Демко знов глянув на сина. Три старші його сини полягли в битвах головами. Найстарший впав на землю коло самого Демка під Кумейками. Гармата влучила йому в груди і розшматувала його. Старий батько бачив, як впали на землю одірвані руки й ноги його сина, як покотилась по землі голова. Два менші сини полягли в битвах Богдана Хмельницького з поляками. Зостався один, найменший син, Зінько. Старий Демко сподівався, що вже не швидко загримлять гармати на Україні, не швидко буде литись козацька кров, і втішався тим, що після його смерті Зінько зостанеться господарем в оселі, буде доглядати господарства, догляне до смерті і стару матір.
— Зінько сумує і зітхає, певно, не од того, що мухи кусають його за ніс, — обізвалась стара Ольга, — От ти старий і розумний чоловік, а не догадаєшся з якої це причини, а ми, баби, то зараз і догадаємось, хоч ви, чоловіки, й нехтуєте нами, мов дурепами. А ми, жінки, таки собі з розумом люди.
— О, ви вже і справді митці на все! — сміявся старий Демко. — 3 якої ж то причини Зінько сумує?
— Та це ж та причина, з якої сумують усі молоді хлопці в свій час, од чого, може, сумував і ти, хоч ти в тому не признаєшся.
— Не бреши-бо, стара, на старості літ! Я зроду не сумував і сумувати не буду й до смерті. Це ти на мене без сорому набрехала, — сказав Демко і осміхнувся.
Ольга засміялась, осміхнувся й син.
— Може, й набрехала, бо ти справді не журився ніколи, одколи тебе зазнаю, але не всі люди на тебе схожі: один любить з маком та з медом, а інший — з перцем, — сказала Ольга.
— Я з тих, що люблять з перцем та з хріном, — промовив Демко Лютай. — Вже як тяжко доводилось нам під Кумейками, як нас розбили ляхи, а й тоді не журився, бо згадував, що наше діло вже не вмре навіки. Отже ж, і не вмерло! Богдан підняв його з смертельного ліжка і поставав на ноги. Але скажи ж, стара, з якої це причини наш Зінько сумує?
— От там вона! — сказала Стара і махнула рукою до Чигирина на той куток,, де стояв гетьманський палац.
— Де ж то, там? В тих виводах та криничаних журавлях, що манячать в місті? Чи, може, в тих наших воротях, на котрі ти показуєш? — спитав Демко.
— Не в виводах і не в воротях, а в гетьманському палаці, а може, і в гетьманському садку теперечки та причина, — сказала Ольга.
— Ага-га! А справді, ти розумна, з біса! Це, мабуть або Маринка Павловська, або Христинка Стеткевичівна. Он куди воно закарлючилося! — обізвався Демко.
— А ти ж думав куди? Авжеж туди. Тільки горенько, що Маринка — шляхтянка, а шляхтянка нам не до пари. Не пристане до лиця шляхтянка ні нам, ні нашому дворові, — сказала Ольга.
— Чом же, мамо, шляхтянка не пристане нам до лиця? Хіба ж ми, козаки, не люди?-обізвався син.
— Та, сину, й люди, але...
— Але, бач, шляхтичі зліплені не з святої землі, а з пшеничного тіста, хоч паляниці з них виробляй. Тільки те лихо, що добрий козак паляницею не наїсться. Нема в світі нічого тривнішого, як святий чорний хліб, — жартував старий Демко.
— Та як би пак були паляниці, то й то не біда, а то якісь пундики на яйцях та на молоці, — жартувала й собі стара.
— Може, Зіньку, тобі забажалося пундиків? Може, ти хочеш сватати Маринку? — пішов навпростець батько.
— Не знаю, тату, що вам на це одповідати, бо до сватання мені ще так далеко, як звідсіля до Києва, або й далі, — сказав син і задумався.
— А до залицяння то близько звідсіля, — додала мати. — Тільки хтозна, що вийде з того залицяння. Ох, ох! Маринка не нашої верстви людина. Ох Боже мій! — сказала мати і зітхнула.
— Ну, вже й ох! вже й почала стогнати. Ще ні сіло ні впало, а вона й охає! Хвалити Бога, і спасівських мух ще не видко, а вона вже й ох! — промовив Демко.
— В неї рідня шляхетська, в неї рідня гетьманша Виговська та князі Любецькі, Соломирецькі, Огінські та ще якісь там сенатори, чи що. Не для тебе, сину, ця калина саджена, не для тебе й Маринка зряджена. Ох Боже мій! Тільки занидієш, зачеврієш та замучиш себе залицянням, а з того нічого не вийде, бо за тебе, сину, не видадуть Маринки. Ох, ох! — сказала мати.
— Мамо, схаменіться! Ви говорите так, неначе я вже заслав старостів до Маринки по рушники, — сказав син.
Старий Демко пахкав димом з рота і осміхався.
— Та це твоїй матері прийшла вже година охати, бо швидко корови та вівці прийдуть з череди, то треба буде заходжуватись коло роботи. Це через корови та через дійниці вона охає, а не через Маринку, — говорив Демко і все осміхався з-під кудлатих довгих вусів.
Тим часом в воротях з'явився один старий сивий козак, такий старий, як і Демко Лютай, в вишневому жупані із коротким кривим цибуком в зубах, на котрому стриміла люлька така завбільшки, як добрий кулак. То був козак Міняйло, сучасник битви під Кумейками. Високий і довгоногий та сухорлявий, Міняйло дибав через двір, наче журавель через поле, і простував до ганку. Він поздоровкався, скинув шапку з червоним верхом і поклав її на верхньому східці ганку. Зараз за ним прийшло ще кілька старих сивих козаків, що брали спіл в битвах з поляками ще за Богдана Хмельницького. Їх поминули сотні польських куль, неначе якимсь чудом, і вони повертались до Чигирина живі, хоч і пошматовані польськими шаблями. В одного тягся смугою синій рубець через усю щоку, в другого синіли шрами на лобі, в третього було тільки одне вухо, а друге він загубив під Корсунем в битві.
Старі козаки привітались, поклали шапки рядочком на східці і посідали в ганку на лавках. Стара Ольга оступилась з місця і стала в дверях. Ці старі козаки трохи не щодня навідувались до осавула Лютая, щоб побалакати про старовину, про давні битви, та в гурті покурити люльок та смикнути по добрій чарці горілки.
— А що, Демку? чи ти чув, що задумав вчинити наш новий гетьман? — почав балакати Міняйло.
— Чув, чув. Він задумав знов пристати до Польщі і потягти за собою й Україну, але це нісенітниця, — сказав недбайливо Демко. — Україна не телиця, не потягнеш її за роги налигачем.
— Це, мабуть, гетьманша його підбиває, бо вона шляхтянка і не любить козаків. Дуже вже її манить польський дух, як кота сало, — сказав один сивоусий козак.
— Ох Боже мій! про гетьманшу недобра слава йде поміж козаками в Чигирині, — обізвалась з порога Ольга. — Ця нова гетьманша не те, що стара гетьманша, Ганна Хмельницька. Щось вона трохи закарлючилась на другу Богданову жінку Чаплинську. Ой Господи! який тепер світ настав!
— Як збунтується гетьманша, то ти, жінко, збирай жіноцьке військо та й качай на неї з гармат та рушниць! — сказав Демко.
— То й зберу! А ти думаєш, не зберу? Та й буде гетьманші й полякам те, що вчинили козачки та молодиці ляхам в Трилісах та в Буші, — сказала Ольга. — Коли прийдеться круто, то й козачки стануть з рушницями на ворога. Ой Боже наш милостивий! Коли б тільки Бог не попустив, щоб до цього дійшлося. Ох, ох!
— Це гетьман хоче запровадити на Україні польські шляхетські порядки, хоче для козацької старшини добути шляхетських привілеїв, хоче, щоб польська шляхта вернулась на Україну, — сказав Демко.
— Пху! — плюнув Міняйло на один бік.
— Пху! — плюнув один старий козак на другий бік.
— Не діждуть вони цього! — крикнув Міняйло. — Ми знов станемо в козацькі ряди! Ще раз поміряємось з польською шляхтою шаблями.
— І навіщо полковникам та сотникам те шляхетство? Хіба на йому буде м'якше спати? хіба його в голови покладеш чи під себе підстелиш? Не знати що задумав гетьман! Усі на Україні повинні бути рівні і мати однакові привілеї. Навіщо ж так воно, що одному привілеїв з головою, а другим нема нічого, тільки латані свити? — промовив молодий Зінько.
— Розумні слова приємно й слухати. Збулись вже ми клопоту, а тут тобі й на! — сказав Демко, очевидячки, радий, що син потрапляє в його думки.
— Бились, бились, войдувались з польським військом, дійшли до кінця, а тут тобі й на закарлючку! Ет, чортзна-що вигадує гетьман! — обізвався Міняйло.
— Скільки людей вигубили, а тут тобі й на! — обізвався один козак.
— Це правда, що починай знов спочатку: випили пляшку лиха до дна — знов наливай пляшку, коли в пляшці дно видко! Гетьман углядів сухе дно в пляшці і ну наливати знов, — сказав Демко.
— Але він і сам вп'ється на смерть. От тобі, гетьмане, тоді й на! — сказав Міняйло.
— І сам вп'ється на смерть, і впоїть на смерть Україну, — сказав Демко Лютай.
— Але ми не попустимо цього! ніколи не попустимо! Знов станемо коло мушкетів! Знов вдаримо з гармат на шляхту! — крикнув старий Міняйло, схопившись з місця, і заточився. Старі ноги вже згинались під його легкою сухорлявою фігурою, неначе пом'яте стебло жита.
— Не попустимо гетьманові! Нехай і в голові собі не покладає цього! — кричали козаки. — Залили нам польські пани за шкуру сала! Цього ми ніколи не забудемо!
— Вже до його вчащають якісь Беньовські, якісь шляхтичі. А він з ними панькається, як з цяцьками. Все цьом та цьом в морду то одного, то другого! — кричав Міняйло, хитаючись на тоненьких ногах.
— Поцьомкаються, поцілуються, та на тому їх діло й спиниться: тпру! далі не повезе! — сказав один козак, бренькнувши перетятими впоперек товстими губами.
(Продовження на наступній сторінці)