Виконати сю постанову прийшлося Доркові зовсім легко, несподівано легко. В день, коли Іванський складав іспит, він, здавалося, без потреби походжав собі біля університету. Сам заходив кілька разів до будинку і вивідувався у знайомих, як іспит іде.— Добре йде! — впевняли його ті, що були при іспиті, і пан директор радий-прерадий був із того. Виходив знов на улицю, топтав плити каменні та пильнував, коли Іванський вийде з будинку. Навіть про обід забув.
Вже було добре з півдня, коли в дверях університетського будинку з явився Іванський. Дорко пізнав його по поставі і по одежі, але лиця не міг добре доглянути. Не хотів бігти йому назустріч, щоб собі не подумав нічого, тільки так ішов улицею, що мусив зустрінутись із ним.
— Пане директор, я зложив іспит! — зачав Іванський радісним голосом.
— А! Гратулюю вам! — промовив Дорко також радісним голосом.
— Тепер я до вас, пане директор, маю діло. Добре, що ви мені тут навинулись. Може, де ступимо на чарочку? Прошу!
— Чому б ні? Ви нині повинні платити.
— Але ж дуже радо, особливо вам!
В реставрації за вином почав Іванський:
— Ви мене знаєте, пане директор?
— Адже знаю не віднині!
— Я собі...
— Пан професор тепер! — докінчив Дорко жартом.
— Ні, не то. Що там професор!.. Я... як би то вам сказати?
Пан директор значучо усміхнувся, але мовчав.
— Я всякої всячини вчився,— говорив уже професор гладко,— але з тим між людьми ні в кут ні в двері, особливо між паннами. Чоловік несмілий, чи то з дурноти, чи з недостачі виховання, сам не знаю; на кождий випадок зле мені з тим.
— Певно, хочете, щоб я вас висватав? — питався здогадливий Дорко весело.
— Годі мені крутитися з сим наміром та ще й перед вами,— відповів професор поважно.
— Чому переді мною?
— Ви свояк панни Мані.
— Ага, розумію. Ну.
— Вона мені сподобалася ще торік, але, знаєте, я суплєнт, не міг про се й думати. А що всякі заручини уважаю зовсім не мудрими, то я й не питався Мані, чи згодилась би бути моєю жінкою. Тепер, коли я...
— Розумію, се ви добре обдумали. Та чи ви певні, що Маня вас схоче?
— Я не знаю, але маю надію. Ви самі казали, що я їй подобався.
— То ще нічого не значить.
— Отже, я просив би вас, чи ви не були б ласкаві, як свояк, вивідатися в неї?
— Гм...— замислився Дорко. Знаменито грав свою ролю.
— Та я би не від того,— сказав по хвилі.— Що ж? Ви жених такий, що подай господи! Ну, якось-то буде! На здоровля ваше, пане професор! А візьмете мене за дружбу?
— Візьму.
Будучий свояк, який певно, пристане до тих, що пана директора звуть вуйком, стиснув палко йому руку і сказав іще подати фляшку вина.
— Ні, пане Василю, я вже пити не буду. Я ще не обідав, а тут їсти не хочу. Ходім! Я ще нині напишу до Мані.
Вуйкові Доркові жодне сватання не пішло так гладко, як се. Маня прислала у відповідь такого листа, що "дорогому вуйкові" аж дві сльози явилися на втомлених очах. Вуйко зараз послав Іванського до Середлісся і від його дістав вістку, що весілля визначено на вакації.
На весіллі вуйко Дорко був справді дружбою. Надзвичайно поважно вів панну молоду до церкви і взагалі спершу був дуже серйозним, поки не розвеселився. Коли на пропозицію одного з гостей пані Іванська стала збирати жертви на будову театру, вуйко Дорко кинув на тацю новісіньку п'ятдесятку.
— Вуйцю! — здивувалася Марія Іванська,— пощо стільки?
— Воля божа! Стільки з мене користі. Для кого буду складати?
— А як оженитесь?
— Нащо мені женитися, нащо мені братись? — відповів жартом.
— Але в нас побудете з місяць? Тепер вакації.
— Не можу. В Зарічу закладають крамницю і шпихлір — і вже давно просили мене о поміч. Мушу поїхати...
Пані Іванська подала вуйкові руку і довгу хвилю мовчки дивилася йому в очі. Вуйкові аж моторошно зробилося. Сього погляду не міг він довгі часи забути.