— Ні, знаєш, цукорки не для мене, поважно тобі скажу. Я вже, бачиш, не нинішня і в своїм житті бачила і пізнала багато молодих людей. Все то сотворіння хисткі, без ідеалів... Часом лиш трафиться один-другий такий, що в його самолюбство на другім плані, а інші тільки про себе дбають; нема в них ні іскри прихильності до громадської справи, нема почуття вищого обов'язку, для дрібної своєї користі покидають справу громадську... Погана молода генерація!
Така несподівана мова здивувала дуже вуйка Дорка. Він глянув у сині очі панни Мані, і вона йому з сим запалом і повагою на рум'янім личку здалася незвичайно гарною.
— А ти звідки се знаєш? — спитав здивовано.
— Звідки знаю? Адже з людьми жию, часописи читаю, розпитуюся... Хіба не правду я сказала?
— Ти судиш людей занадто песимістично. Тяжкі часи, знаєш, куди людям до ідеалів! Аби мали що їсти, так досить із них.^1
— Отже ні, вуйку, се ти занадто песимістично дивишся на наші часи. Тяжкі часи! Се вічна байка, що давніше були ліпші часи. Були й тоді в нас бідні, були й багаті, але освічених було мало, а тепер їх таки значне число. Що ж вона, ся наша інтелігенція, тепер робить? Се глина! На твоє Виходить, що тисяча дармує, а один за них працює для ідеальніших цілей. От наші сусіди...'Ет! даймо спокій сій справі! Не. поправимо світу!
Панна Маня була трохи розсерджена і енергічно махнула рукою. Відіткнула фляшку і налила вуйкові вина.
— Вино чей п'єш?
— П'ю,— відповів Дорко.— Чекай-но, Маню! Легко тобі нарікати на інших, а що ж ти робиш для громадського добра?
— Я? Коли б у мене були способи, велика освіта, то я вміла б працювати для інших; а так, із тим, що я маю і знаю.. Доки в Середліссі школи не було, я вивчила читати й писати двадцятеро дітей — знаєш, я вчилася в семінарії,— а за вишивки, ґердани і т. і. дала вже своїм селянкам заробити кілька сот гульденів. Даю їм роботу, продаю їм, а сама з того ані крейцара собі не беру. Не багато се їм помогло, та краще щось, як нічого. Нехай на мене селяне не нарікають, що ось то, мовляв, попадянка дармо їсть їх хліб...
— Добре, Маню! Я не знав, що маю таку розумну своячку! — похвалився пан директор.
— Ну-ну, вуйку, не хвали; і я в тім находила приємність.
— Хвалиш ти мене, то я мушу тебе! — відповів Дорко весело.— Хліб за хліб. А тепер, коли ми вже себе так розхвалили, подякуймо собі за гарні слова і ходімо до гостей!
— Чи ти привіз із собою які книжки? — спитала ще Маня.
— Маю повну валізу. Дам тобі.
— Я не хочу дармо.
— А я за гроші тобі не дам. Я рад, коли можу своїм роздавати книжки, а тим більше тобі, що читаєш і не кладеш книжку під лаву.
Вуйко Дорко був незвичайно вдоволений, коли вставав із-за стола; подобалася йому розмова з Манею. Звичайно трохи примховатий, нетерплячий та мовби невдоволений, повеселішав тепер, випроставшись, ішов до гостей з усміхом на устах. "Цікава собі дівчина ся Маня! — снувалась йому думка по голові.— Як вона говорить! А як змінилася за останні літа! Гарна дівчина!"
Поговоривши з гістьми, пан директор почув утому, яку чується по довшій дорозі, і, щоб себе розворушити, вийшов на прохід у село. Зараз на дорозі стрів пана директора якийсь хлопчина з села, поцілував його в руку, а той погладив хлопця по голові, вийняв з кишені якусь монету і обдарував його. Спитав, чи ходить до школи, і, дізнавшись, що се школяр, пішов собі дальше. Проходжувався з годину, розмовляв із кількома селянами та любувався весняною красою і погодою.
Вернувшися з проходу додому перед вечором, пан директор зайшов між панотців, що вже поз'їздилися з родинами. Між ними були знайомі його і незнайомі, то він із одними знайомився, а з другими вітався по старій знайомості. Знайшов навіть свого товариша шкільного, панотця Сулиму, чоловіка з кругленьким, мов налитим, лицем і добре заокругленим тілом. Худий вуйко Дорко з сивіючим волоссям і острокінчастою бородою виглядав при отцю Сулимі, як горстка конопель коло снопа пшениці.
Давні товариші, стрівшись по довгих літах, сіли поруч на кріслах і, поки молоді готувались до походу до церкви, гуторили про минувшину.
— Недавні часи,— говорив о. Сулима,— а як ти вже постарівся! Ми не бачилися вже тринадцять літ.
— А так, тринадцять. Ще як я був на теології, бачилися ми востаннє,— відповів вуйко Дорко.
— Де ж ти подівся, коли тебе прогнали з семінарії за якісь заборонені книжки?
— Я скінчив агрономічну школу у Відні.
— Ну, і чому не шукав посади?
— Такої посади, як я бажав, не було, а такої, як мені давали, не хотів.
— І ліпше зробив, що не прийняв ніякої?
— Ліпше не ліпше,— от я чоловік, що не трафив у свої двері,— говорив пан директор сумно.— Думав, що інакше складеться... А тут уже і старість приходить. А втім, мені дуже добре, і я нікому не заважаю.
— Авжеж, ти був завсіди характерний чоловік.
— Що ж у тебе чувати? Жінка твоя тут?
— Є, ось там, бачиш, на канапі під дзеркалом, ся скраю. Дорко глянув і побачив худорляву жінку, убрану в яскраву сукню, що — на його думку — зовсім не була їй до лиця.
— Багато маєш дітей? — спитав директор о. Сулиму.
— Семеро, хвала-бо.
— Ов! — здивувався товариш-кавалер.
— Мають люди і більше,— зауважив отець, виправдуючись.— А ти не думаєш женитися?
— Ет! Я вже останусь старим кавалером і громадським вуйком. Чотирьох братів жонатих маю, нині п'ятий жениться, три сестри замужні; близької рідні стілько, що небавом сотка буде,— нащо ж і мені женитися? Волю бути для всіх вуйком...
— Мала втіха з сього. Женися, Дорку, ще можеш,— радив о. Сулима.— От я тобі найду панну таку, як рожу.
— Ну, наприклад, яку? — спитав пан директор, бо та розмова була чомусь до душі.
— Бачиш там коло печі стоїть панна Олімпія, донька Крамського, мого сусіда. Старий скупар, гроші має — го-го!
-^Олімпія? — скривився Дорко на саме ім'я,— зависока для мене.
— Ет, що то значить! Ліпша висока, як низька. Вона вже повнолітня, якраз для тебе.
— Не хочу.
— То бери панну Маню, дівчина аж любо! Вона якась твоя своячка?
— Дуже далека. Колись жили ми в сусідстві з її родиною дуже приязно.
— Отже, що на неї скажеш? Вуйко Дорко не знав нічого сказати.
— А бачиш, не маєш чим зганити. Грошей там у неї буде мало або й зовсім не буде, але за се еманципантка... Ти таку, мабуть, любиш?
Дорка вразило, що при слові "еманципантка" почув у голосі о. Сулими легенький глум, але не хотів сперечатися з ним про значення слова.
— Розумна дівчина,— відповів товаришеві,— тілько за мене не вийшла би.
— Чому ні? Перебирати не може, коли не має ані шеляга. Але резонувала б тобі в хаті, мов на вічу патріотів. Якби так на мене, я не брав би такої панни за жінку, що хоче бути мудріша від мене. Жінка до кухні і до дітей, а від політики здалека!
Пан директор став нетерплячий, скривився, піднявся з місця і махнув рукою.
— De gustibus non est disputandum ',— каже.— Тобі така до вподоби, а мені еманципантка...
— Ого! Чи ти вже не закохався, бувало, в панні Мані? Сі слова вже до краю розлютили директора, він сказав
лиш: "Не такий вже я скорий",— і відійшов невдоволений. Та не пройшов ще кілька ступнів, як нараз пригадав собі, Що в рахунках одного часопису (а він порядкував адміністрацією того часопису) стоїть рубрика "о. К. Сулима з Т.", а коло сього прізвища — незаплачена пренумерата за два роки. Вернувся назад до панотця, взяв його набік і спитав тихо:
— Ти винен за два роки на газету. Може б, що дав тепер? Я адмініструю...
— Не маю, Дорку, тяжкі часи...
— Дай, дай! — просив Дорко.— Сядеш грати в карти і програєш, а так будеш мати хоч щось заплачене. Якось не випадає залягати з передплатою...
Панотцеві Сулимі було дуже немило, та таки вийняв п'ять гульденів і дав товаришеві.
— На рахунок,— каже йому.— Решту пізніше.
— Добре, добре,— відповів Дорко, ховаючи гроші.— А не гнівайся, бігме, ти не знаєш, як ми бідуємо. .Люди стілько винні, а вважаються патріотами.
Про смаки не сперечаються (латин.).
Тепер о. Сулима відійшов невдоволений, а пан директор усміхнувся.
(Продовження на наступній сторінці)