— Говори байку, все одно. Волю байку, як ті компліменти, що їх я наслухалася тепер від мого запитого дансера. Аж млісно мені від них.
— Ти воліла би гіркі слова?
— Як коли то й гіркі слова солодші від меду. Спробуй, наприклад, сказати мені яке гірке слово, але таке, як полин.
— Яке ж би... гм! Але ти не прогніваєшся?
— Ні.
— То я тобі скажу: пора б тобі, Маню, вийти заміж...
— Може, за того п'яного ідіота, що з ним я тепер танцювала, бо випадало?
— Ай! Яка ж бо ти! —обурився вуйко.
— Ні, Дорку, я тобі тепер поважно скажу: знаєш, я грошей багато не маю, але жити* все-таки маю з чого. Адже я семінарію учительську скінчила, а що посади не брала, то тому, що родичі не хотіли. А коли б уже потреба,— прошу посади — і маю з чого жити, а за першого вітрогона заміж не піду. Сам же знаєш, що житє не жарт, трудне... То треба знати, з ким жити.
— Добре кажеш, Маню.
— Я вже кількох відпалила.
— Може, то небезпечна річ так перебирати?
— А ще більше небезпечна іти за абикого, за нелюба.
— Гм... і то розумно сказано. Але чи вільно тебе спитати? Чей ти на дорозі життя стріла когось такого, що припав тобі до вподоби? Може, я забагато жадаю від тебе, то я облишу се питання.
— Яка гарна ніч, вуйку! Які пахощі! Чуєш, як соловій в лісі співає?
Вуйко чув солові я, але чув і тихий сміх у Маниних словах. Якби місяць світив ясніше, то вуйко, може, помітив би усміх і на устах у Мані.
— А справді гарна ніч! — відповів, зрозумівши слова Мані так, що в неї єсть свої таємниці, що їх і вуйко не повинен знати. Однак не міг також здержатись від усміху.
Невинні слова вуйкові так розвеселили своячку, що вона вголос засміялася.
— Гарна ніч, гарна ніч! А ти мене про що питав? Не вдавай, вуйку, що тебе можна обдурити!
— Я не цікавий на твої тайни.
— Які в мене тайни? — Питаєшся, хто мені припав до вподоби? То я тобі щиро скажу: ти мені сподобався!
— Ну, Маню, я тобі не забороню жартувати.
— Я не жартую.
— Добре, добре. Отже, я... а ще хто?
— Сказати тобі?
— Як хочеш.
— Отже скажу: також Іванський. Ти знаєш його добре?
— Знаю.
— Такий поважний, Читав багато... Торік під час вакацій був у нас у Середліссю,— там учитель його свояк. Бував у нас — що ми не раз нарозмовлялися! А проте він дуже несмілий.
— То все гаразд! — поквапився вуйко.— Суплєнти — то нарід до одруження дуже скорий, звичайно, ідеалісти-філософи! Я його спитаюся...
— Вуйцю,— настрашилася панна Маня,—р прошу тебе, не кажи йому нічого! Вуйцю мій золотий! Нащо ж я була така щира перед тобою?!
— Будь спокійна, Маню! Коли не хочеш, я йому не скажу. Але цікаво мені, що тобі подобаються самі такі поважні, тихі. То звичайно дуже скучні люди...
— Що ж я тому винна? — виправдувалася скоро панна Маня, а в голосі її ще тремтів страх, щоб вуйко не сказав чого Іванському.— Я таких люблю, як ти, як він...
— Як я також? — спитав недовірливий Дорко.— Се теорія, моя панно.
— Яка теорія? Чому не має сказати по щирості? Коли панна має відвагу сказати мужчині: "Я тебе не хочу, іди геть!" — то ще більше повинна мати відвагу сказати йому добре слово.
— І се теорія. Ану скажи Іванському таке "добре" слово!
— Годі, нема такого звичаю, бо нема щирості. Мене висміяли б. А проте залежить се ще від того, чи я йому подобаюся, а того я не бачу. Він до всіх однаковий, обережний...
— Чому ж ти зі мною така щира?
— Бо з тобою можна говорити. Ти такий добрий, вуйку!
— Який по правді я тобі вуйко? — спитав Дорко.— Хіба такий: дід бабі вуйко, а вона йому тітка?
— То на кожний випадок свояк; усі вуйком звуть тебе, то і я. А з тобою щиро говорити можна, бо ти розумний чоловік.
Вуйко мав незвичайну охоту сказати своячці одно дуже щире питання і вже завчасу постановив собі прийняти спокійно або добру, або лиху відповідь, але саме вчас здержався а навіть розсердився, що йому такі "дурниці" приходять іще до голови. Отже, сидів мовчки та дивився, як повний місяць висів понад темною стіною лісу на синім небі. Панна Маня зірвала гілочку бозу, що цвів понад ослоном, і також задумалася. З дому долітав у сад гамір весільний і голосний бас разом із тоненькими звуками флейти і скрипок, а недалеко в лісі співав голосний соловій. Надворі вже дніло.
— Як гарно! — вирвалось слово з уст у Мані.
— Що? — спитав задуманий вуйко.
— Ніч. Ти не бачиш?
Вуйко хоч дивився на місяць понад лісом, та, мабуть, не бачив його за думами.
— Бачу,— відповів,— та чи не холодно тобі? От вітрець тягне.
— Ні, не холодно.
— Ходи-ходи до хати, ще застудишся. Обоє пішли до хати.
Пам'ятаючи Манині слова про Іванського, вуйко Дорко став тепер пильно вважати на його вчинки і помітив, що хоч він справді дипломатично поводився зі всіма, але з Манею таки часом розмовляв довший час. Вона ж, мовби від нього навчилася бути здержаною і не забувати нещирих звичаїв, також не дала по собі пізнати, що порахувала його до вибраних.
Вуйко покинув небавом свою обсервацію, бо здалась йому нічим не інтересна, але таки при нагоді спитав Іванського, які панни йому подобались. Він почислив спокійно кілька, а між ними й Маню. Вуйко не був із того мудрий.
Дедалі нападала його втома. Не призвичаєний не спати цілу ніч, прибитий трохи вином, пилом та димом хатнім і гамором весільним, сів собі на софі там, де гості грали в карти, і вже трохи-трохи не задрімав. Став таким лінивим, що вже йому байдуже було і до танців, і до своячки, і до вчителя. Зміркувавши, що не мав розумної причини томитися далі, пішов у шпихлір спати. Сонце вже зійшло, і в хаті погашено непотрібне світло. Молодіж гуляла завзято далі, а тим часом вуйко спав твердим сном.
Як збудився і глянув на годинник, побачив, що вже була одинадцята година рано. Коло нього на застеленій соломі спало кілька інших мужчин, і один хропів на цілий шпихлір. Се хропіння не дало панові директору полежати ще хвилину, він устав, умився і вийшов із шпихліра. Ясне сонце осліпило його так, що він аж затулив собі очі, завваживши, що пекли його. Голова була трохи тяжка, і ціле тіло було ліниве. "От тобі приємності невиспаної .ночі!" — подумав собі, та коли пригадав собі Маню, рішив, що будь-що-будь бавився на весіллі добре. Тільки розмова з нею, і танці, і весілля здавались йому такими далекими, мовби були не тому кілька годин, але щонайменше кілька тижнів.
Більша частина гостей уже пороз'їздилася, а хто остався, той спав, опріч невсипущої пані Горецької і слуг, що варили обід для решти гостей. Іванський також уже від'їхав. Вуйко Дорко поговорив трохи з панею Горецькою, а тоді пішов на прохід у ліс. Під час обіду панна Маня була бліда і невесела та нарікала, що не мала часу добре виспатися. Вуйко Дорко чув мовби якийсь сором перед нею, та не важився вже розмовляти так, як під час весілля. Пригадував собі деякі свої гадки з розмови з Манею і називав їх просто наївними, за що сердився на себе.
По півдні умовляли його, щоб остався ще на цілу добу, але він відповідав коротко: "Годі, робота жде!" — і, забрався до від'їзду. Від'їжджаючи, попрощався з Манею майже холодно. Подали собі руки, вона усміхнулася, вуйко мимоволі усміхнувся також, хоч не розумів, що має визначати її усміх, і від'їхав. Аж на полі за селом почув свою самотність і якусь ближче невизначену тугу. Задуманий і мовчазний приїхав швидко на станцію.
Діждавшись небавом поїзда, дав кондукторові на пиво, щоб могти їхати самому одному в переділі вагона. Хоч почуття самоти було йому немиле, але він чув невиразно, що якийсь промінь сонця заглянув у пустку його серця, і бажав докладніше в спокої дослідити, що воно за диво.
Жаль не жаль, туга не туга, сам не знав, що такого. Але добре було йому з сим жалем чи| тугою, бо переглядав сі чуття радіючи, хоч і не без оцінки, як се, в редактора "Письма для народу" було в звичаю.
— Nil novi! 1 — рішив небавом коротко.— Звичайна туга за сим, чого не мається, за родинним життям, і за родинними втіхами і клопотами. Таке вже Не раз спадало йому на думку, він знає сю тугу, та не вважав би себе поважним вуйком Дорком і директором, якому $же волосся сивіє, коли б сій молодечій спокусі подався. Родинне життя( — чи справді в йому стілько чарівного?
Пан директор переходить думкою доми знайомих родин і находить у не одній незгоду, недостаток, Невдоволення, розчаровання, а що більше — тугу за такою самотою, якої він має доволі. Адже були й такі, що завидували йому, його самітності, казали: "Який тобі клопіт? Ти вільний, безжурний птах; ніхто тебе не в'яже, і ти нікого; витратиш нині що — добре, не витратиш — друге добре; не дбаєш, що завтра буде, бо на себе все заробиш..." Люди завидують йому, а він буває іноді такий невдоволений з, себе! Погана, вічно невдоволена вдача людська — та й тілько!
І що довше пан директор думав над прикметами самітного життя, тим гарнішими вони йому здавалися. Поки поїзд минув дві станції, пан директор зложив собі в голові таку переконуючу оборону самітного життя, о сам із удоволення аж усміхався, як учений, що бачить перед собою готову свою працю, якою сподівається здивувати цілий світ.
(Продовження на наступній сторінці)