Олег спостерігав усе те, сховавшись у вітті верб посеред греблі. Хотів уже піти геть, й саме тоді побачив, що на палубі млина майнула дівоча постать, і він зачаївся, чекав. Ось на сходинку ступила одна боса нога, друга... Дівчина йшла греблею.
— Лукіе!
— Ой, хто тамі
"Ой" таке кругле, таке сердечне, таке миле, аж йому на мить зупинилося серце.
— Це я, підійди сюди.
Підпірнула під віття. Вона вся аж світилася любов’ю. Але він бачив, що те світло призначене не йому. Він відбивав його, як місяць сонячне сяйво. Вдовольнявся й не вдовольнявся тим.
— Що ти тут робиш?
— Та... пасу качки...— і показав на качку з каченятами, які шупцяли біля греблі, то ставали сторч головами, то пірнали зовсім, добуваючи з дна собі якийсь корм.
— Ну, то паси...
Сіаме цього, що вона піде, боявся найдужче. Не знав, як і чим затримати, й аж отерп. І враз йому сяйнуло в голові.
— Ото, Лукіе, бачиш — Бочковий міст, а то Писарська гребля. Колись вона називалася Погибельною.
— Погибельною? Чому? — Лукіїні брови вигнулися крутими дугами.
.409
15. Ю. Мушкетик
— Через гайдамаків. Там вони часто робили засідки. На купців, на панів. На княгиню Яблуновську. Вона була зацна пані, в панцирі, на коні, при шаблі... Водила свої сотні на Залізняка. Але він був. ще валечніший, хоробріший. А отамо в узвозі — бачиш? — Залізняк скарав пана Думковського і панича Яблуновського, той саме їхав свататись до княгині Ядвіги-молодшої,
— їхав свататись? І його порубали?
— Він сам наштрикнувся на лезо кинджала. Не зміг дивитись в очі Залізнякові.
Лукіїне обличчя вигострилося, в очах зайнялись вогники цікавості.
— А який він був, Залізняк?
— А ось який: "І дуба став незвичайний кінь, нарет на нім золотий, то й зна креше копитами і фриска ніздрями як звір, поодаль, бич хрест кладу перед престолом святим, чолом б’ю, то сокіл, то витязь, в плечах аршином не перекрить, лицем першого бачу, очі горять як оливки в лампадах, вуса вуста не перекривають, як барвінок зовсім молод, чолом високий та не рум’яний, а як бронза на стольниках блищить, собою статен і силу, видать, має не людську..." Отакий був Залізняк.
Лукія вся подалася до Олега, в очах горіла синя напруга, нижня губка була прикушена. Так робила, коли вельми хвилювалася.
— Ой, гарно як... "Фриска ніздрями..." І який же козак... "Як барвінок..." Таких тепер немає,— з сумом.
На мить Олег аж подосадував, що той козак, Залізняк, отако враз разом з конем стрибнув у Лукіїне серце, накрив тінню його самого.
— Звідки ти все це знаєш? — допитувалася дівчина.— У нас тепер і згадувати про гайдамаків не можна. Щось таке був розказав на колодках Кіндрат Плиска, так одразу й прилетіли жандарми й забрали його. Немає й понині. А ти... не боїшся?
— Не боюся! — мовив Олег.— Я також був з ним.
Засміялася.
— Який ти...-— сказала з повагою.— І все знаєш про Залізняка?
— Все. І про нього самого, й про наречену його Олену Черемшину...
— Розкажеш?
— Розкажу.
У монастирі задзвонили до вечерні, Лукія тричі перехрестилася, за нею невміло перехрестився й Олег.
— Я зараз поспішаю. Приходь у неділю сюди, підемо разом у ліс. Приходь з Іполитом.
— Іполит... він виїхав.
Олег сам не відав, як зірвалося з його язика. Крутилося всі ці дні на мислі, він його затопкував, затовкував кудись у глибінь, і ось воно випорснуло поза його волею. Мабуть, надто прагла того душа.
— До Києва. Справи там якісь у нього.
— І він?.. Нічого не сказавши? — її очі зблиснули гнівом.— Ну й нехай... Приходь ти. Неодмінно. Чуєш! — У голосі не прохання, а веління.
...Олег то зносився душею вгору, то падав у прірву, безнастанно думав про Лукію, молив, щоб приснилася йому, вона ж не снилася, але з мислі не йшла, а вився довкола неї серцем, любов заполонила його всього, й він ходив, неначе очманілий, те помітив Василь Гордійович, але приписав гайдамацькому літопису.
Селянський син, Олег не хотів їсти дармовий хліб, допомагав, чим міг, Чорним по господарству; рубав хмиз, засолили з Лідією Григорівною огірки, поливав капусту та помідори, бо засихали — воду довелося носити відрами від річки,— а також їздив з Василем Гордійо-вичем, на рибу (не вельми вдало, упіймали з десяток густірок та два чи три підлящі), а в душі всі ці дні танцювало, дзвеніло: "В неділю! В неділю! В неділю!gt; Від солодкої тривоги забивалося серце, водночас у нього гострою глицею поколював жаль за Іполитом, розум підсовував лиху втіху (до кінця боявся виповісти навіть у думці): він би не зустрічався з Лукією, не мав би надії на неї, якби не Іполитова хвороба... та смерть, і щось квилило й печалилося в ньому. Хвилинами аж ненавидів себе. Адже раніше жодного разу ніколи й нікому не сказав неправди. Це знали батько та мати, знали в класі, з тим йому кепсько жилося. Іноді перемовчить, якось од-мелеться... Але будувати щастя на брехні..— що з ним зробила любов!... Він мовби осліп, отерп душею... Сахався: невже щастя одних загнізджується тільки на горі інших?
...По річці ходили хвилі, падали долу й пружно зводилися очерети, дві ластівки летіли над Тясмином одна далеко від одної, в якійсь сув’язі, бо коли одна повернула на луки, повернула й друга, рибалка виймав попід ситнягом жаки, витрушував у човен рибу, човен гойдало, довге вербове віття летіло за вітром, здавалося, що й верби хочуть відірватися від землі, та не можуть, і в тому зеленому маєві він не одразу побачив третю Ластівку, вона постала перед ним, немов випірнула з вербового кипіння, й він відступив, бо Ластівчині кулачки були стиснені, очі палали палом, пропікали його аж до серця.
— Ти ниций потурнак, поганець... Він не поїхав до Києва, він помер. Це ти... ти... я хоч би провідала його... Згинь з моїх очей навік. Будь проклятий...— І побігла вподовж греблі.
Олег пізно отямився, кинувся за нею, вибіг на луку, але її ніде не було. Хвилювався очерет, хвилювалися лози, отавами котилися зелені хвилі, таємничі й грізні. Йому аж притемріло в очах, серце било пострілами, воно провіщало: сталося щось таке, що ляже чорним карбом на все його життя. Дві ластівки пролетіли поруч, одна з однієї сторони, друга з іншої, він ішов хитаючись.
Це кара йому... Кара за все. За всі переступи й недос-тупи, за гріхи його й не тільки його...
Не знайшов Лукії ні другого, ні третього дня, пантрував її на греблі, тулявся біля млина, поки його не прогнали звідти помолці, ще й трохи не побили, прийнявши за злодійського навідника.
...Олег вирішив шукати Лукію в селі. Ходив, розпитував, але люди тільки знизували плечима та розводили руками. Врешті одна жінка, яка везла на велосипеді з поля два мішки бур’яну — щириці (було видно через дірки в мішках), перевісивши їх через раму, здивовано глянувши на нього, сказала:
— Лукія? Та це ж, мабуть, Сичиха. Та, що під лісом, у кучі. Он отамо-о! Іншої в нас немає. Тільки вона.
То справді була не хата, а куча. Прикидана соломою, хмизом, якісь обаполи з двох боків — підпирали чи тримали хмиз та солому, одинока зозуляста курка на ледве помітному протоп.ті біля пнища порога, яка злякано за кудкудакала, зірвалася й полетіла-побігла в бузинові хащі. На те кудкудакання прочинилися двері, й на порозі стала... відьма не відьма, людина не людина — ста-ра-престара баба з розпатланим сивим волоссям, з єдиним зубом у розтуленому роті, з більмом на лівому оці. Йому враз згадалося: "Луків, в голові вітер віє?" — це за нею бігали з галасом діти по медведівському базарі, і їх прогнав Чорний. Стара мружилася проти сонця єдиним оком, й справді була схожа на сичиху, яка вилізла з дупла.
Олег відступив на крок.
— Я до ЛукіТ...— забелькотів, не впізнаючи власного голосу..— До молодої... мельникївни.
Стара стояла непорушно, а потім дивно, по-пташиному витягла шию, простерла до нього руки зі скрюченими пальцями:
— Це ти... ти... потурнак... Ти вбив його. Будь проклятий!..
Олегові на голові поп’ялося корчами волосся, холодною гадючиною обвинув груди жах, він тіпнувся, а далі рвонувся й, не розбираючи дороги, побіг через поле.
...Сидів на тапчані, втупивши в пітьму очі, десь двічі пугукнула сова і вмовкла, здалеку долинуло ледь чутне диркотіння мотоцикла — пізній тракторист або комбайнер вертався з поля. "Якщо це сон,— подумав Олег,— то що ж тоді таке ява?.."
Він увесь день пролежав на тапчані, почувався розбитим, стермосованим, спустошеним, майже хворим. Не розумів сам, що з ним було (було чи не було?), почувався пригніченим, постарілим. Щось пролетіло, промайнуло над ним, у ньому, забрало силу, згнітило серце, налило йому мукою і печаллю. І подумав, що надто перейнявся чужими долями, надто заглибився в чужі життя, й вони покликали-забрали його до себе.
...Наступного дня Олег вибрався в Київ. Міра його душі переповнилася, вже була нездатна щось вбирати, та й приспіла пора навчання в аспірантурі. Перед від’їздом вирішив ще раз поговорити з Чорним. Докази на те, що тому треба віддати літопис, виповідав млявим, безбарвним голосом, його яра переконаність перетліла в ту ніч у попіл оскарги та смутку, жалю за чимось таким, що має збутися й ніколи не збувається. Василь Гордійо-вич вислухав, спроквола загріб п’ятірнею сиву гриву волосся, яка спала йому на чоло, й сказав, ледь одвівши очі:
(Продовження на наступній сторінці)