Через тиждень старий Демко Лютай послав Зінька верхом в степи, де один старий козак держав воли на випасі, і звелів йому прикупити дві пари молодих волів до плуга. З Зіньком поїхав верхом один наймит-парубок, щоб пригнати додому ті воли. Дорога в степи до випасу йшла недалечко од Суботова.
Купивши дві пари волів, Зінько звелів наймитові гнати воли додому, а сам збочив з простої дороги і завернув до Суботова. Вже смерком він вглядів верхи суботівських церков і в його серце защеміло. Кінь летів, як стріла, неначе постерігав думки свого хазяїна. От і верхи гетьманського палацу мріють в темряві, як в тумані! От і садок за домом вирізується на небі, неначе густі, чорні хмари облягли палац з трьох боків!
"Як не вгляджу її де-небудь, то заїду до гетьманші в гості, вступлю сміливо в її покоїв, і, може, побачу Маринку... Гетьман живе на другій половині палацу, то, може, й не бачитиме мене... Хоч я син осавула, але простий козак, а в гетьмана все-таки високі пороги для простого козака..."
Зінько об'їхав двір. В дворі не видко було ні живої душі. Він пустив коня поза садком, об'їхав садок, заглянув через частокіл: на прогалинах, в квітниках нікого не було, тільки квітки пахли з садка, аж дух забивало. Зінько повернув коня назад і, похнюпившись, їхав тихою ходою та все заглядав у садок. Коло однієї прогалини кінь сам спинився, неначе спіткнувся. Зінько вглядів, що стежкою йшла якась панна тихо-тихо, неначе посовувалась по червонуватому піску, котрим була посилана стежка. Він придивився, впізнав тонкий, гнучкий стан і височеньку постать: то гуляла по садку Маринка.
— Хто то такий? — крикнула Маринка через частокіл. — Чого тобі тут треба?
Зінько впізнав Маринчин голос.
— Це я, Маринко, Зінько Лютай, коли не забула про мене, — обізвався Зінько з-за частоколу. Маринка наблизилась до частоколу.
— Добривечір тобі. Марино! І не думав, не гадав тебе побачити, а от і трапилось, що я таки тебе побачив, — промовив тихо Зінько.
— Це ти так пізно приїхав до нас в гості? Чого ж ти так опізнився? — спитала Маринка так само тихо, але Зінько почув, що її голос дрижав.
— Я не в гості приїхав, але заїхав, вертаючись з степу, з випасу, де я купив для батька дві пари волів. Вертаючись з степу, я зумисне заскочив до Суботова, щоб де-небудь вглядіти тебе. Отже, і вглядів! Неначе сам Бог з неба погодив мені і вивів тебе в садок. Мій кінь сам спинився от на цьому самому місці, неначе впізнав тебе. Про що ти думала, Марино, ходячи по садочку такої пізньої доби?
— Про тебе думала, — обізвалась щира Маринка. Ці слова вирвались в неї несамохіть. Вона почувала, що спахнула, мов огнем; і почервоніла.
— А я думав про тебе, об'їжджаючи кругом садок. Мої думи неначе викликали тебе в садок в цей пізній час; думав я, чи не вгляджу тебе, чи не побачу хоч твого сліду, бо я тебе, Марино, люблю так, як нікого на світі не любив. Я не вперше отут об'їжджаю оселю та заглядаю в садок... Я заїздив би коня, заїздив би й не одного, аби тільки вловити погляд твій, ясний та милий, аби тільки подивитися на тебе, подивитись на твої очі і знов вернутись додому.
— І не їздь сюди, і не муч надаремно коня, бо з того нічого не буде, нічого не вийде. Гетьманша вже заздріває, що ти мене кохаєш, але вона оце якось недавно говорила про мене й про тебе з Катериною Виговською, найближчою своєю приятелькою...
— Що ж вона говорила про нас? — спитав Зінько.
— Попереду піднімали мене на сміх, що я тебе причарувала, вже й не пам'ятаю чим... сміялись мені тобою. І ніяково мені було, і приємно було слухати, як вони про тебе говорили. Я цілий день слухала б, як вони про тебе говорять, тебе згадують, але...
Маринка спинилась і замовкла.
— Але що ж? Може, вони думають, що я так тільки залицяюсь до тебе, що я жартую, що я дурю тебе? А я люблю тебе щиро і готовий хоч би й завтра до тебе старостів слати. Хіба, може, гетьманша та твоя мати не видадуть тебе за мене, бо я козак, а ти шляхтянка.
— Ой, не те вони говорили! Гетьманша й Катерина Виговська все хвалили тебе, говорили, що кращого за тебе жениха трудно й знайти, але що твій батько і твоя мати нізащо в світі не дозволять тобі мене сватати через те, що я шляхтянка, бо вони обоє не люблять шляхти, вважають панів за своїх ворогів.
Зінько важко зітхнув. Маринка примітила це і собі зітхнула: вона постерегла, що гетьманша говорила правду.
— А ще що вони говорили про мого батька та про матір?
— Говорили, що мені жити в домі твого батька та матері буде погано, бо вони, хоч люди заможні, але люблять самі все робити, як прості селяни, що вони і мене будуть силувати до простої роботи, вважатимуть на мене, як на свою наймичку, що вони будуть мене лаяти, а може, й бити, коли я буду їм непокірлива... А я не цураюсь роботи; роблю усяку роботу вдома в своєї мами, бо ми люди, хоч і заможні, але не багаті, мабуть, бідніші за вас... — говорила Маринка. Дуже почувлива на вдачу, вона при тих словах сама незчулась, як її голос задрижав, а сльози так і закапали з очей.
Зінькові стало невимовне жаль її. Сльози її неначе гарячими краплями падали на його серце. Він почував в душі, що Маринка дуже його любить і догадується, що його старий батько та мати стануть їй впоперек дороги до щастя.
— Не плач, Маринко! Я поговорю з своїм батьком та матір'ю, розкажу їм, що ти не з тих великих ледачих панів, котрі нічого не роблять і тільки люблять байдики бити. Мій батько і моя мати ще не знають добре ні тебе, ні твоєї матері, хоч моя мати не раз бачилась з твоєю матір'ю тут, в Чигирині. Я поговорю з ними... а потім... потім... Чи любиш ти мене щиро? Скажи мені правду, моя добра Маринко! Чи можна мені до тебе старостів слати?
— І люблю тебе, і старостів присилай. Гетьманша і моя мати будуть тому раді, але... але... Я постерігаю, що з того нічого не вийде, — сказала Маринка, втираючи сльози.
— Ти добра, як голубка, Маринко! Не плач, не печи мого серця своїми сльозами. Буде так, як я схочу, а не так, як мій батько схоче, хоч він крутий на вдачу. Мати моя добра людина і жаліслива, та й батько не лихий, хоч у його круті норови. Душа моя чує, що тебе вони полюблять і приймуть за невістку. Прощай, серце Маринко! Люби мене, жди і сподівайся!
Зінько нагнувся над сідлом, перехилився через частокіл, обняв однією рукою Маринку за шию і неначе впік її уста своїми гарячими устами.
— Прощай, Зіньку! Прибувай на гетьманшині іменини. Побачимось, поговоримо, і мені легше буде на душі. Зінько повернув коня на шлях і торкнув його під боки острогами. Кінь полетів, як орел. Свіжий вітрець повівав з степів і прохолоджував гаряче Зінькове лице. Зінько неначе набрався здоров'я, щастя, напився з криниці цілющої води. Його поетична м'яка вдача вилила щастя піснею. Од щастя, од любові Зінько завів пісню, і його голос полився степами, дзвенів, переливався на всьому скаку прудкого баского коня. Усе щастя молодої душі козака, уся радість кохання, котрою була сповнена його душа, як весняної пори річка водою, виливалася через край бурливими голосними гуками козацької пісні. Як пишно та ясно тепер світили зірки на небі для Зінька! Вони неначе сміялись до його з високого неба своїм мигаючим світом. Яким пишним здавався тепер Зінькові широкий степ, десь далеко вкритий сизою імлою, широкий, просторний, облитий тихим сяєвом зірок, прикритий синім, неначе шовковим, наметом, густо обсипаним зорями! Йому забажалося летіти на коні без міри, без кінця, і щоб тому степові не було ні краю, ні кінця, хотілось співати до світа, до сонця. Тільки степ та зорі на небі слухали Зінькову пісню.
Зінько незчувся, як доскакав до Чигирина і дуже здивувався, як заманячили перед ним хати та церкви, як висунулась на небі твердиня на горі, неначе чорна та важка хмара.
— Чи це вже й Чигирин? — аж крикнув голосно Зінько, і йому не хотілося в'їжджати в місто, в тісні, душні улиці. Йому знов забажалось летіти конем по степу, назустріч вогкому холодному вітрові, і дивитись на широке небо над степом, засіяне зорями. Йому там було добре, вільно й просторно; для його щасливого серця здавалось тепер, що тільки зорі, та степ, та степовий вітер спочувають до його щастя, до його любові.
"Широкий степ — мій боярин, а ясні зірки — дружечки моєї молодої; вони тепер одні раді моєму коханню! — думав Зінько, повернувши коня на узьку уличку. — Ох, що то скаже мій старий батько? Що то скаже моя неня? Та й якої ще заспіває і сама гетьманша, як я зашлю старостів до Маринки?"
І Зіньків кінь пішов тихою ходою по душних улицях сонного міста, а Зінько схилив голову, і сам похилився од важких думок в голові. Зорі неначе згасли на небі, а Чигирин неначе повився густим туманом перед очима молодого козака.
VІІ
Другого таки дня Зінько задумав сказати матері й батькові, що він хоче слати старостів до Маринки Павловської. Старий Лютай того дня вранці сам помазав воза, запріг коні і поїхав у поле; він повіз полудень косарям: в полі косили овес. Вже надвечір вернувся старий з поля і все гримав та сердився: овес трохи перестояв і вже сипався. Лютай посіяв багата вівса, бо догадувався, що овес буде швидко потрібний для козацьких коней... Він вже знав, що гетьман задумав вернути Україну Польщі, знав, що ця справа не обійдеться без війни, і він заздалегідь готував овес не для коней прихильників гетьманської справи, не для польського війська, а для коней гетьманських та польських супротивників...
(Продовження на наступній сторінці)