— Нам потрібно, аби ви розповіли про ваші стосунки з Чорним Василем Гордійовичем. Усе — від початку до кінця. Ви палите? Ні? Похвально. Помрете здоровим, як кажуть жартуни. Що ж... Або давайте сядемо он у ті м’які крісла. Там зручніше. Тільки не засніть, — пожартував ще раз. Олег утямив умить, що мусить відповідати на запитання цього чепуруна, оцього красунчика, майже ровесника, й саме мусить — за якимось чи то законом, чи вищою волею (праведна вона чи не праведна, про те навіть не думав), що ці люди володіють правом запитувати, а він — тільки відповідати. "Січкарня і капуста", — на мить майнуло майже безглузде.
Красунчик дивився незмигним поглядом, усе в ньому, на ньому — зачіска, одяг — було модне, ультрасучасне, тільки погляд наче з того світу, під яким мовчати було не можна.
Олег розповідав з годину. Богомаз дещо уточнював, поставив кілька запитань, ні до чого не доскіпувався, ні в чому Олега не звинувачував, а на кінець сказав:
— Прийдіть сюди завтра о третій годині. Захопіть із собою всі листи Чорного й отой зошит — "Приписку". Захопіть обов’язково.
Олег довго не міг заснути цієї ночі. Вона сповнила його страху та злоби, він і сам не знав, на кого злиться. На себе? Десь далеко закричав паровоз, наповнив увесь простір тривогою, а коли вмовк, ніч зімкнулася над головою, наче вода над потопельником. Сотні очей світилися в ній. Віднині він знав, що світ, який довкола нього, не повітряний чи безповітряний простір, він промацується й прослуховуеться, й душі не блукають у ньому, де хочуть— їх пасуть. І це страшно. Бо до того ж ще й не знаєш, який тобі попадеться пастух і що він хоче.~"Бать-ко казав правду". Неначе й не зробив нічого поганого, а душу почував запаскудженою. її ж потрібно зберегти будь-що. Бо інакше як жити? А ніч, безодня, страшна, погрозлива, вона не прикриває, не ховає, а видає. І ніхто, жодна душа в світі, не може порятувати тебе в чорну го-дину. Тихо сопуть його співжильці, й вони такі ж беззахисні й безсилі, як і він.
Порятувати себе людина може тільки сама, але таких людей дуже мало. Олег з гіркотою відчув свою непричетність до них.
Наступного дня Олег знову стукав у ті самі двері.
І цього разу Базарова в кабінеті не було, у його кріслі за столом сидів високий худорлявий чоловік у костюмі напіввійськового крою, з манерами сибарита — сидів розкинувшись у кріслі, постукував пальцем по кришці блискучого, мабуть, срібного, портсигара, поруч нього, збоку, примостився Богомаз. Чоловік у кріслі відрекомендувався Афоніним. Він взяв у Олега листи та зошит, листи повиймав з конвертів, пробіг їх очима. Зошит погортав і віддав Богомазові. Той поклав усе те до папки й вийшов з кабінету. Невдовзі вернувся без папки. А Афонін повів розмову з Олегом, розмову довгу, доскіпливу, дуже часто перебивав його, просив повторити, уточнити, пригадати, вертав до попередньої оповіді, увесь цей час Богомаз писав щось у блокноті. Розмова, а чи допит, тривали дві з половиною години. Спочатку Афонін намагався розмовляти українською мовою, а потім перейшов на російську ("мне так легше"), й Олег мимоволі, підкоряючись якомусь хисткому пруїжкові в душі, також перейшов на російську. Афонін розпитував про Василя Гордійови-ча, про те, як Олег з ним ловив рибу, хто до Чорного ходить у гості й про що розмовляють, але найбільше — про літопис, як Чорний його добув, що про нього думає, а також що думає і говорить взагалі. Олег розповів усе, однак утаїв кпини й репліки Чорного на адресу органів безпеки і влади, утаїв, внутрішньо зіщулюючись, потерпаючи зі страху, щось мовби витягувало те з нього, виштовхувало, йому хотілося сподобатися Афоніну, догодити, аби тільки все закінчилося добре, аби швидше відпустили, і соромився себе. Душа тремтіла, не зовсім підвладна йому — супроти розуму, совісті й волі.
Та все закінчилося добре, і його відпустили, одначе листи Чорного та "Приписку" йому не повернули. Богомаз двічі виходив і клав перед Афоніним якісь листочки, той прочитував, ховав папірці до кишені напівфренча. У кінці сказав:
— Ви зв’язалися з дуже непевною людиною. Радимо далі цих зв’язків не підтримувати. Що ж до "Приписки" та інших матеріалів — вони будуть долучені до справи. Дуже серйозної справи. Вам вони не потрібні. Ніякої наукової цінності вони не становлять, написані тенденційно, очорнительськи, в антиінтернаціональному дусі. Посилатися на них не радимо. Та їх, власне, й немає. Пишіть свою дисертацію на принципах інтернаціоналізму, дружби народів, радянського патріотизму. Пишіть правдиво. У вас... прекрасне майбутнє радянського вченого. Тримайтесь партійної лінії.— І враз зовсім інакше, голосом суворим, застережливим, погрозливим.— Попереджаємо: про ці матеріали, про нашу розмову, про все це — ніде "жодного слова. Пам’ятайте: це, насамперед, у ваших інтересах. Розпишіться ось тут, — і підсунув папірець, який Олег бачив неначе крізь туман і на якому поставив свій підпис.
Олег вийшов, радий, що відбувся хоч так. А тоді дійшов до скверика з фонтаном у вигляді великої чаші, сів на лавочку й заціпенів. На тій самій лавочці, з іншого краю сиділа молода вродлива жінка в рожевій сукні й однією рукою погойдувала коляску, двоє малюків кришили булку голубам, старий у береті читав газету... Життя плинуло далі, а він ледве його бачив.
Допіру, коли виходив із спецчастини, почував у своїй спині погляд емгебіста, неначе переламані вила-двійчата, вийшовши ж за двері, уявив себе Одісеєм, котрий під черевом барана вибрався з печери і врятувався від циклопа. Але вже тут, на лавочці, збагнув, що циклоп дивиться на нього, й від того погляду не сховатися. Оглянувся, його опанував страх. Навіть місто видалося не таким, яким його знав раніше, воно стало іншим, похмурим, похнюпленим. А основне... осягнув втрату. Дивився перед себе, як господар, який зненацька побач'ив свій лан, спалений до тла. Донедавна тут хвилювалася достигла пшениця, а тепер вітер перегортає чорний попіл.
Підвівся. Побачив біля ніг кілька зжовклих листочків. Вітер поворушив їх, з шурхотом погнав по асфальту... Листочки... Листочок! Не розумом, а порожнечею в серці відчув, що може пошурхотіти з ними. Вітер — він дужий і безжальний... Треба йти. Але куди йти? Куди не піде, щасливим вже не буде. І все це — через літопис. Якби не літопис, з ним би нічого не сталося, він би не знав оцих шматувань душі, мук совісті, плутанини в голові та в серці. Воднораз із кожною хвилиною дужче й дужче осягав обшир утрати. Втрати літопису для науки, для нього самого. Неначе потримав у руці хвіст жарт-птиці, й ось її в нього забрали (кудись поділи чи вбили!), ще почуває шовковий шелест пір’я у руці, медовий звук її голосу, лагідний помах повітря на обличчі від її крил, і вже її немає. Немає й не буде, її замкнено до сталевого сейфу, і невідомо, чи той сейф колись відчинять.
А може, великої, крилатої, схожої на барвисту райдугу жар-птиці вже й зовсім немає, може, на дні' сейфу лежить тільки купка сірого попелу?..
Епілог
Тридцять чотири зими збігли з високих круч каламутними ручаями в Дніпро, тридцять чотири весни прошуміли над землею, вони принесли Зайченкові багато радощів, утіхи, й не менше прикрощів та смутку. Він захистив дисертацію по тій таки темі — Коліївщини — і в тому ж ключі, в якому писали та захищали свої роботи десятки радянських науковців до нього. Отримав ступінь старшого наукового співробітника, працював у відділі історії феодалізму Інституту історії, отримав від Академії двокімнатну квартиру, в яку привів молоду біляву дружину, студентку філологічного факультету університету.
Одначе...
Одначе ніщо в світі не минає без сліду. Лишився він від читання уривків літопису, від розмов із Чорним, від власних тяжких роздумів у душі Олега. І коли трохи за-прозоріло небо, він надрукував кільканадцять заміток, статей і статейок, розвідок з української історії, у яких не все влягалося в чіткі, тверді, одшліфовані ідеологічним гемблем, визнані за сорок років розвитку радянської науки єдино правильними, рамки. З ним делікатно сперечалися колеги, його кілька разів підправляли на відкритих партійних зборах інституту, відвертої крамоли, антирадянщини в його писаннях не знаходили, а тільки "помилки", "відхилення", "нерозуміння", йому пощастило, бо хоч і знався з деякими шістдесятниками-дисидентами, особливої дружби з ними не водив, на їхні зібрання майже не ходив — трохи з обережності, а трохи від нікольст-ва (народилися одне за одним син і донька)', отож на допити його не викликали й репресивних заходів до нього не застосовували. І все ж 1967 року його, а з ним ще четверо науковців відділу феодалізму (серед них двоє жінок— докторів наук), "скоротили" з роботи. І ні на яку наукову, викладацьку вузівську роботу його ніде не брали; одного разу запросили до відділу науки ЦК КПУ й запропонували високу посаду завідуючого кафедрою історії в педінституті... в Пржевальську, одначе він не захотів міняти синю Дніпрову воду на голубу Іссик-Куль-ську, пославшись на те, що погано знає історію Сходу і зовсім не знає киргизької мови. А її і не треба знати, — сказали йому,— там, як і всюди, викладання проводиться російською мовою. "Скоро все советские люди будут разговаривать на общепонятном языке — русском". Ясна річ, Олег не став сперечатися й пішов.
Він протинявся ще майже три роки в пошуках роботи, "сили на куцу вчительську зарплатню дружини, перебиваючись, як бувало в студентські роки, з помідорів на хамсу, врешті йому вдалося влаштуватися вчителем історії в одну з київських шкіл. І вже аж у середині вісімдесятих, коли в країні знову трішки-трішки повіяло віль-глим вітром, перейшов на роботу в Київський інститут культури. А в кінці вісімдесятих захистив докторську дисертацію, більше на втіху дружині, аніж собі — п’ятдесят вісім років, через два роки на пенсію. За весь цей час йому чи й вдалося прилаштувати в друк кілька куцих заміток інформативного характеру. Одначе наукової роботи Олег не припиняв, його не могли позбавити допуску до архівів, і він звершив велику дослідницьку роботу над архівом останнього Коша Запорозького й тисяча дев’ятсот дев’яносто першого року опублікував її, зробивши сенсаційні відкриття в науковому світі.
...Того ж дев’ятсот дев’яносто першого року, передвечірньої пори Олег Зайченко стояв під густим маєвом жовто-блакитних прапорів і корогов у позолоті на Софійському майдані, й хоч Богдан на коні з похмілля ще показував булавою на Москву, хоч ті, хто виголошував з помосту палкі промови, ще послали молодиків у напіввійськових строях на дах будинку прогнати хлопчаків, які вивісили там гасло "Україна без Москви", хоч ще злякано оглядався на всі боки дідок у прим’ятому капелюсі, який стояв поруч Олега, а вже бані Софії в променях призахідного сонця розквітали золотими надіями, й не було там жодного променя майбутніх кольорів зневіри, й Олегові здалося, що в ньому самому засвітилася кров, а всі людські обличчя на майдані — це одне світле обличчя Свободи, й незвичними були акорди "Ще не вмерла", й безбоязненими вишиті українські сорочки та краватки на парубках, і ніколи раніше не бачені тризуби на лацканах піджаків, і розкута молода сила в грудях... А потім посутеніло, і всі разом, тугими, хоч і не шикованими лавами рушили по віру та відвагу до пам’ятника Шевченку {"мабуть, отако йшли перші гайдамаки" — майнуло в радості), і в присмерку йшли повз похмуру, застрашливу будівлю КГБ, і всі враз дружно, хоч ще й втягуючи голові* в плечі, засвистіли, загукали, загукав і Олег, бо свистіти не вмів, і йому здалося, що за затемненими вікнами стоять чорні постаті, й лютують, і біснуються, й обмирають від страху, і зненацька йому привиділося у вікні одне обличчя... І таким чином зрушилася думка... Думка про минуле.
Наступного дня вдвох із завідуючим відділом феодалізму Інституту історії вони написали листа до КГБ з про-ханням-вимогою повернути літописний звід, у якому, зокрема, є літопис гайдамаччини, а також усі пов’язані з ним матеріали. їм не відповіли, вони написали ще раз, і після цього отримали відповідь: "Комітету державної безпеки України нічого не відомо про літописний звід Миколаївського монастиря села Медведівки, ніякого стосунку до того литопису органи безпеки ніколи не мали, листи В. Г. Чорного й так звана "Приписка" були'знищені, оскільки ніякої цінності собою не являють".
Переживши в думках ще раз давню трагедію, ще раз перехвилювавшись, Зайченко вирішив поїхати до Медведівки. Він уже мав старенькі, куплені на руках "Жигулі", вони бігли не так весело, як новенький Василенків "Москвич" тридцять чотири роки тому, й мотор у грудях Олега Івановича давав перебої, а думки в голові то й ледве пленталися. Новенький білий вказівник показав Олегові гострим носом на дорогу до Медведівки, вона була заасфальтована, й міст через Тясмин проліг бетонований. Тільки ж...’леле, Господоньку мій! Олег не впізнавав ні широкої долини, ні Тясмина. По всій долині — жодного озеречка, жодної верболозини або очеретини, там, де вітер гнав важкі тугі хвилі густих осок, ситняку, високих очеретів, він куйовдив присохлі чубки миршавої кукурудзи — один качан на сто стебел, і в тім, либонь, жодного зерняти, — де стояло маєво чаїних крил, завис над полем одинокий сумний коршак, його зносив вітер, а він в кілька помахів крил знову й знову вертався назад, немов і собі впізнавав сплюндровану долину й не міг упізнати. Обіч дороги валявся старий щит з напівоблізлим написом: "Сделаем долину Тясмина краем изобилия".
Олег з важким зітханням знову сів за кермо. Дорога по підгір’ю — та сама, що й колись, вузенька, горбкувата, по бортах машини стьобало віття дерези та бузини, яка цього року розродилася буйним урожаєм, дорогу встеляли грушки-гнилички (давно повернуло на осінь, листя на вербах жовтіло, вишняки відливали бронзою). Ось і знайомий тупичок, де вони ставили машину з Васи-ленком, "Жигулі" уткнулися носом в самосійний "золотий дощик" і втомлено затихли. Олег випростав ноги. Фіксував усе в голові, неначе записував до конторської книги: Марусиної хати немає, там росте чийсь молодий яблуневий сад, маленької хатки Чорних теж, навпроти того місця, де вона стояла, червонів цеглою новий чепурний, критий шифером будиночок. Невисокий штахет, пофарбована в синє, в підтьоках розмитої дощем фарби, хвірточка.
Серце застукотіло швидше, погамував його рукою. Розглянувшись, чи не видно пса, й не побачивши будки, Олег зійшов на широкий (з претензією на веранду) ганок, постукав у двері. Йому ніхто не відповів, він натиснув на клямку, темну, стару ("може, та сама?"), перейшов сіни й, стукнувши коротко, кісточками пальців, відчинив двері.
— Добридень!
З диванчика у вітальні ліворуч підхопилася молода, висока, білява жінка з шитвом і сіла знову. Подивилася сполохано — людина незнайома. За нею сховалася також білява дівчинка років трьох. Вітальня не одгороджена від коридорчика, — сучасний стиль — як і кухонька праворуч, де стояли якісь баняки та бідони. Знову ж таки — претензія на новий стиль, але убога, з меблів у вітальні— тільки старий диван, круглий стіл, накритий голубою скатертиною, а на ній півдесятка краснобоких яблук, та шафа-сервант, на стіні простенький килимок з сільського базару — корзинка з ружами та кінська голова над нею. Такі килимки продавалися ще в п’ятдесяті роки.
— Не знаю, чи туди я потрапив... — мовив Олег.
— Кажіть, — вже оговталася жінка, й аж тепер відклала шитво. То була льоля малій. Мала тим часом ухопила мухобійку зі старої калоші, мати вирвала її й пожбурила під стіл, всунула в капці великі, не жіночі ноги, обсмикнула обстріпану знизу спідницю. Була висока, кістлява, з гострим худим обличчям і великими очима.
— Шукаю я... — чомусь відчуваючи порожнечу за словами, сказав Олег, — Василя Гордійовича Чорного та його дружину Лідію Григорівну,
— А хто ж ви будете? — поцікавился жінка й похопилася. — Проходьте, сідайте.
Олег пройшов до столу й сів на скрипучий стілець.
— Хто я? — чомусь зніяковів. — їхній знайомий з Києва. Гостював у них кілька разів. Давно це було. А тепер — проїздом...
Жінка зітхнула, Олег уловив — так зітхають по не свіжому горю.
— Немає їх... Дідуньо літ п’ять тому помер, а бабуня позаторік.
Олег не знав, що казати. Висловлювати співчуття мовби не випадало, розпитувати, чи не знає чогось про літопис— також. Подумав, а що, як Чорний виповів їй підозри на нього, Зайченка, що це саме він навів на Василя Гордійовича кагебістів? Та й що інше той міг подумати? Либонь, кагебісти стежили або за Чорним, або за ним, Олегом, прочитали їхнє ластування. А хіба не міг Чорний подумати так: Олег склав на нього донос? Не міг, інакше б Олег не приїхав тоді до нього. Певно, Василь Гордійович склав усю вину на Олегів язик. На його необережність, молоду дурість.
Олега вивів із задуми голос жінки:
—*• То ви розташовуйтесь. Ось прийде чоловік, він у РТС, повечеряємо...
— Ні, я, мабуть, поїду. У мене в Черкасах номер у готелі,— збрехав.
Жінка більше не припрошувала лишатися.
А Олег ще посидів кілька хвилин у мовчанці й запитав, більше, мабуть, для годиться:
— А як йому жилося, Василю Гордійовичу?
Жінка скрушно стулила губи.
— Та... погано. Вар’ював він... повставав...
— Проти начальства?
Схитнула головою.
— Писав... у всі кінці. А то був не захотів голосувати на виборах...
— Не пішов голосувати?
— До нього увесь день бігали з дільниці з ящичками. А він заховався у хлівці, зарився в сіно й досидів до дванадцятої години, поки й вибори скінчилися. Зірвав повний процент. Якось його були забрали, потримали два тижні й випустили... Город відрізували.
Знову запанувала ніякова мовчанка. її можна було витлумачити не на Олегову користь: мовляв, ось і ти ніколи не навідав.
Олег подумав, що, поїхавши ні з чим, потім шкодуватиме. Що вже буде, а мусить запитати:
— Скажіть, а не лишилося від Василя Гордійовича якихось паперів? Ну, книжки, од руки писаної. Була в нього така... Тоді він не міг її... оприлюднити. А тепер... Вчені заплатили б за неї гроші. Й немалі гроші. Може, десь у скрині, в старій шафі? — з крихкою надією.
Жінка подивилася на нього з підозрою, розвела руками:
— Нічого такого... Кілька листів фронтових, усілякі справки там — на штраховку, на самообклад... пенсійні документи, свідоцтва різні... Ми з чоловіком переглядали, чимало він попалив, каже, все те вже не потрібне... Книжка ударника — дідусева — ще довоєнна, він працював трохи в колгоспі.... Та ось воно все.
Вона підійшла до серванта, дістала великий, ще довоєнний, перев’язаний мотузком альбом з подертою обкладинкою, на якій лебідь плавав серед лілій, розв’язала, Олег перекинув три пачки документів — вони жодним чи-но не могли навіть нагадувати щось подібне,,до літопису, — погортав фотографії — також купками, не вправлені в прорізи аркушів альбому. Одна фотографія привернула його увагу: стрункий, високий, з кучерями з-під високої шапки хвацький чоловік, чимось схожий на Василя Гордійовича (але таки не він) біля колон (декоративних) з шаблею при боці й двома Георгіями на грудях... На звороті, де відтиснено жінку у вінку, яка дивиться в альбом з написом "Фотографія А. А. Сбоєва, Ельцъ за рекой Сосной, негативы сохраняются", написано від руки: "Из-вещаю вам, дорогие родители, мое почтение и мой глубокий поклон и желаю всем хорошей жизни. После ранения, ваш сын". I—три літери "Дол..." та закарлюка. I дата 19‘/біб. І ще одна фотографія — вже інший чоловік, з печальними очима, але вельми схожий на того, з шаблею, з вусиками, у військовому картузі та військовому пом’ятому кітелі, а на звороті два трикутні штемпелі, один червоний, а другий чорний, угорі напис: "Россія, Киевская губерния", а далі всі літери вигоріли, лишився внизу тільки підпис, схожий на той, який на фото, де чоловік з шаблею, але писаний іншою рукою: "Дол..." й трохи інша закарлюка. Очевидно, фотографія надіслана з полону.
В одній купці Олег побачив три однакові фотографії, любительські: Василь Гордійович на ганку свого будиночка: без милиць—кучма волосся, пронизливі очі трохи примружені, в губах димить цигарка, в чорній сорочці, розстрібнутій на два верхні гудзики, з ножем і окоренком у руках — щось вирізує з дерева.
— Можна мені взяти одну на пам’ять? — показав фотографії жінці.
Та байдуже знизала плечима.
— Беріть.
— А де могила Василя Гордійовича? — вже з порогу, трохи не зачепившись за помийне відро, запитав Зайченко.
— А там, на кладовищі. Дідусева й поруч бабусина. Тут недалеко, по горі... Там і старе польське...
— Я знаю... — мовив Олег.
— По центральній доріжці... Та вона там одна. Ви побачите: пам’ятник з червоної цегли.
— З цегли? — здивувався Олег.
— Дідусь ще за свого життя вимурував.
— Сам вимурував?
— Атож. Сусідські хлопці підвезли тачкою цегли, й він склав. За два роки до смерті. Цегла вже трохи кришиться...
...Стежка поміж дерев’яних та залізних хрестів, один хрест великий, могутній, чорний, кілька гранітних пам’ятників і навіть один мармуровий, з вмурованим фото молодої вродливої жінки. І все ж — запустіння. На більшості могил — ні хрестів, ні пам’ятників, ні огорож, барвінок, мабуть, самосійний, повився з могилки на могилку, кущі калини та горобини, пообламувані худобою. "Непам’ять, непам’ять!" Ось і пам’ятник з червоної цегли, роз-садистий, трохи незугарний; біля підніжжя, в траві — червоні крихти цегли. Бур’ян на могилах випалено, й до-квітають чорнобривці. Внучка? Олег зняв капелюха. Вітер холодив пролисини на голові (пролягли затоками, що й мало статися), десь верещали сойки, будили спокій мертвих. Одягнув капелюха, майже без будь-якої думки побрів уподовж кладовища, стежка привела до низенької, поруйнованої, врослої в дерезу огорожі, далі вона ледве мріла в траві та бур’янищах. Це починалось старе польське кладовище. Тут уже майже не ховали — два чи три зарослі свіжою травою горбики, похилені хрести, пам’ятники у вигляді дерев з пообрубуваними гілками, поодинокі склепи й склепики, деякі поруйновані зовсім, деякі частково, здебільшого корінням деревець, які повчіплю-валися в камінь. Кинджалом вітру зрізаний листок упав до ніг. За ним знялася їх ціла зграя — жовтих, жовто-зелених — печально закружляли в повітрі — стояла суша, частина листя рано пожовтіла, відлітала в небуття. На "золотому дощику", занурений в осінню дрімоту, гойдався смугастий, неначе тигр, джміль. І враз в одну мить в Олегову душу пройшло прозріння — суті життя — спершу його молодої ярості, коли ми аж захлинаємося од його соків, його пристрасті й жаги, вбуравлюємося в кожну його пору, в кожну клітину, і його сумного фіналу, коли з нами прощаються і відходять від нас найдорожчі нам люди, а далі й ми починаємо прощатися з найдорожчими нам людьми, і з кожним листочком, з кожною травинкою, з кожною пташкою, з кожним сонячним променем.
Олег ковзав очима по стертих написах пам’ятників. І враз його очі прикипіли до одного напису: "Дол...", а далі камінь збито. Аж тепер Олег зрозумів, яка думка його мучить: а що, коли в роду у Чорного був хтось з Долен-чуків? Звичайно, той напис на фотокартках і оцей, на склепі,— простий збіг. "Дол..." — либонь зовсім не До* ленчук, та й Доленчуки-Залізняки не були поляками. Але інше... Чорний жив недалеко від кладовища. А що, коли він ховав літопис тут? Це вельми логічно. Адже був учений і мучений, сам, либонь, робив обшуки. Можливо, вельми можливо. І оце "Дол..." і вхід ось до цього скле-пика розмуровувано. Розмурування ледве помітне — щілина — просунути лезо ножа. А що, коли натиснути на дверці?..
...Вони тихо, без скрипу розчинилися. Темінь, затхлість. Три заглибини-сходинки. Добре, що в нього є сірники... Якесь шамотіння під ногами. Сухе листя. Щось загуділо. Він сахнувся, присвітив: порожня залізна бочка. Як вона сюди потрапила? Якісь дошки стійма в кутку...
Запалював сірник від сірника. Трун не видно. Ніша. У ній — камінна дошка. Вона не прилягає до мурування. Що це під нею? Якась книга? Пергамент чи папір... Не пергамент і не папір. Полотно... Але... воно струхло. Палітурки ще трохи цілі... Вони з двох полотняних листків... Та це ж він... ВінІ Літописний звід... Гайдамацький літопис! "Чому, чому я не приїхав сюди раніше? А, може, ще вдасться щось врятувати? Ні... Тлін... Тільки тлін..."
...Олег потер очі... З в’яза зірвався і впав йому до ніг жовтий листок. Придумалося... Примарилося. Немає... Та й не було його тут. Він — там, спалений опричниками за іншими мурами.
Перед самим обличчям пурхнула синиця з жовтими плямами на голові. Він ніколи раніше не бачив таких си-ниць. Високо вгорі майнула ластівка. Ще раз зупинився біля розсадистого, з червоної цегли пам’ятника. Ще раз зняв капелюха. Ще раз попрощався. З Чорним, з Лідією Григорівною... І не знати ще з чим... Стояв і слухав, як повз нього, крізь нього летить світ. Ось на мить спохмурніло, і враз знову роздніло — та мить відлетіла навіки, її вже не вернути. Як відлетіло все оте, що прочитав у літописі, що пережив біля Чорного, разом з ним, по тому...
Воно згинуло марно?