— Ти ж не будеш попом?..
— Не буду.
— Шкода.
— Чому?
— Мрію вийти за попа замїж...
— Тоді я стану попом.
— І полит казав те ж саме...
— Тоді — вибереш...
Дівчина дивилася присоромлююче. В Олега на серці — квітка радості й каменюка болю та сорому.
— А що таке з Іполитом? Він дуже хворий?
— Ні... не дуже... Застудився... Він прийде... За кілька днів.
Лукія зітхнула, а він не знав, як потлумачити те зітхання.
— Тоді бери кошика. Він послав тебе на те... носієм... Отже, будеш у мене в робочих...
— І не більше? — Олег сам не знав, чому з нього перло таким нахабством. Поспішав показати себе сміливим, спритним, дотепним, а виходило навпаки.
— Постав корзину!
— Пробач, я пожартував, більше не буду.
По горі на Бочковий міст прокушпелила бричка па-рокінь — либонь, поїхав ісправник або якийсь інший повітовий урядовець, за ним потяглися дві паровиці зі снопами, на передній, на снопах, дядько в брилі нуднував пісню: "Ой п’є, чумак, п’є". З-під млина виліз чорний пес з білою манішкою грудей і білою китицею хвоста, ліниво потягуючись, підійшов ззаду до Олега, почав обнюхувати, Олег нервово переступав ногами. Лукія помітила, що він боїться.
— Це мій... заступник. Без причини не вкусить. Ходімо.
Біля млина пахло коноплями, мливом, а в лузі, куди
вивела їх стежка, вільгістю, болотяною м’ятою, стежка заметалася поміж кущів верболозу, далі — ліщини, поміж дубами. Дуби були невеликі, але кремезні, гіллясті, росли на роздоллі, по два, по три, іноді більшими купками, в одному місці чорніли два обгорілі стовбури, неначе чорні велетні в гостроверхих шоломах, в іншому одна половинка дуба відчахнулася й тільки ледь прив’яла, й так само розчахувалося на дві половинки серце: кипіння зеленого листя й жовтизна смерті... Пес то надовго зникав, то несподівано виринав з шалини, випо-лохав табун куріпок, завзято розгрібав барсучу нору, а потім чогось злякався й зі скавчанням кинувся Лукії до ніг. Вона погладила його:
Ще один сміливець...
Вона збирала зілля, а що Олег в тому нічого не тямив, не міг назвати жодного, називала, й розказувала від якої хвороби те зілля вживають:
— Петрів батіг, миколайчики... Верес... Горицвіт... Дрік... Золототисячник... А це ось — головатень... Поглянь, який красень...
Олег сам виріс біля лісу, але нічого того не знав, усіх тих див, чарів.
— Будяк.
— Сам ти будяк... Які красиві голови... І дуже цілющий... Від живота, від печінки... Мене бабуся навчила. Раніше я ходила з нею... А зараз вона майже нічого не бачить... Тільки розказує, що до чого, й на смак куштує вариво.
Олег почувався біля неї трохи дурником і гнівався на себе, на свою несміливість, незугарність. Ну, що б розказати щось... розсмішити... й отако легко, жартом обняти... Кинути за пазуху жменю ягід шипшини. "Оддай, це моє". Вона безборонно, але якось так, що в Олега аж отерпло в грудях, підставила пазуху: "Забирай". Рука опустилася сама. Олег збагнув: переступить він хоч на цяту оте бажане замежжя, й дівчина відрине від нього назавжди. Він уже знав: у світі є дівчата приступні (це не означає, що вони приступні до кінця), такі, які вдають недоторканість (й це таки відчувається, відгадується), а є, які хочуть, щоб їхньої ласки домагалися: випрошували довго, вперто й настирливо, а є такі, в яких строгість у душі, в серці, а не в мислях, вони вмить можуть віддати все, але тільки тому, кого вподобають душею і серцем. Такою була Лукія.
Аж під обід розгодинилося, сонце прорвало облаву хмар, бризнуло променями в кленову кипіль, позолотило яблучка-кислички, засвітило жовті й білі свічки лілей на лісовому озерці. Лукія пригощала Олега грушка-ми-лісівками, не гниличками, а якимись іншими, довгастими, на вигляд всі вони були зелені, але вона якимось чином вибирала серед них спілі, солодкі, вони аж бризкали соком. Ліс стояв німий, жодної пташки, жодного щебету, жодного звуку. Те безгоміння впало Олегові на серце смутком, Лукія помітила, сказала:
—— Не треба. Така днина. Прийдемо іншим разом — Іполит, ти і я — побачиш, як тут все шумує й лящить. У світа теж є печальні дні. Як і в людей.
Увесь цей час Олегові муляла в голові одна думка. Вирішив її перевірити.
— Омелян, коли підмовляв тебе в ліс... мав щось на мислі?
— Кожен парубок хоч трохи собі на мислі.
— А я?
— І ти... Хоч не зовсім.
— Чому?
— Боїшся, що зразу прожену.
Олег зніяковів.
— А Іполит?..
Лукіїні очі стали задумливі.
— Він — ні. Один він. У нього... душа світиться.
— А в мене?
— Трішки-трішки. Як ото вода під льодом. Ти... і щирий, і хитрий. Сам не знаєш, який ти.
— А ти знаєш?
Лукія закусила нижню губку.
— Цур їй, такій розмові... Негарна вона. Серце знає само... Ходімо вже.
Верталися назад, Олег ніс натоптану зелом корзину та мішок, Лукія — кілька торбинок та шаньок. Ступала поперед нього пружно та в’юнко, й здавалося, стежка сама стелеться їй під босі ніжки. Олег задивився на її стан, грайлива думка ворухнулася в голові й пропала сама по собі. Дівчина подобалася йому неймовірно, згадав Чаріту, інших університетських дівчат — красунь з романо-германського, й подумав, що жодну б не поставив поруч Лукії, ті дівчата тільки на вечір, а Лукія — на вік...
Вона попрощалася з ним біля млина:
— Ти йди. Мені ще треба поприбирати в млині.
— А коли ми... підемо в ліс ще? — запитав, затинаючись.
— Коли одужає Іполит.
— А як ми тобі дамо знати?
— Прийдете до млина... Тато порядкує на току... Я поки що за нього. А в середу в нашій церкві храм...
...У середу він бачив її у церкві. У розкішному вінку з чорнобривців, мальв, цар-бороди... І всі інші дівчата в багатих вінках. Але її вінок був найкращий і лежав на її голові найліпше, й сама вона... була найвродливіша. Строга, далека, молилися гаряче... За кого вона молилася? За тата, бабусю, за братика та сестричку? А може, за Іполита? І ревність куснула серце. Ревність... до мертвого чи живого? Він знав від Чорного, а той ще від когось, що Іполит помер у монастирі... Коли саме — невідомо. Очевидно, тоді ж... його вже немає... Як бути йому? Сказати їй?.. А може, обдурити: мовляв, поїхав до Києва, про неї й не згадував. Обман невеликий... Іпо-лит все одно не прийде. Йому вже з Лукією не бути, отже, вона вільна... Вона й була вільна... В кожного своя смерть і своє щастя...
А в грудях щось гірчило й пекло, й ставало прикро. Суперничає з Іполитом?.. Якби той був живий... Не має права? Чи має? А що ж йому робити? Іполита немає. Чи ось-ось не буде. Чому має втрачати своє щастя він, Олег? Воно одне, на все життя. Справжня любов — одна... Вона всесильна... Про це стільки сказано, стільки написано. Вона має свою волю.
І щось опадало в серці. Він так і не знайшов рішення.
Всі ці дні Олег ходив переповнений Лукією. Навіть таємниця літопису на якийсь час відступила, певніше, вони злилися в одне в оцьому старовинному містечку-селі, де все дихало давниною, споминами тяжкими, кривавими й чимось манливими, де кров була надто солоною, а любов надто солодкою, де Залізняк спізнав насолоди помсти, слави, солодощів любові з Оленою Черемшиною і в одночасся втратив усе те, й це він, Олег Зайченко, вступив у його сліди й не прийшов нікуди, і ступав в сліди хворого на сухоти Іполита, запалився від нього коханням, яке тепер пекло, • радувало й мучило його.
Любов дає людині крила, робить її добрішою, спочутливішою, з ним сталося навпаки, його добре, спочутливе серце не мало сили ділитися любов’ю будь з ким, він це розумів, страхався цього й нічого не міг з собою вдіяти. Він почував, що в останній час взагалі перемінився дуже, щось стало в ньому проти нього самого й проти світу також. Він почував себе спорідненим з Іполитом (чим — Лукією?), й воднораз таким далеким від нього, відчув це радісно й жахно водночас — сам такий здоровий, дужий, сповнений живої крові, буяння життя і... худий, неначе скіпка, вощаної блідости Іполит, який пряде на тонке... А власне, і він пряде туди ж, тільки в поки що не відчутній, і навіть не уявній далечині, й через те може мовби вивищуватися над ним... як всі живі вивищуються над мертвими, не в змозі збагнути, що вони — одна космічна субстанція. А пристрасть Іполитова жива, може, вона навіть більша за нього... Тоді, може, й Іполит живіший за нього... Бо ж що ще таке людина, як
не пристрасті, пал серця і жар душі... Все інше— тлін.
Не діждавшись неділі, в п’ятницю над вечір пішов до млина. Млин молов, хлюпотіла вода в лотоках, погукували помолці — біля млина стояло кілька високих возів і маж, за греблею на оболоні паслися випряжені воли та коні, горіло два багаття — помолці щось варили чи смажили на вогні, вітер доносив запах розпареного пшона та підгорілого сала. Обсипаний борошном дядько носив з млина на воза мішки, на палубу вийшов мельник — Лукіїн батько — невеликого зросту чоловік у короткій, без рукавів чузі й щось гукав до помолців біля багаття. Вони посхоплювалися й пішли до нього. Поспішав мельник, поспішали помолці, всі хотіли ще до Маковія, до Спаса намолоти свіжого борошна — немає нічого смачнішого від пампушок і паляниць зі свіжого помелу з цьогорічного зерна,— й намолоти на короваї та хліб до недалеких весіль.
(Продовження на наступній сторінці)