"Ось що з нього зробилося на селі! — подумав собі пан директор.— В нього жінка до кухні і до дітей! Жінка, товаришка життя, що має тішитися тим, чим муж тішиться, розуміти все, що він розуміє,— до кухні, до горшків!.." Ні, не так собі уявляє жінку пан директор. Такої еманципантки, що прилюдно вміє тільки папіроси курити, він також не хоче, бо хоч то не велике нещастя, та йому якось не до вподоби. А от коли жінка освічена і розуміє всі поривання і журбу чоловіка, не спиняє його в роботі для громади, а ще помагає,— така жінка Доркові подобається. В нього запал молодечий уже минув, кохання не вибухне, мов вулкан, мрії не затуманять здорового холодного розуму; життя пливе правильно, як лінивий потік на долах... До такого життя якби знайшлась яка розумна подруга,— Дорко згодився б. Але що тут і думати про се! "Минули літа мелодії, холодним вітром від надії уже повіяло..." — нагадав собі слова поета.
Пощо кождий, а властиво тілько Маня і Сулима, питалися його, чому не жениться? Ну, не диво, що питалися. Всі брати його жонаті, а він один старий кавалер. Нині весілля наймолодшого брата,— несамохіть спадає всім на думку Дорко. Волосся вже мов борошном припало, у бороді сиві Волоски біліють, мов срібні ниточки, на чолі заявилося вже кілька зловіщих зморщок, а він іще не жениться! Та й що з того? Хіба він сам живе так самотньо? Не велика штука оженитися, але штука самому жити! — розважив себе пан директор такою сентенцією.
Однак думка за думкою снується дальше в голові його. Якийсь невизначений жаль чи туга квилить у серці його, мов дитина, що сміятися не хоче, а до плачу занадто лінива. Але вуйко Дорко чоловік уже не молоденький, уміє панувати над собою. Холодним розумом, мов морозом, в'ялить самолюбні почування і ясним поглядом дивиться на гостей.
Панна Маня приходить до світлиці.
— А ти де, вуйку, бавився?
— Ходив трохи на прохід.
— Я тебе маю щось порадитись. Як би тут намовити панну молоду, щоб на гостині збирала датки на будову театру? Намов її, а сам запроси гостей до складок. Усе щось збереться.
— Добре.
— А між грачів, що будуть у карти грати, я сама піду за податком. Мусять дати... правда?
— То ти й мене "обдереш"?..
— Певно.
— Ну, добре, добре, аби всі дали.
— Ти будеш танцювати?
— Ні.
— Адже ти колись танцював?
— Колись... А нині не буду. Чудно вже.
— То будеш нудитися.
— Не бійся, знайду собі потіху.
— Ні, вуйку, я буду тобі товаришувати, не позволю, щоб ти нудився. Я вже досить нагулялася, не тужу за танцями.
"Що вона так до мене причепилася?" — думає собі пан директор і вже підозрює, що панна Маня жартує собі з нього. Але в тій самій хвилині в душі сам собі докоряє, що важиться таку щирість називати жартом або, може, й залицянням, яке, будь-що-будь, доброї слави не має. Негарно так панни судити.
Визначивши так докладно поведения панни Мані, пан директор виймає папіросу з кишені, закурює і вдоволено розглядає гостей. На молоденьких веселих панночок дивиться вже як батько, якого часом веселять збитки дитячі; з молодиками розмовляє протекціонально, але ласкаво. Декотрий з них із погляду йому не подобається, та по Дорку сього не пізнати.
Так минає час аж до вечора. Гостей з'їжджається дедалі більше. Панна Маня, яко дружка, пришпилює гостям букети. Вибирає свому вуйкові найкращий, хоч він каже, що йому все одно і квітки не дадуть йому молодості.
Пізно ввечері іде вся дружина весільна до церкви. Священики і семінаристи співають, Дорків брат на лиці став рум'яний, як панна, а його суджена така поважна, як ніколи в житті не бувала. Присягають...
Доркові йде мороз поза плечі. Чогось його ті слова: "Я беру тебе і т. д." — так уражають — чи мило, чи не мило — сам не знає. З хаосу думок, що рояться в тій хвилі в його голові, одна, мов оса, бринить коло уха: "А ти, Дорку? А ти, Дорку?.." — "Ого! — відповідає друга думка,— ти вже серце запечатав!" — "Що то значить запечатав? — питається третя.— Хіба ти ще не кремезний собі хлопець? Що волосся завчасу посивіло — не велике діло! Через те ти дівчатам іще інтересніший... Ти вже чоловік устаткований, молодечі збитки тобі не в голові, довгів не маєш..."
Голосне "Многая літа" перебиває Доркові думки. Задуманий, вертає він разом із гостями з церкви додому. Вже брат жонатий, хоч від Дорка молодший аж на дванадцять літ. Га, дійся воля божа! Оженився брат, менше буде клопоту Доркові. Напрацювався він на трьох братів, коли батько був немічний і помер, напильнувався їх, нажурився так, що годі було завчасу не посивіти, а от і прийшов уже час, що наймолодший має свій хліб і вже не буде Дорка просити о поміч.
Згадав Дорко минулі часи, і легше стало йому на серці. Якась відрада, тихе вдоволення обняло йому душу, на лиці явився незначний усміх щастя. Зробив своє, що повинен був зробити, вивів трьох молодших від себе братів у люди — як же тут не радіти? А сам? Ет! пощо й думати про се? А проте що ж то він сам — не чоловік, у нужді живе чи дармо хліб їсть? Хоч не жонатий, а чоловік загально поважаний, він се знає; хоч певної посади не має, але хліба не голоден, живе собі зовсім добре; і не може сказати — хоч би як річ брати,— що дбає про чужу ласку, що кому заважає. Адже працює за двох, за трьох!..
В найбільшій світлиці, яка була в домі о. Горецького, до вечері уставлено столи на взір підкови. Але господиня завчасу зміркувала, що не стане місця для всіх, і казала ще в другій, меншій, світлиці поставити два столи, принесені зі шпихліру, де вони довгі літа стояли без ужитку. При тих столах у меншій світлиці посідали веселі хлопці, що зараз зложили хор. Вуйко Дорко хотів собі присісти до них, бо дуже любив спів і сам трохи "потягав", але Маня, помітивши се, не дозволила йому.
— Вуйку,— каже жартом,— твоє місце поміж старшими. Тут будуть молоді паничі запиватися, ще й ти готов із ними.
— Не бійся, Маню,— виправлявся вуйко,— я п'ю дуже мало, бо мені шкодить: зараз спати хочу.
Але послухав своячку і пішов поміж старших. Ті "старші" не всі були старші від Дорка, наприклад, його три молодші брати, але вони були жонаті люди, то їх до молодіжі не тягло. А вуйко Дорко все ще чув за собою право лічитися до молодіжі, отже, часто волів товариство молодих, що між ними й сам молодів, коли не на тілі, то на душі. Однак Мані не хотів не послухати, бо й її рахував до тих, що відмолоджували йому душу. Бажав навіть сісти біля неї і сказати їй се.
— Дуже рада, вуйку, я сама того хочу,— відповіла Маня, сідаючи, і, усміхнувшись, додала тихше: — Ти вже, певно, собі думаєш, що я завзялася тобі голову збаламутити. Не бійся, я не така небезпечна. Я так тілько.
"А най тебе хліб обсяде! — подумав собі пан директор,— яка здогадлива!"
— То ще питання,— додав голосно,— чи ти змогла б мене збаламутити? Сивий волос! Ти знаєш, що то значить? — і показав на свою голову.
— А добре було б, щоб ти справив собі яке чорнило та почорнив волосся! — порадила панна Маня.— Адже той іній від сонця може ще розтаяти.
— І сонця такого нема, і я вже без претензій.
— То зле. Тридцять шість літ — і вже без претензій! А лице ще молоде, як у панни...
— Тридцятишестилітньої,— додав вуйко. Обоє засміялися.
Почалась гостина, тости, співи, як звичайно на весіллі. Панна Маня дбала дуже про свого сусіда і при п'ятій чарці вина, що лагодився її випити, спитала навіть:
—І— А не буде голова боліти?
— Такої вже слабої голови я не маю,— боронився вуйко.
— То випиймо вдвох. На здоровля твоє, вуйку! Щоб такі вуйки на каменю родилися!
— Ти знов із компліментами, Маню? Дай же спокій! От небавом почнуться танці, гостина вже кінчиться, іди приготуйся, може, якого хлопця собі вибереш.
— Один тільки тут сподобався, а більше жоден.
— А то котрий?
— Отсей правник, що промовляв від молодіжі. Ти бачив, який він поважний! А як славно говорив!
— То занадто молодий тобі. Правник із третього року. Коли він могтиме женитися?!
— Я ж не кажу, щоб я його зараз за мужа хотіла; так тільки кажу, котрий мені до вподоби.
— Що ж, чи тобі вже веселі хлопці надокучили?
— Досить мені сих вітрогонів із солодкими словами а порожніми головами. Але, вуйку, пора тобі сказати слово, щоб гості зложили дещо на будову театру.
Вуйко Дорко встав і коротко, але палко запрохав гостей до складки на таку гарну народну мету. Його нова братова поставила на стіл тацу, і туди посипалися щедро і срібні, і паперові гроші. Але панні Мані було сього мало; вона взяла тацу, занесла у світлицю, де сиділа молодіж, і там поставила на стіл. Сказала тільки "складка на театр" і до того так усміхнулася, що не один парубок витяг свої останні гроші і кинув на тацу. Тоді, радіючи, вернулася зі складкою до вуйка і похвалилася перед ним, що з неї був би чудовий екзекутор, у що вуйко радо повірив.
По гостині прибрано і винесено столи на двір, заметено, поставлено крісла і ослони під стінами — і почалися танці. Жиди-музики грали, аж струни рвалися.
(Продовження на наступній сторінці)