"Між цим козаком та Маринкою починається любов, — подумала Виговська, — але Маринка шляхетського роду, а Зінько і його батько з простих козаків. Ой коли б те кохання між ними не стало причиною лиха для бідної Маринки! Вийде те саме, що було зо мною та з Іваном Остаповичем, коли моя рідня хотіла нас розлучити... А Зінько — хлопець гарний та кучерявий, і на вдачу моторний та добрий. Батько його, хоч з простих козаків, але заможний чоловік... Добре було б, якби Маринку одружили з Зіньком, але ж його батько — страшний козарлюга!" — І Виговська поважно приступила до молодих козаків, що стояли купкою в кутку і промовила:
— Оце ми на днях виїздимо до Суботова. Прошу вас, молоді козаки, не забувати нас і навідуватись до нас в Суботів. В Суботові в нас не будете нудитись. Місце гарне й веселе, а я хліба й солі, й міцних медів не пожалію для вас. І ти, Зіньку, не забувай нас, прибувай до нас в гості, не жалуй свого коня вороного, не заїздиш його, Суботі в недалеко од Чигирина. Я буду рада гостям кожного часу. Не забувайте про мої іменини.
— Спасибі вам, ясновельможна гетьманшо! Коли дозволите, то ми ладні заїздити не одного коня вороного, а до вас в Суботів прибудем, — промовив Зінько і поцілував гетьманшу в руку.
Інші молодші козаки й сотники так само подякували гетьманші і поцілували її в руку.
Зінько приступив до Маринки, котра сиділа серед подруг. Йому здавалось, що Маринка між ними, як те сонце, краще й пишніше за всі зорі, за ясний місяць. Йому так забажалось промовити до неї одне словечко, що він її любить, що він без неї жити не може, але кругом неї вилися молоді панни, як ті бджоли. Зінько одійшов мовчки. "Нехай вже іншим разом, ліпшим часом скажу я Маринці те одне словечко, а тепер не можна. Нехай вже в Суботові..." — думав Зінько і оступився од Маринки.
Вже пізньої доби вернувся Зінько додому. В домі всі спали. Зінько одвів коня в станю, а сам пішов спати в клуню на сіно. Другого дня вранці мати спитала в Зінька, де він був, де він загаявся до пізньої доби.
— Був я, мамо, в гетьмана в гостях. Гетьманша була привітна до мене, казала, щоб я й інші молоді козаки, що були в неї в гостях, прибували в Суботів в гості на її іменини, — сказав син.
— А молода шляхтянка, Маринка Павловська, була привітна до тебе, чи не дуже? — спитала мати.
— І Маринка була привітна до мене, привітніша за всіх паннів. З усіх паннів вона найбільше говорила зо мною.
— Гляди, лишень, сину, щоб ви з нею не договорились до чогось...
— А як договоримось? — сказав син і осміхнувся. — Чим же вона не гарна?
— Та вона гарна, ще й дуже гарна. Я не раз бачила її в Ганни Хмельницької на обіді. Але що з того, що вона гарна? Вона шляхтянка, і за тебе заміж не піде. Вона, певно, гордує нами, козаками, як і вся наша православна шляхта. Та, сказати по правді, мені не хотілось би мати невістку-шляхтянку.
— Чом так, мамо? — аж крикнув син.
— А тим, що і наша православна шляхта спаніла, набралась панської пихи од польської шляхти. Шляхтянка-невістка буде нехтувати мною, простою козачкою, буде нехтувати твоїм старим батьком, хоч він був козацьким осавулом, бо вся шляхта пнеться вгору і задирає носа перед козаками, хоч би козаки були й багаті, й значні.
— Мамо! Це ще вилами писано по воді, чи буде Маринка пишатись та нехтувати вами. Вона не з багатої шляхти, — сказав син.
— Та вона, Зіньку, за тебе й не піде, а коли б і захотілася вийти за тебе заміж, то гетьманша за тебе й не оддасть її. Дурнісенько ти топчеш до неї стежку та томиш свого коня вороного. Гарна вечірня зірка на небі, та ти її не дістанеш: не для тебе вона світить, а для когось іншого. Не приставиш же ти драбини на небо, щоб зняти ясну зорю, — обізвався батько з кімнати.
— Я, тату, постерігаю, що воно не так. Гетьманша до мене дуже добра й ласкава, — обізвався син. — Здається, сама ясновельможна гетьманша приставляє мені драбину до неба.
-Так, так! говори до гори, а гора мовчить! — крикнув старий Лютай з кімнати. — Гепнеш ти з драбини та об сиру землю! А хоч і дістанеш ту зорю, то попечеш руки і будеш хукати на пальці цілий вік.
— Ой сину, і не думай собі, і в голови не покладай брати шляхтянку. Ми хоч заможні, але не багатирі які Я сама не цураюся усякої роботи, як буває в господарстві багато діла. А Маринка — пані: вона не схоче робити простої господарської роботи. Шляхтянки звикли паніти, а не господарювати. Зроду-звіку не прийму я шляхтянки за невістку. Цур, пек їм, тим паніям! Ще, може, буде Маринка й кепкувати та сміятись з нас. Ой Господи! ох! ох! Що ж то буде? Ой, не доведи тебе, сину, до цього. Мати Божа печерська й почаївська! Маринка буде кепкувати з мене.
— А може, й не буде? Звідкіль, мамо, вам знати про це? — сказав син вже з невдоволенням.
— Отже ж, мати чи не каже правду, — сказав батько і вийшов з люлькою в роті з кімнати в світлицю і сів коло стола на ослоні, вкритому килимом. — І мені не хотілось би брати в свою хату невістку-шляхтянку. Не хотілось би мені й родатись з гетьманшею та й з гетьманом. Кажуть, що нова гетьманша не дуже-то любить Україну, а Польщу дуже любить. І гетьман тягне туди ж, до Польщі, — сказав батько.
— А я не тягну до Польщі, а все-таки оженився б з Маринкою, якби вона за мене пішла, — несміливо обізвався син до батька. — Маринка сама по собі, а гетьманша сама по собі.
— Але ж кажуть, що яблучко недалеко одкочується од яблуні. А Маринка з тієї ж яблуньки, що й гетьманша Виговська. Не дурно оце твоя мати вже так важко зітхає ще заздалегідь, може, за рік, може, й за два почала вона важко зітхати та охати. Це погана прикмета! — сказав батько вже поважно й насупився.
Зінько примітив, що батько починає сердитись, замовк, вийшов на ганок, сів на лаві і задумався. Він постерігав, що матиме багато клопоту, як тільки Маринка згодиться вийти за його заміж, що йому треба сподіватись великої притичини од старих. Зінько зітхнув й сперся ліктем об гратки ганку і втопив очі в небо, в той бік, де був Суботів.
Надвечір другого дня Зінько сів на лавці в ганку і засумував. Маринка виїхала з гетьманшею з Чигирина, і Чигирин став йому немилий.
"Ой, тягне мене, пориває мою душу туди, за гори, де ти пробуваєш, моє серце миле! Буду тебе любити, буду тебе сватати, хоч би мені заборонив батько й мати. Не життя мені на цьому світі без тебе в парі! — думав молодий козак. — Осідлаю коня, поїду в Чигирин, може, гетьманша з Маринкою ще не виїхали з Чигирина", — подумав Зінько.
І він осідлав коня, побіг в Чигирин, об'їхав гетьманський палац, заглянув в подвір я, заглянув в садок, кинув оком на зелену прогалину в садку, де Маринка грала в хрещика з подругами, але скрізь було пусто; нігде не було видко й душі. Зінькові здалося, що без Маринки все замерло, все вимерло в гетьманській оселі.
"Скрізь, скрізь пусто, скрізь мертвота, неначе в гетьманській оселі усі вимерли. Тільки сліди твої живі й милі для мене, моє серце!" — подумав Зінько, вертаючись додому з засмученою душею.
Щовечора сидів Зінько на ганку задуманий та засмучений. Щовечора неначе якась сила тягла його в той бік за горою, де був Суботів. Мати знала, чого син сидить задуманий, і мовчала, щоб не вразити його серця. Вона думала, що син посумує, посумує та й забуде про Маринку.
— Отже ж, пропаде хлопець ні за що, ні про що! Ой Господи! яка напасть на мою дитину! — говорила Лютаїха до Демка.
— Цур дурної навісної! Пропаде... Ще що вигадай! Щоб козак та пропав од баби? Де це ти чула про таке диво! чи в Туреччині, чи в Польщі? Я щось не чув, щоб який дурень та пропав через ваше жіноче кодло. А коли який козак і пропав через це, то він, певно, поперед того наївся собачої блекоти та й здурів, а потім вже й пропав! — кепкував старий Демко.
"Пориває до тебе, молода дівчино, мою душу щовечора. Знаю, що батько й мати не схотять приймати тебе в свою хату за невістку, а все-таки я тебе люблю, хочу тебе любити і любитиму, доки й мого віку. Осідлаю коня, побіжу в Суботів смерком... Може, де тебе вгляджу в оселі, в садку. Хоч гляну на тебе здалеку, розпитаю про тебе, то мені буде легше", — думав Зінько, поглядаючи на гори, на ліси.
Надвечір він осідлав коня і поскакав до Суботова. Вже лягома доїхав до села. Гетьманський палац стояв край широкого майдану на невисокому пригорку. По один бік майдану мріла на вищому пригорку проти ясної смужки неба одна церква, по другий бік неначе тонула в темряві друга церква на шпилі. Зінько приїхав до гетьманського двору, оглядів подвір'я. Скрізь було тихо. В палаці вже погасло світло, очевидячки, там вже спали. Зінько повернув коня поза частоколом і пустив його тихою ходою. Він заглянув у садок. Світло світилося в одному вікні з самого краю палацу.
"Чи не в неї світиться світло? І що вона робить тепер? і про що думає? Як мені хочеться побачити її, знати її думки! Перелізти б через частокіл та хоч заглянути в віконце..." — подумав Зінько, але він здалеку примітив, що те віконце було заслонене заленуватою завісою.
Зінько об'їхав садок навкруги, з болячою душею повернув коня назад до Чигирина і торкнув його під боки острогами. Кінь-неначе знявся з місця, як птиця, і полетів по битому шляху. Зінькові стало легше на серці од швидкого руху. Свіже вогке повітря прохолодило його гаряче лице.
"Ой, коли б ті гетьманшині іменини швидше, а то моя душа занидіє од довгого ждання!" — думав Зінько, вже світом вертаючись в батьківський двір.
(Продовження на наступній сторінці)