— Не звикла я ще до нового місця; буду я нудитись, як ви виїдете од мене. Окрім Катерини Виговської, нема в мене близької приятельки й порадниці, окрім неї, нема мені з ким поговорити й розважити себе. Гетьман все за роботою, все має якісь діла з посланцями та з козаками. Зануджуся я отут в Чигирині, доки звикну до його... Знаєте що, кохана цьоцю? Покиньте в нас свою Маринку, — говорила гетьманша на прощанні до своєї тітки Якилини. — Нехай вона побуде в мене який там час. В Чигирині тепер пробуває моя братова Маруся Стеткевичева з дочкою Христиною, пробуває мій дядько князь Соломирецький з дочкою, і Маринці буде весело з Христиною та князівною Зінаїдою. Нехай Маринка зостається в мене до котрого часу.
— Про мене, й нехай, як Маринка на це згодиться. Заохочуй її, Олесю, може, вона й зостанеться в тебе. Може, ще тут і заміж піде за якого прудиуса-козака, — сказала тітка Якилина і зареготалась.
— Може, й піде, як хто путящий трапиться. Я й не дуже прихильна до військових людей, до козаків, а пішла ж заміж за козака, бо серце моє мене потягло, — обізвалась Олеся. — А що, Маринко! Я хочу зоставити тебе в себе на який час. Чи зостанешся, чи поїдеш з мамою до Києва? — спитала гетьманша, покликавши Маринку.
— Ой спасибі тобі, Олесю! Зостануся. Мені буде тут весело з Христиною та з Зінаїдою, — весело обізвалась Маринка, аж темні очка в неї заграли.
Окрім Христини та Зінаїди, молоду Маринку манила до Чигирина ще одна особість: Зінько Лютай з своїми білявими кучерями, з веселими синіми очима, з веселою розмовою, жартами та піснями. В Лютая був чудовий дзвінкий голос, і він любив співати, як співає сільський веселий парубок.
Виїхали гості з двору. В просторних покоях стало порожньо і якось мертво. Гетьманшу взяв жаль, як вона вернулась і переступила поріг просторної світлиці. Але три молоді панни і справді не дали гетьманші сумувати: піднялися в світлиці жарти та смішки. Христина бігала, дуріла та зачіпала подруг, піднімаючи їх на смішки. Вона розігнала гетьманшин сум, і розвеселила її.
VІ
Недалеко од Чигирина проживав в своєму хуторі старий Демко Лютай з жінкою Ольгою та з сином, молодим козаком Зіньком. Лютай був осавулом в війську гетьмана Карпа Павловича Гудзана, котрого козаки звали попросту Павлюком. Ще 1637 року, тоді як під приводом Павлюка реєстрові козаки підняли повстання проти Польщі, Лютай служив в війську за осавула. Повстання козаків під гетьмануванням Павлюка скінчилось битвою з поляками під Кумейками та Мошнами. Козаки були побиті і мусили постановити невигідний для себе мир з польним польським гетьманом Андрієм Потоцьким. Демко Лютай мусив підписати умову того миру вкупі з Богданом Хмельницьким, котрий служив тоді в війську Павлюка за писаря і котрий потім якраз через десять років сам підняв усю Україну на Польщу і розбив польське військо під Корсунем.
Чимала Лютаєва хата стояла під горами на височенькому пригорку і неначе оглядала зелені луки та луги, по котрих вився болотяний Тясмин, зарослий очеретами та осокою. Хата в Лютая була просторна, з світлицею, і двома кімнатами, але така стара, як і її господар Демко Лютай: вона осіла, ввійшла трохи в землю, широкий ганок з штучно виточеними стовпчиками, вкритими штучними, але чудернацькими вирізками, перехнябився, неначе налагодився лягти на бік на одпочинок, ніби втомлений давніми літами. Маленькі віконця хати ледве були примітні на білих стінах, чорніли здалеку, ніби покручені в стінах дірочки, і тільки проти вечірнього сонця ясним блиском нагадували про невеличкі скляні шибки, вставлені в ті дірочки. За хатою на долині розрісся старий густий садок; далі за садком нанизу лисніла зелена левада з розкішним огородом, а за левадою знов розсипались понад луками, неначе череда, веселі пригорки та горби, вкриті старим лісом. Попід зеленими горами та пригорками, скільки сягало око, слалася широка низина, розстелялись луки, луги, високі очерети. Серед мочарів вився гадюкою Тясмин між купами вільхи, верб та лози. На схід сонця синіла смуга високої гори, котра ніби нависла над самим Чигирином, а на горі стримів чорний замок з баштами, валами та високим дубовим частоколом на валах. А за зеленими луками та полями ясно вирізувалась проти неба ніби зубчаста смуга пісків, широка та довга, скільки сягало око. Смуга піскуватих кучугур, могил та горбів була облита червоним світом і зливалась з синім небом, вилискувалась.
Була неділя. Сонце вже стояло на заході і обливало червоним тихим світом і луги, і ліси, і пригорки. Луги зеленіли, аж лисніли проти сонця. Осока над Тясмином аж вилискувалась. На дворі стояла тиша. На ганку на лавці сиділа стара Ольга Лютаїха, висока й сухорлява, в шовковій картатій плахті, в білій намітці. Проти неї на другій лавці сидів її син, молодий козак, Зінько, високий, здоровий та плечистий. Русяві короткі кучері сипались горошком на його широке чоло, на кремезну шию. Молодий козак втупив очі в широку зелену низину, ніби милувався широким простором долини, але задумані ясні очі показували, що його думки літали не над лугами та гаями, а полинули десь далеко, в інші місця, в інші садки, в інші гаї.
— Чого це ти, сину, так задумався, неначе який старий сивоусий козак, втомлений битвами, неначе на твої плечі лягло сім десятків років та сімдесят битв з ворогами? Я по твоїх очах бачу, що думки твої не тут, а десь інде, десь пішли в гості, — говорила мати до сина.
Син неначе прокинувся од сну і кинув на матір гострий погляд.
— Як тільки сонце йде на захід, спускається над луки, на мене, мамо, все находить задума й журба. І з якої це причини, я тому невідомий, — тихо обізвався син.
— Ба, причина є. Я й знаю ту причину, що на тебе наводить журбу, та тільки не хочу тобі говорити про неї, — обізвалась стара Ольга, і її чорні невеличкі очі засвітились. В їх мигнули на одну мить жіночі хитрощі і насмішкуватість.
— Як же ви можете знати ту причину? Хіба ви, мамо, заглядали в мою душу, як у криницю, та бачили ту причину? — сказав син і засміявся. Білі рівні, як підрізані, зуби блиснули. Вид в Зінька став веселіший.
— І не заглядала в ту криницю, а догадуюсь, яка причина ворушить твої думки.
Старий Демко Лютай в той час стояв в світлиці коло стола і набивав тютюном прездорову люльку. Демко був такий високий на зріст, що його сива чуприна на здоровій круглій голові трохи не черкалась об сволок. Набивши тютюну в люльку, він викресав огню і хотів вже запалити люльку, але ненароком глянув на два рядки образів в кутку на покуті в золотих та срібних шатах. Усі святі неначе дивились старому Демкові в вічі. Старому стало ніяково кадити таким зіллям перед образами. Він прислухався через поодчинені хатні і сінешні двері до розмови матері з сином. Розмова його очевидячки зацікавила. Демко тихою ходою пішов на ганок.
Незабаром маленькі двері з сіней в ганок неначе заслонила синя заслонка. З дверей висунулась здорова червонувата люлька і неначе глянула огневим оком на ганок; за нею вистромився карлючкою закручений цибук з здоровим жилавим загорілим кулаком, котрий подужав би одразу вбити на смерть людину, якби ним Демко телепнув під вухо; за кулаком висунулась сива, аж біла, чуприна на круглій однизу підголеній голові; з-під чуприни виглядали кінці сивих вусів, як дві жмінки конопель; за чуприною та вусами висунулись з дверей міцні та широкі плечі, черкаючись од одвірки. Здавалось, ніби старий козарлюга не виходив, а вилазив з стародавніх низьких і вузьких дверей, неначе через якусь вузьку продухвину.
Демко протиснувся через двері, підвів вгору здорову голову і випростався на ввесь свій високий зріст. Підголена голова лисніла ледве притрушена сивим чубом, котрий розсипався кругом по голові. Демко стояв на ганку, як дуб, хоч і старий, але міцний, кремезний, широкоплечий. Синій кунтуш розхристався на грудях; з-під широких рукавів білої сорочки було видко жилаві товсті руки, на котрих лисніли напружені товсті жили, неначе обидві дуки були обкручені міцними вірьовками. Демко потяг диму з цибука. Люлька спахнула. Дим повився синіми клубками попід стелю гайка. Демко сів на лавці коло старої, і лавка увігнулась під ним і заскрипіла.
— То це на тебе, Зіньку, находить сум перед вечором?— спитав старий Демко, зирнувши гострими синіми очима на сина. — Чого ж це ти зажурився? Добрий козак не повинен журитися. Журба — це бабське діло, тільки баби люблять зітхати та божкати: "Ой Боже мій! ой Господи! ох-ох-ох!" — хоч би її курка брикнула або муха за ніс вкусила.
— От і вигадує старий! Хіба ж я зітхала коли, як мене кусали мухи, хоч би й спасівські? — обізвалась Ольга.
— А то ж ні! Сам чув на свої вуха, як зітхала та все одгонила мух, неначе татарську орду, та все казала: "Ой Боже мій! ой лишечко моє! ох! ох!" Та все ох та ах! Охати та зітхати — це діло бабів. Козакам сором сумувати!
— Та то я, може, зітхала чого іншого, а не од того, що мене мухи кусали, — обізвалась стара.
— Мабуть, ні! бо є такі молодиці, що як їх кусають мухи, то вони ґедзкаються, як телиці в Спасівку, та брикаються руками й ногами, а є такі, що тільки охають та стогнуть, — жартував старий Демко.
— Смійся, смійся собі на здоров'я! аби не плакати! — обізвалась стара.
— От, Зіньку, в наші часи козаки не сумували й не журились, та ще такі молоді, як ти. Замолоду в мене все жарти, було, вертяться на думці. А як угляджу де в степу ворога-татарина на коні, то в мене аж душа заграє, аж руки задрижать, неначе в того вловчого, що заглядить в лісі зайця та ще й старого, так би гнався за татарином хоч би й на самий край світа.
(Продовження на наступній сторінці)