, щоб нас катували, повертали на католицтво, дерли подушне та подимне, народ гнали на панщину! Не попустимо! — закричали старі діди і од гніву повскакували з лавок, замахали руками та кулаками. Вони спересердя тупцяли ногами, аж старий поміст на ганку двигтів, а старі половиці скрипіли, неначе немащені осі.
— Зазнали ми раз од Польщі усякого лиха, що вдруге не схочеться, — тихо промовив Демко, — не вся старшина піде за гетьманом: от і встане брат на брата і роздеруть Україну на шмаття. Поллється братня кров.
— Ой Боже наш милостивий! не допусти нас до напасті! — говорила Ольга, зітхаючи. Вона підперла щоку долонею, а з очей покотились дві сльози.
— От і сподівайся, стара, до себе в гості польських жовнірів та польських закуцій. А що ти, стара, будеш робити, як ми підемо в похід, а на нашу оселю нападуть жовніри? — говорив Демко Лютай до своєї жінки. — Певно, сховаєшся в погребі за діжками та кадовбами?
— Ого-го! оцього я не зроблю! Поберемо з наймитами та наймичками рушниці, засядемо за тином або в хаті під вікнами та й будемо частувати кулями, як тільки який жовнір вступить в двір, — сказала Ольга.
І вона говорила правду. За часів воєн Богдана Хмельницького і козачкам, і молодицям часом доводилось одбиватись од несподіваного нападу поляків. В ті тривожні часи, коли сподівались польського нападу щодня, щогодини, коли усі козаки були на війні, покидавши дома самих молодиць, українські молодиці набирались сміливості і відваги й окозачувались. Страшна година силувала й жінок ставати з рушницями до оборони рідного краю.
— Кажуть, що гетьман хоче випроваджувати козаків з Чигирина і на викопані в Гадячі Богданові скарби наймає в військо німців, поляків та усяких пройдисвітів, — обізвався один старий козак Чухрай.
— Вже й приговорив Карач-бея з татарами, щоб були готові йому до помочі, так гомонять в Чигирині. Не знаю, чи тому правда, чи ні, — сказала стара Лютаїха.
Тим часом за ворітьми заревли корови та воли, замекали вівці: прийшли череди з поля. Корови тислись коло воріт, поклавши голови на важкі дошки. Телята обзивались до їх з левади за клунею. Надворі було тихо й гарно, як у раю. В оселі був такий спокій, плило таке тихе, сільське, господарське життя, неначе страшної руїни та різанини за гетьмана Богдана ніколи й не було, неначе люди в Чигирині жили завсіди в спокою і в щасті і не зазнали пожежі, битв, вирізування людей, різанини та руйнування. Ольга Лютаїха пішла одчиняти ворота. Корови й воли поважно вступали в двір, вівці побігли, неначе бистрий весняний потік. Наймички вийшли з дійницями. Сама осавулиха взяла дійницю, сіла на маленькому стільчику і стала доїти корови вкупі з своїми наймичками. Невеличкі пастушки-хлопчики, одлучивши телята од корів, держали за нашийники телятка, котрі пручались і рвались до корів.
— А що, старі! коли натанцювались вже на помості, то час би вже й полуднувати. Чи вип'ємо гіркої, чи солодкого меду? — говорив старий Демко.
— Мабуть, гіркої, бо нам знов буде гірко, а не солодко од тих замірів Виговського, — сказав Міняйло.
Тим часом старий Демко виніс на ганок добру пляшку горілки і полумисок з пирогами. Старі козаки випивали чарку за чаркою та все балакали про старовину, про битву під Кумейками та Мошнами, про гетьмана Павлюка, котрий підняв проти Польщі реєстрових козаків і задумав підняти усю Україну, про сміливого полковника Скидана, про зрадника-козака армянина Ілляша Караїмовича, котрий виказав польському гетьманові про заміри Павлюка та Скидана, що вони задумали підняти народ проти польських панів. Демко подав синові чарку горілки. Син не схотів пити, взяв чарку в руки, надпив і подав батькові. Його брала нудьга. Молода Маринка вже давненько кинулась йому в вічі, і її делікатний вид з палкими очима все ніби стояв перед ним і не давав йому спокою. Його думки все обертались до тих чудових очей, як орлині очі до сонця.
Зінько встав, пішов до стані, вивів коня, накинув сідло і проворно скочив на його. Кінь захилитався під ним і став дибки, а потім знявся з місця і вихром вискочив за ворота. Стара мати обернулась до Демка і мовчки махнула рукою слідком за сином: бачиш, мовляв, старий, як син з нетерплячки орлом полетів до гетьманського двору!
Зінько і справді полетів до гетьманського двору. Гетьманша з Маринкою, Христиною і з гістьми сиділа в садку. Сонце вже скотилось дуже низько і пронизувало садок наскрізь золотим промінням, неначе оповило увесь садок золотими блискучими пасмами ниток. Гетьманша Виговська сиділа на лавці коло самого ганку. Коло неї на стільчиках сиділи Катерина та Олена, Богданові дочки, деякі немолоді жінки козацької старшини обсіли сходи ганку. На ганку стояв обозний Тиміш Носач, Зіньків дядько, котрий зайшов в гості до гетьмана. Маринка, Христина і кілька дочок полковників та сотників бігали по садку, грали в хрещика. Зінько вступив в садок, привітався до гетьманші та її гостей і став під грушею, спершись об стовбур своїм дужим плечем. Він розглядав паннів: шляхтянок та козачок. Паннів зібралось чимало. Усі вони були в квітчастих дорогих жупанах: і червоних, і блакитних, і рожевих. Блищали золоті дукачі та сережки, блищали золоті позументи, манячили усякі стрічки. Прогалина ніби цвіла пишними квітками. Панни грали й щебетали, неначе ластівки. Було чимало між ними гарних з лиця, але ні одна не сподобалась Зінькові так, як Маринка. Вона вгляділа Зінька і почервоніла, її карі ясні очі стали ще ясніші. Вона стала веселіша й проворніша, почала пустувати, прудше стала бігати з подругами, ганятись за ними, переганяти їх, все вешталась, все бігала, не могла на місці встояти.
— Чого це ти, Маринко, стала така прудка? — спитала в неї Христина, скоса поглядаючи на Зінька. — То ходила, неначе нежива, а тепер літаєш, неначе та птиця.
— Я й давно була прудка, тільки стала оце прудкіша, щоб доконечне тебе впіймати, — сказала Маринка, а сама все скоса поглядала на ту грушу, під котрою стояв широкоплечий Зінько в чорній шапці з червоним верхом, з-під котрої вибивались русяві кучері і лисніли на сонці.
— Навіщо ти, небоже, підпираєш грушу плечима? Чи боїшся, щоб не впала та не задавила панянок?— гукнув з ганку Тиміш Носач і насмішкувато зирнув на Зінька. Він знав, що його небіж дуже несміливий при дівчатах.
Зінько підвів свої ясні віка, зирнув на дядька і осміхнувся. Він догадався, що дядько піднімає його на сміх.
"Отже ж, старий дядько ще вивезе язиком, як на лопаті, перед паннами, що я боюся паннів, — подумав Зінько. — Ой, коли б не ляпнув язиком! А в дядька язик таки довгий, хоч на аршин міряй. Ой ляпне, сором мені буде перед... перед Маринкою, однією тільки Маринкою".
Довгенько гуляли дівчата в хрещика на широкій прогалині, вкритій зеленою густою травою. Довго наглядав над ними Зінько і придивлявся, котра з їх найкраща, і більше за всіх сподобалась йому Маринка і височеньким зростом, і тонким гнучким станом, до котрого ніби влип вишневий оксамитовий корсет, і ясними карими очима, і тонкими, довгими, гострими на кінцях, як стрілки, бровами.
Дівчата потомились, розчервонілись од біганини і обсіли довгим рядком східець ганку, неначе ластівки гілку вишні. Тільки Христина й Маринка не сіли відпочивати і стали за гетьманшею поблизу од тієї груші, де стояв Зінько. Зінька брала охота заговорити з Маринкою. Сама Христина зачіпала його, почала з ним розмову, але Маринка мовчала. В самого Зінька язик неначе прилип.
"І чого це на мене найшла така несміливість? Чого це я неначе боюся цієї молодої дівчини? — думав Зінько, поглядаючи на Маринку. — Був я в битвах, не лякався диких татар, не раз сміливо кидався з шаблею на страшного дикого татарюгу, і смерть мені була не страшна... а тепер чогось не смію слова промовити до цієї молодої шляхтянки. Що це зо мною сталося? Мабуть, це од того, що поважна гетьманша сидить близько і поглядає на мене".
Тим часом надійшли ще нові гості. Прийшов Сомко, а з ним ще кілька молодих козаків, синів старих сотників. Дівчата встали й розсипались по прогалині. Молоді козаки балакали з ними, жартували, а Зінько все стояв під грушею, неначе прилип до неї плечима, і не насмілився приступити до Маринки. От вона пройшла проз його дуже близько поруч з Христиною, трохи не черкнулась об його жупан рукавом білої сорочки. Він думав промовити до неї слово, а те слово неначе спинилось у його на кінчику язика.
— Давайте, дівчата, грати в ціці-баби! — гукнула проворна Христина.
— Давайте! Ми вже одпочили, — сказала Маринка. Почали вибирати ціці-бабу. Всі поклали пальці на стіл перед гетьманшею. Христина приказувала, тикаючи по кожному пальці і промовляючи:
— Котилася торба з великого горба, а в тій торбі кишн-паляниця, хто впіймає, тому доведеться жмуриться.
Христинин палець спинився на Маринчиному пальбі. Маринці зав'язали очі, повели до груші, під котрою стояв Зінько, поставили її й звеліли, щоб вона держалась рукою за грушу. Зінько оступився од груші на ступінь. Усі панни шелеснули, як птиці, на всі боки і поховались в садку по кущах. Христина сховалась під стіл, за котрим сиділа гетьманша з Катериною.
(Продовження на наступній сторінці)