— Немає в мене літопису... Немає... А якби був, я все одно не віддав би. Гарний ти хлопець, Олегу, але... мало ще чого бачив і мало чого знаєш... Ну, в науці своїй знаєш. А в житті... нашім, оцім... У нім мало й смаленого Еовка побачити... Годилося б самому злупити з нього шкуру... Не обіжайся... Я бачив, як святі продавалися.
— Нащо ж він вам?
— Нема в мене його, кажу ж... А якби був — підождав би... Може, щось поміняється.— Й поліз до кишені по кисета.— Ти б ще погуляв... Ось-ось почне брати жерех... Білизна по-тутешньому, по-нашому.
Третього запідозреного, на прізвище Дядько, високого, гарного на взір, з орлиним носом чоловіка, декламатора, конферансьє філармонії "обробляли" випробуваним методом штурмового допиту, натиску, залякування. Щойно його заштовхнули до кабінету, капітан Клін, не давши Дядькові оговтатись, врізав по столу кулаком, аж підстрибнула чорнильниця, закричав:
— Ми все знаємо... Колись. Роззброюйся! Ким саме й коли завербований?
Хвилину чи дві Дядько сидів спантеличений, витріщивши великі сірі очі.
— Колись!.. Завербований в окупацію. Ми знаємо. Ким саме? Колись, сука...
Схожі на більма очі капітана диміли туманом, втягували в себе, неначе трясовина. Білочубий, білобривий, капітан мав вигляд білої чуми. Одначе знову сталося неочікуване. Дядько підхопився й собі, заволав:
— Сам ти сука... Ніхто мене не вербував, я не дався б завербувати. Я — радянська людина...— Кулаки стиснені, в очах — сльози.
У Клін а в голові на мить майнуло: "Може, й цей, як отой..."
— Радянські люди не йшли до німців...
— Не був я у німців. Я колгоспний скот вигонив аж за Волгу... На Іргіз... Добровільно... Мобілізації не підлягав по хворобі. Туди й назад — пішки... Під бомбами, під кулями... Літаки отако — над головою, з хрестами...
— А хреста тобі німці не дали? — єхидно, крізь в’юнкі губи...
— Не вийде... не навісите... Минулося ваше... Партія не дасть... Я — комуніст... Два брати загинуло на фронті, сестру німці замордували...
На крик увійшов Гопаков. Спокійний, витриманий, зачесав з ліва на право на лисину пасмо жовто-рудого волосся, сів на стілець, закурив.
— Товаришу начальник,— повернувся до нього всім тулубом Дядько...— Що це таке? Що він хоче... "Завербували, окупація"... Я тих німців у вічі не бачив... Тільки плєнних...
Гопаков затягнувся цигаркою:
— А в нас є інші дані...
— Дані? Які дані? — запитав ошелешено.
— Ну, такі... З двадцять першого листопада по двадцять дев’яте грудня... Вісім днів.,.
Дядько спалахнув, відтак побілів, стух, неначе проколотий м’яч. ґ
— Я— відстав від валки... Доганяв...
— І німців не бачили? Не потрапляли до них?..
У голосі — впевненість, слова сказані не просто так... Дядько відчув це.
— Я... ну... був у них... з півгодини. Навіть менше.
— О, вже півгодини е. І це добре,— глумився Клін.— Що ж, давайте про ці півгодини...
Дядько розповідав тремтячим голосом:
— Стояли ми в полі під скиртою. Пішов я шукати коні... Запряжні... Ми гнали й табун лошаків... Але це — запряжні. На дорозі стояла валка... Я підійшов до неї... І тут враз як затріщить... Мотоциклісти німецькі з яру. А по тому й дві машини... Гиркають, клацають автоматами. Я сховався під воза... Ну, а тоді вони погнали валку до села... Це була якась редакція...
— Не знаєте, яка? — Гопаков.
— Не знаю.— Дядько ковтнув в’язку слину, великий, наче яблуко, борлак підскочив на горлі.— Мене витягли з-під воза. І німець у сідластому картузі махнув рукою. В расход, значить. Усі поїхали, а той один остався й повів мене в кукурудзу. Йдемо ми, він — позаду, курить сигарету, вітер од нього... І так мені... та сигарета... Терпкіша за смерть. "Дай, показую, покурить". Він кинув сигарету на землю, відступив, я підняв її. Затягнувся... Світ обертом... Ніколи цигарка не здавалася такою... А він тоді махає рукою... Біжи, мовляв... Ну, я й побіг. Щодуху. Прямо, а далі вбока. У кукурудзу. Позаду дирк-нуло раз, а тоді вдруге. Не знаю, стріляв він у мене, та не влучив, а може, стріляв уверх або вбік.
— Кіно,— скривив у посмішці губи Клін.
— Кіно і німці,— сказав Гопаков.— Було і в книжках не раз. Примітив. Артист, а не міг вигадати чогось свого.
Дядько розгубився, знітився і враз з великого, важкого, красивого чоловіка зробився маленьким, скрюченим і жалюгідним. Дихав важко, витер рукавом спітніле обличчя...
— Справді... не так...— голос йому тремтів.— Мене витягли... И ще вхопили кілька чоловік. І повезли в машині до села. То була редакція районної газети з Вінни-чини. Нас закинули до хліва...
— Дерев’яного, лісяного? — Клін.
— Дерев’яного, з плах... Там гній коров’ячий і ще один засторонок з соломою. Водили по одному допитувати. І мене також... А що я знав? Нічого... В мене документи: гонщик скоту. Читали, роздивлялися. Розпитували. Я розказав: звідки, з якого колгоспу. І мене відпустили. Своїх під скиртою не застав, пішов їх доганяти. Не додому пішов, а на схід,— підвів голову.— Ви не вірите? От клянуся всім...
— Звідки ж ви знали, що ваш колгосп пішов на схід, а не додому?
— Сліди на стерні... Та й там ще один табун лишився... Не пішов... Вони й сказали.
Дядько проклинав у думці годину, коли, нагнавши валку, розказав усе це двом гонщикам, товаришам по валці. Либонь, це від когось із них емгебісти довідалися, що він таки побував у німців. А тоді подумав: але ж вони мали їм розповісти саме отако, як оце розповів щойно я.
— Взяли й випустили? — у голосі Кліна — їдка іронія.
— А нащо я їм... гонщик...
— Ніхто зі знайомих у німців тобі не зустрівся?
— Знайомих? Та хто б... Німці ж...
— Ото ж бо й є, що німці...
— Та нічого, нічого більше не було,— розпачливо заволав Дядько.— Подивилися документи, розпиталися... Дітьми своїми клянуся...
— Ану не репетуй,— грюкнув кулаком по столу Клін.— І дітей до протоколу не ший. Ти на слідстві, а не в церкві.
Допит Дядька тривав "на конвеєрі" ще чотири дні, по три-чотири протоколи за добу. На п’ятий день перед Кліном сидів уже не самовпевнений, дотепний, хоч і не вельми талановитий, конферансьє, не людина з ображеною гідністю, певна себе, а її подоба — викручена, обезволена, з червоними трахомними очима й запалими неголеними щоками, яка безнадійно, тупо повторювала ті самі слова:
— Сказав правду... Більше нічого не було.
А коли слідчий починав знову налягати круто, казав:
— Нічого не знаю... Розстріляйте... безневинного. Мені байдуже.
— Міру покарання визначить суд...
У ту мить Гопаков, який в цей час також сидів у кімнаті й уважно спостерігав за Дядьком, підійшов до столу, нагнувся (зачісане на лисину жовто-руде пасмо зсунулося на лівий бік, за ліве вухо й звисало, наче "оселедець" у запорожця), розкрив тоненьку папку, яка лежала перед Кліном, і поклав перед допитуваним фотокартку.
— А цього чоловіка ви не знаєте?
Дядько глипнув червоними очима й сахнувся. При тому сахнувся двічі, спочатку, що побачив мертву людину, а вдруге, що упізнав її:
— Данило!
— Прізвище? — Клін.
— Засядько.
— Де і за яких обставин познайомилися?
— За яких обставин?.. Вчилися разом у школі. До восьмого класу.
— Розказуйте! — Гопаков.— Не поспішаючи. Все, що знаєте.
Дядько зітхнув глибоко, непевно — не відав, на добрий чи лихий карб буде розповідь.
— Що я знаю? Кажу ж, вчилися в одній групі й жили по сусідству. Ну... як усі школярі, іноді разом учили уроки, бігали на вигін гулять... Я після сьомого класу поступив у Черкасах на бухгалтерські курси, покинув їх через три місяці, поробив трохи в колгоспі й наступного року поступив у культтехнікум. Була в мене така струнка... На сільській сцені грав усілякі смішні ролі. Данило кінчив десятирічку...— Дядько пожував сухими губами, йому пересохло в горлі, чи то від спогадів, чи то від безсоння та допитів.— Дайте води... Приїжджав я на канікули... Двічі — одне літо працював масовиком у піонерському таборі, "затєйніком",— скривився й запобігливо поглянув на Гопакова, хотілося справити хороше враження.— Також іноді зустрічалися... Сусіди... До дівчат на колодки разом ходили і до сільбуду. Оце й усе...— Пив зі склянки, й борлак стрибав на горлі.— Данило поступив у Києві до педінституту — вчився він добре, пам’ять мав катівську... себто професорську. А далі... все інше...— вже од людей... Можете довідатися самі... Заарештували там його за щось... В окупацію вернувся, розказував, ніби був у армії, воював...
— На чиєму боці? — Клін.
— Мабуть же, на нашому. Потім служив у поліції. А як наші почали наступать — десь дівся. З німцями подався... А він...— що? — одважився.
— Це вас поки що не стосується,— перебрав у свої
руки допит Гопаков.— Тобто, стосується... Ще й як... Він, цей Засядько, до вас ішов, через кордон...
Дядько здригнувся.
— Чого йому до мене йти?
(Продовження на наступній сторінці)