Очі Кліна з білих стали жовтими. Він звівся над столом, його рука конвульсивно потягнулася до масивного прес-пап’є. Але в ту мить підвівся й Медовій.
— Ну, ти... Поклич когось розумнішого.— І враз зовсім іншим голосом: — Начальника поклич!
Слідчий, наче загіпнотизований, підняв телефонну трубку. Зайшов Гопаков, який керував усією операцією. Увійшов швидко, і його зачісаний з лівого боку на правий чуб на круглій, з червоним обличчям голові розвіявся, відкривши велике плесо лисини.
— Що тут таке?
Медовій мовчки взяв ручку, яка лежала перед Клі-ном, і на чистому аркуші паперу написав семизначне число, подав аркуш Гопакову:
— Подзвоніть по цьому номеру в Москву.
Гопаков вийшов, а коли за хвилину повернувся, вигляд у нього був зніяковілий і знічений.
— Ми приносимо вибачення... Сталася помилка. Ви можете йти. Але ж ви розумієте... Наша робота...
Медовій нічого на те не сказав, він вийшов, не попрощавшись.
Клін запитував поглядом Гопакова, в яку халепу вони вскочили, хоч майже здогадався й сам. Оскільки Гопаков мовчав, мовив:
— Він що... по іншому відомству?
— Еге ж... Напряму. Може, й на нас стукає.
— Сказитись можна,— Клін запалив цигарку, його очі вже прибрали свого природного водянистого кольору.
17
"Сьогдні мені було зовсім погано... Задихався... Кашляв усю ніч, залив кров’ю простирадло. До цього я не так боявся смерті. А тепер... Чому цей світ такий жорстокий? І ти, Боже?.. Я вперше полюбив життя. 1 втрачаю. Чому? Вона — щастя, сонце й увесь світ — життя... А я — смерть... Нічого не звідав... Саме тепер..."
Рядки нерівні, поломані. В цьому місці Іполит плакав. Ось оці двоє слів розпливлися. Це — від сліз.
Щімко стиснулося серце. По спині пробіг холодок. Смерть війнула десь поруч. Вперше. Ні. вдруге. На п’ятому курсі у їхній групі помер також від сухот студент Ігор. Дуже гарної вроди, але сумовитий, все співав "О, принесіть мені пролісків з лісу, синіх і ніжних, як неба блакить, годі дурити — відкрийте завісу, знаю — не довго лишилося жить..." Та смерть вразила, всі шкодували за Ігорем... І все ж та смерть вразила не так, як ця... Сходив з дороги... суперник, просто на очах, неначе та любов забирала в нього життя.
Іполит спромігся ще на три записи. Сподівався, що виживе? Втікав від самого себе?
"В 1796 году по распоряжению митрополита Самой-ла рукопись, которая тайно хранилась в Николаевском монастыре, была выдана во временное пользование И. И. Фундуклея. В 1860 году рукопись Квача, с копией печатного текста, возвращена в монастырский архив господином И. И. Фундуклеем. Год 1877, декабрь месяц, дня 4. Шевцов Т." — "Цей запис — на окремім листку, підклеєному до рукопису. Помилка, Іполит".
Звичайно, помилка, подумав Олег... Рукопис взято в 1796 році й повернено через шістдесят чотири роки. Так, Фундуклей, цивільний Київський губернатор, опублікував про гайдамаччину кілька статей, цікавих за фактами, але вельми тенденційних, писаних в ключі царської шовіністичної історіографії. Олег нечітко пам’ятав, що Фундуклей скінчив своє губернаторство в Києві десь перед реформою 1861 року, отже друга дата, либонь правильна, помилка в першій даті — коли взято рукопис. А, може, Іполит мав на увазі щось інше? Друкована копія... Тоді ще не було друкарських машинок. Копію робили Фундуклею в друкарні. Певно, не одну. Принаймні дві. Одну він неодмінно мав залишити для себе. Й де вона? Ну, ця, що в монастирі, либонь, втрачена тоді, коли палили увесь архів і всю бібліотеку Миколаївського монастиря. А друга? Фундуклеєва? Чи є якісь його архіви? Треба пошукати.
"Ще два записи, також у кінці рукопису й також на окремому підклеєному аркуші без підпису. Перший: "Містечко Медведівка, звідки повстання розкотилося по Правобережжю, має інакший вигляд, як колись, новопоселенці здебільшого з інших країв, переважно міща-ни-кустарі поселяються біля базару, будівлі їхні — сільські хати, через що й містечко має вигляд як і всі села. В кінці 1789 року в Медведівці було: православних, з них росіян 60 душ, малоросів-українців 230 душ, латинян 570 душ, євреїв — жодного. Містечко ділить на дві частини річка Медведиця, яка витікає з Мотроиинського лісу і впадає в Тясмин. Одна частина належала до Чигиринського староства, яко власність державна, друга — на північ і захід, складала часне імєніє, до якого причис-лялися: Медведівка, Головківка, Мельники, Осота-нова, Осота-стара і Янівка. До часного імєнія власності молодого князя Максиміліана Яблоновського причислялося 7000 ревізованих душ, 16918 десятин землі. Грунти, лісові та лугові угіддя орендував писар Собанський".
Запис другий: "В 1806 році році князь М. Яблонов-ський продав імєніє Собанському, в 1836 році Собанський продав Київському гражданському губернатору 1.1. Фундуклею".
"Тепер мені залишається скопіювати кілька документів, записаних Квачем з архівів інших монастирів та церков..."
А далі, нижче цього тексту, вже не на звороті: "Боже, за що караєш мене так немилосердно?! Може, за те, що я сумнівався в тобі?.. То я ж сумнівався чистим серцем. І не з своєї вини... Наука, вона. Я — готовий... Я віддам усе... В час, коли так хочеться жити... Якби це раніше... Я вже був змирився... А тепер... Післязавтра неділя... Вона чекатиме на мене... Невже я не зможу піти? Кашель розриває мені груди... Біль пекельний... Я спливаю кров’ю... Дядько налякався... Привозив лікаря з Чигирина... І ще якогось від поміщика... Що вони можуть, лікарі!.. У них в очах смерть. І страх заразитися. Дядько хоче везти мене до Києва й боїться, що помру в дорозі. Бачу по очах. Я не хочу до Києва... Краще помру тут... Нехай хоч одна щира сльоза проллється по мені. Що я зробив?.."
І останній запис: "Я не зможу піти до млина... Вона чекатиме... Чекання... Не приймаю того світу..."
З дивним почуттям прочитав Олег останній запис: тривоги, печалі, жалю й трішки-трішки — радості. Проклятої, нечестивої радості. Іполит не зможе піти. "Тепер піду я... Маю на те право... І — мовби повноваження. Нічого не порушую... Тим правом володіє серце... Воно одне. Любов. Вона не знає перепон, бо всесильна. Про це сказано навіть у Євангелії. Вона сама собі закон і владарює світом". А звідкілясь, з темряви: "А якби любов могла порятувати Іполита, ти б пожертвував нею? Своєю любов’ю?" Того не знав.
Іполит згорів у коханні. Добре чи ні, що він тільки потримав келих у руках, не випивши його, не спізнавши на смак? Відчути на смак... Це вже й попрощатися з ним. Воно ж привітало його, як надія. Померти в надії...
А чи не віщує це чогось йому, Олегові? Не застерігає?
Ет, дурниця...
...Олег ішов греблею попід шатрищем верб, які так і не вибрели з маревного сну — день був цвілий, сірий, безколірний — сонна жирна вода, сонні човни на благеньких припонах, байдужі очерети, в нетрищах яких ще кублився туман, вряди-годи вигулькувало сонце, але майже в ту саму мить його застилала сіра сукнина хмар, вона повільно, наче справжня сукнина з-під верстату, пливла по небу. Одне почуття поривало Олега вперед, інше спиняло, щемка радість майбутньої зустрічі наперед пригіркла від брехні, яку ніс у серці. Дівчина чекала, прихилившись спиною до млина, біля її босих ніг стояла корзина, а в ній якісь торбинки та мішечки. Без вінка (зів’є в лісі), з розпущеною косою, пасма волосся попереплутувалися й наполовину закрили обличчя. Вона була зовсім не така, як він уявляв за записами Іполита, але... ще вродливіша й чарівніша. Довгасте обличчя, як у мадонн на іконах, але мадонни здебільшого строгі, а тут у синіх-синющих очах так і сяяла сонячна доброта (так чомусь йому здалося) й цнотливість, а пухлі губенята чогось чекали, вабили, мріяли, жадали...
— Добридень... пробачте... пробач... Мене послав Іпо-лит...
— Послав? Для чого? — в очах — безмежний подив.
— Ну, щоб... допоміг у лісі... Ти ж ідеш по зілля?
— Він так сказав? І підшукав собі заміну? — вона вся вмить перемінилася. В очах — кпин, губи стулилися щільно, строго.
— А що, надто погана заміна? — знайшовся, і ту ж мить віддаленою луною по серцю пройшов щем.
— Не знаю... Ви ніби трохи схожі... Але замін не буває.
— Отак? Я його брат, двоюрідний,— поспішав додати.— Також студент. Іполит прихворів...
— Ви обоє такі кумедні... У нього свита чи жупанок до п’ят, а в тебе... наче тобі поли обрізали. Тобі поли не обрізали?
Олег на мить розгубився. Він знав значення цих слів.
— Я сам собі обрізав. Іполит сказав...
— А може, ти кажеш неправду, що тебе послав Іполит?
— Тебе ще Омелян підмовляв, сережки обіцяв...
Дівчина спалахнула, розгнівалася й прикусила нижню губку.
— У мене сережок немає, але є намисто... Я подарую тобі... Й не так, як Омелян...
Він купив його у віддяку за клопоти Лідії Григорівні, але потім зрозумів усю безглуздість такого подарунку для немолодої сільської жінки — дешева пластмасова цяцька, розфарбована в усі кольори райдуги. Дівчина взяла в руки намисто, одягла на палець, погойдала:
— Яке воно легке... й барвисте. Наче райдуга...
— Так і називається: "Райдуга".
— Я такого зроду не бачила.— І подала Олегові.— Дарунків не беру ні від кого... Найперше від паничів.
— Я не панич.
— А хто ж ти такий?
— Вже казав — студент...
(Продовження на наступній сторінці)