Вуйко Дорко, хоч і мав право рахувати себе до молодіжі, пішов тепер зі старшими грати віста. Якось не щастило йому. Русява дама дзвінкова здавалась йому — не знати чому — панною Манею, і він оглядав її, як фотографію. Тоді розлютувався на себе, що посмів такого страхопуда мальованого рівняти до гарної своячки, і зараз зайшов сю карту. Посидів так собі з півгодини і встав.
— Ні,— каже,— якось мені нині карта не йде. Піду подивитися, як танцюють.
І пішов, сів собі у кутику і дивився. Панна Маня танцювала з якимось семінаристом.
В той час у домі о. Горецького появився учитель Іванський. Перший помітив його Дорків брат, пан молодий. Спитав, чому так спізнився, познайомив зараз його з панею Горецькою і доручив її опіці. Пані Горецька доти не втихомирилась, доки не усадовила учителя за стіл та не поставила перед ним усяку їжу і вино. Іванський сів і, дякуючи, їв та пив, до чого господиня заохочувала його милим примусом, і куштував усе, що вона подавала.
Тим часом панна Маня у світлиці, де були танці, помітила вуйка Дорка.
— А, вуйко! — повітала його.— Як же ти собі тихо присів у кутику! Тепер панни вибирають, отже, я тебе вибираю до танцю.
— Дай мені спокій!
— Ні, мусиш. Ти мені гарбуза даєш?
Рад-не-рад мусив вуйко пригадати собі всякі "кроки", що ще замолоду вчився, і пішов зі своячкою в танець. Не дуже йому щастило, але Маня розважила його:
— Бачиш, вуйку, танцюєш, як двадцятилітній молодець, а ти вже себе в діди записав, у карти граєш!
— Але як я втомився! Аж піт виступив. Ну, вже досить, буде з мене! Відвик давно...
— То сідаймо.
Сіли собі на ослоні при стіні.
— Знаєш ти, Маню, сю пісню: "Де ся наші літа діли, літа наші молодії? Пропали, як гомін за горами..." Не тямлю добре слів, але голос пам'ятаю.
— І що з того?
Дорко спинився. Справді, і що з того? Минули літа молодії, і з тим треба погодитися. Адже кождому минають...
— Про що так, вуйку, задумавсь?
— От, щось у голові снується! Правда, що то гарно сказано: "Як гомін за горами..."? Було весело від радісних співів молодечих, аж лунало, а тепер уже і гомін пролунав.
— Може, ти, вуйку, поезії пишеш? — жартувала панна Маня, не розуміючи смутку вуйкового.
— Колись писав, іще в гімназії, а тепер і одного вірша не склею. Проза життя...
— Чи життя справді таке трудне? Мені дома так добре, і хоч я знаю, що люде бідують, та дуже часто забуваю про се.
— Життя справді трудне. Зацвіте замолоду, .як кущ рожі, а тут і приморозок, і спека, і буря пообривають помалу листки, зв'ялять квітки, гілки — і не стямишся, коли з того всього останеться сухий кущ.
— Що на другий рік може знов зацвісти,— додала панна Маня.
— Зацвісти може, та вже не так, як перше, коли гілля було здорове. А проте, правду тобі кажу, я не знаю й досі, як на життя дивитися. Раз здається веселе, вдруге сумне... Одно тільки правда, що по розчарованнях дуже трудно прийти до себе.
— А ти мав які розчаровання? Правда, я сама знаю одно.
— Як мене прогнали з семінарії?
— Так.
— Ох, тяжко мені се було тоді. Ніхто не зрозумів чоловіка, не навчив... Прогнали — і роби собі, що хоч! Думали, що то добрий спосіб направити. А я тільки старався знати все, читав і те і се, бо як же ж можна щось судити, не знавши?
— А більше розчаровань ти не мав?
— Ще й кілько, моя Маню! — говорив Дорко розжалобленим голосом.— Розваж тільки: я мусив жити в Відні, а не мав із чого; скінчив агрономію, а посади не здобув; опинився сам безпомічним, а другим мав помагати... Ет, дур^ ниці! Нині весілля,— що ми будемо свої жалі виводити?)
Але панні Мані зовсім ті жалі не були нудні. Лице її свідчило, що вона їх глибоко відчувала, і се мовчання її по словах Доркових говорило більше, ніж багато слів.
— Ми, дівчата,— промовила вона по хвилинні,— завидуємо мужчинам. Думаємо, що справді їм тілько житє,
а як придивитися їх щоденній боротьбі, аж страх бере! Хоч наша доля також не цвітом маєна.
— Знаю, знаю, Маню.
Вуйко Дорко спер руки на коліна і вдивився в землю. Музика грала, а пара за парою йшла, зачіпаючи часом і Дорка, і Маню, бо хата була тісна.
Що такого, що панові директорові так приємно розмовляти зі своячкою Манею? Розмовляв би, балакав би до самого рана. І випив нині понад свою звичайну міру, а таки ще спати не хоче і не нудиться. Але... але пан директор таки не зовсім щирий. Говорив, які мав розчаровання, а про одно таки не згадав. А не було воно таке маловажне, щоб про нього можна забути. Якби так хто міг переглянути папери Доркові, педантично поскладані в його бюрку дома, найшов би там у окремій куверті кільканадцять листів, писаних жіночою рукою, а в листах сухий букетик квіток. Давня історія, ще з часів теології. На третім році зазнайомився був із одною панночкою, вже писали одно до одного в листах "ти", аж тут Дорко мусив покинути семінарію, а його суджена без найменшого романтичного одчаю пішла зараз за іншого заміж. Дорко — що ж він? Мусив скорилися долі. Та боляче йому було се, так боляче, що під тягарем туги зложив був раз елегію, повну невимовного смутку. Тепер ся елегія, листи і букет лежать собі спокійно в бюрку, не займані від довгих літ рукою Дорковою. Нащо й згадувати минуле? Його колишня суджена має вже сина в гімназії. Дорко бачив його кілька разів: гарний хлопчина, зовсім у маму вдався...
Несамохіть, розповідаючи Мані свої розчаровання, нагадав собі він і сю пригоду і так задумався, що й не звернув уваги, як Маня нишком відійшла собі. Оглянувся: її вже не було в світлиці, але зате перед собою побачив Іванського.
Іванський приїхав нічним поїздом і прийшов пішки зі стації до Волі, бо о. Горецький не сподівався вже ніяких гостей і не вислав коней на станцію. Не велика се дорога, два чи три кілометри, отже, пан Іванський міг пішки прийти.
Привітавшися з паном директором, що щиро зрадів із приїзду нового гостя, Іванський склав руки на грудях і, певний себе, дивився на пари, що перед ним проходили.
— Панни Мані з Середлісся нема?
— Є! Де ж вона поділася? Була тут перед хвилиною. Ждали ще якийсь час, але Маня не приходила. Іванський
задумався, а вуйко Дорко злучив в умі появу Іванського з утечею Мані, вважав, що се, мабуть, була причина і наслідок, і, зацікавлений,-став глядати своячки.
Чого не бувало — панна Маня приглядалася, як старші гості при трьох столах грали в карти. Хоч, видимо, не розуміла гри, але слухала окликів грачів і дивилася на всяке кидання карт.
Вуйко Дорко зайшов її тихцем.
— А ти відколи стала до карт цікава? — питав її. Вона, мов дитина, зловлена на злім учинку, почервоніла.
— Я... я...— і не знала, що дальше казати.
Вуйко дивився зі значучим усміхом, як зачервонілося її личко, і байдужно сказав:
— Маємо нового гостя — професора Іванського.
— То й що з того? — спитала Маня.
— Гм... що з того? Звісно, нічого.
Зловився вуйко! Не знає, що дальше казати. Йому здавалося, що приніс своячці гарну новину, вже підозрював і те, і се, а вона: "І що з того?" Коли нічого, то нема що більше й говорити... Маня дивилася дальше на грачів.
Та от за вуйком Дорком прийшов небавно і Іванський, поважний, як на вчителя пристало.
— Добрий вечір вам, панно Маню!
— Добрий вечір!
— Я трохи припізнився, не міг перед вечором приїхати.
— Дуже добре, що тепер приїхали.
— Але, на жаль, мушу вже о восьмій рано від'їздити. Можу вас просити до мазура?
Панна Маня пішла танцювати мазура. Вуйко Дорко, що стояв біля них і чув їх розмову, не помітив ні в їх поглядах, ні в словах нічого надзвичайного. Щось трохи Маня здавалася йому як би неспокійна, але більше нічого. Може, воно так справді тільки здавалося?
Найшов своє пальто, кинув на себе і вийшов у садок, бо в хаті було душно і у вуйка почала голова боліти. Став ходити стежками та крізь вікна дивитися на танці.
"Ні, їй-богу, таки то дурна річ — танець! — спало йому на думку.— Як сей скаче мазура! Або ось та панна! І то звуться цивілізовані люди!.. Ба, Дорку, не можна так судити. А ось і ти гуляв із Манею! Ну й що з того? Бо здурів на хвилю, а таки танець — ідіотична річ".
Хоч і осудивши так гостро "дурні" танці, що ніяка, і найвища, культура не може їх позбутися, вуйко Дорко таки часами заглядав у відчинене вікно, щоб подивитися, як танцюють. Учитель Іванський танцював уже з іншою панною, а з Манею нескладно гуляв якийсь молодий чоловік. Вуйко звернув увагу на Маниного танцюра і рішив, що він або гуляти не вміє, або упився.
Маня таки скоро збулася його і, помітивши крізь вікно вуйка в саду, вийшла до нього, накинувши на себе хустку.
— Як там у хаті душно! — нарікала.
— Хто ж тобі каже гуляти? Я міг би тобі дещо сказати про вартість танців.
— Наприклад, що?
— Е, нічого, от нісенітниця!
— Не був би такий великий гріх, якби вуйко сказав раз нісенітницю.
— Я грішу так не раз, Маню.
— Ну, то не кажи. От сідаймо собі тут на лавочці. Як боз пахне! Розповідж мені дещо... я так утомилася!
— Не знаю, що тобі розповісти? Байку, як дитині?
(Продовження на наступній сторінці)