Надворі стояла темна ніч; густі хмари замазали небо — ні місяця не видко, ні зорі не блищать... Темний морок спустився на землю — і тут нічого не видно, хоч стрель у вічі... Кругом така тиша, як у вусі: ні людина не загомонить, ні собака не гавкне... хіба тільки трісне суха дровинячка під важкими ступнями товариства.
Пройшли вони улицю, другу; посеред села, на третій, одрізнився від них Лушня.
— Стійте тут! — промовив тихо.
Усі стали. Один Чіпка без тямку поволік ноги далі. Лушня прямо підійшов до хати. То був жидівський шинок. Видно, жиди уже спали, бо ніде не блищало світло. Лушня постукав у вікно.
— Гершку! Гершку! відчини!..
— А хто там такий? — хтось обізвався з хати.
— Свої... відчини!
— Які свої такої пори? цого тобі треба? — уже гаразд чутно було жидівський голос.
— Хоч пшениці купити?
— Якої пасниці? — швидко одказав Гершко й одсунув кватирку. Під вікно підступили Пацюк з Матнею.
— Хто з ви? звідкіля псиниця? — питає жид, побачивши коло вікна: три чоловіки стоїть.
—Та звідкіля б не була, — нащо тобі? Ти кажи що даси за мішок?
— А-а-а... це ти, Тимофію! Іди з у хату. А то сце хто з тобою?
— Свої.
— Ну, то й ідіть у хату, — тут побалакаємо. Лушня оглянувся, — не видно Чіпки.
— А де ж Чіпка? — питає.
— Он, як марюка, пішов, — каже Матня, показуючи на темну пляму, що чорніла-колихалася в темряві.
— Біжи, Петре, поклич! — порядкує Лушня.
Пацюк побіг, догнав чорну пляму, вернувся з Чіпкою.
Тим часом заблищало світло в розбиту віконницю; скрипнули хатні двері; дзенькнув засов коло надвірних, — корчма роззяпилась — і всіх проглинула...
Не вспіли хлопці посідати, — де не вродилося півкварти горілки, півхліба, миска солоних огірків. Товариство зараз же налягло на їжу, на горілку... Не пройшло години, як усе те було зметене...
— Ну... а де з та псиниця? — питає жид.
— Та пшениці не питай, — Лушня йому: — ми добудемо...
— Та я знаю... Сце б такий звавий козак та не добув... з пекла достане!
— То-то ж... а ти кажи: почому за мішок даси?
— Та сцо з? — семигривеника...
— Ах ти, свиняче ухо! — гримнув на всю хату Чіпка. — За мішок пшениці — семигривеника? І
— Ну... сцо з, що за місок?.. Я все знаю, яка то псениця... ще часом... крий боже!..
І почав чухати рижу, довгу, клочкувату бороду. Чіпка широко розкрив очі й з дивовижею дивився то на жида то на товариство, немов питав: про яку се пшеницю толкує жидюга?!
— Ну, добре, — замина Лушня: — ти, Гершку, нашого не схочеш...
Виліз з-за столу,, береться за шапку, лагодиться з хати...
— А коли з тебе, Тимофію, дожидати?
— Да так... — зам’явся. — Перед світом... — одказав жидові тихо.
— Ну-ну... гляди!.. Бац, і півкварти випили...
— Ну так що, що випили? Хіба ми дурно випили? Не достану пшениці, — за горілку заплачу!
— Та сцо там плата... Хіба я залію, чи що?..
— Егеж... То перед світом дожидай. Ану, хлопці, ходім! — гукнув на товариство...
Усі повилазили з-за столу, понатягали шапки, вийшли з хати, запаливши люльки. Ішли вони купою, всі весело розмовляли. Один Чіпка мовчки потягав люльку. Огонь з люльки освічував товариство. Чіпка бачив, як на виду в кожного грала якась радість... Він позирав хижо на них очима та думав: що це воно далі буде?
Лушня помітив, як блиснула люлька, хмурий вид Чіпчин.
— Чого це ти. Чіпко, як мила з’їв? — питає. — Чого ти журишся?
— Хто журиться? — твердо одказав Чіпка.
— Хтокало...
Розмова увірвалася... Затих гомін товариства; все кругом затихло... Сон наліг на ціле село: нігде не лялечки, нігде ні світла: втомившись після денної праці, все заснуло... Одні тільки собаки де-где не спали... Як проходили хлопці темними улицями, позаду їх піднімалось неприязне валування... Тепер вони йшли мовчки. Три вперед; Чіпка позаду ногу за ногою суне... Так ведмідь іде нехотя за циганом: опинається, а все-таки йде... Серце щось недобре віщує. Страх — не страх: якесь темне почуття холодить серце... Холод пронизує душу... У думці закрадається питання: — Куди се?.. чого се?.. За ними... за товаришами?.. Обдурює сама себе думка й тягне Чіпку далі та далі... Тягнеться він тихо-помалу, не маючи волі остатись, покинуть братчиків, тягнеться, одурений підлесною думкою, забиває в серці страшне почуття...
Дійшли вони до панського дворища. Стали. Чіпка минає...
— Чіпко! ходім! — гукнув йому Лушня.
— Що?!
— Гуртом свого одбирати... Чіпка став, задумався...
— Ходім! — одказав якось глухо...
XIX
СЛИЗЬКА ДОРОГА
Хто спускався на громаку з високої гори?.. Спершу не то спускатись, — униз страшно глянути... Як уперше сядеш на громака, як подумаєш, де той у бога низ, — волосся подереться вгору... А громак уже їде вниз, усе вниз... холод проймає душу, на лобі піт виступає... Доїдеш до гребня гори, спустишся прожогом униз — тоді вже ніколи боятись... Дух захоплює, якась звіряча радість проймає тебе, — у тебе тільки й думки: коли б швидше, коли б швидше! Така саме думка пройняла й Чіпку, як він, прийшовши до пана в гості, спустився в комору з пашнею... Попорався як знав: вирнув — та й наткнувся на сторожа... Чи пан, чи пропав?.. На слизькій дорозі більше пропадає під такий час... Оже Чіпка не такої натури, що сам на сам звертав кому з дороги... Не звернув він і сторожеві, а кинув харчати під коморою — ледве живого...
Спить Чіпка. Совість, задобрена горілкою, його не мучила; страху він зроду не знав: пшеницю вергаючи, втомився та й спав у себе в барлозі, наче після тяжкої праці... Уже сонце встало; люди почали снувати по селу; а сон усе не випускає його з своїх цупких рук, ранком ще мов міцніше давить... А скрізь по селу, як у дзвони дзвонять — про крадіжку, про сторожа... Заворушилися, загомоніли: хто? як?
— Авжеж не хто, як не оті харцизяки! — гомонять люди, показуючи рукою в той бік, де Чіпчина хата. — Щодня п’ють та гуляють... за віщо? Хай спершу — гуляли на худобу того чортового сина, а тепер же — все чисто пропив, матір прогнав... з чого ж його, як не красти?
Така поголоска дійшла до волості... " А що ж? може, й правда!" — міркують між собою волосні, — та зараз кинулись до Чіпки.
Прийшли на дворище, обійшли навкруги город, заглянули в хлівець, у загороду, — чи не приховано чого; голова навіть покорписав палицею гній, що зостався після коняки й корови... ніде нічого! Повернули до хати. Хата була засунена. Поторгав голова двері, — ніхто не озивається. Тоді підійшов під вікно, глянув у розбиту шибку: спить Чіпка на полу, аж хропе...
— Гей! ти! — гукнув голова. — Відчини! Чув? Чіпко! чи як тебе? Відчини!
Чіпка почув крізь сон чужий голос, поворухнувся, перекинувся на другий бік, замурчав, та й знову заснув.
Один з соцьких зайшов за хату, підійшов до дірявого причільного вікна, сунув Чіпку під бік палицею. Чіпка кинувся.
— Кий там чорт штовхається? — питає спросоння.
— Відчиняй, злодюго! — гукає, розсердившись, голова. — Відчиняй, а то двері виламаю".. гірше буде!
— А ти що за птиця? — питає Чіпка, протираючи очі. — Я тебе виламаю!!
— Бийте двері!.. — кричить голова. — В’яжіть його, злодюгу!
Уразила така мова Чіпку.
— Ану, бий-бий... чи зуби будуть цілі?
— А чому ж ти не відчиняєш?.. Гайдамака!.. Ти сю ніч крав у пана? Ти сторожа прибив, душогубе?..
— У якого пана? якого сторожа? — позіхаючи та потягаючись, питає, мов і не він. Чіпка.
— Не знаєш, у якого пана? Ти не знаєш, який у нас пан?.. Злодюго! Відчиняй! Ми тебе трусить прийшли.
— Трусить?.. Добре... Трусіть... Що ж? йди трусить! — каже Чіпка, підводячись.
Незабаром дзенькнув засов — у хату увійшов голова з п’ятьма чоловіками соцьких.
— Шукайте... трусіть скрізь! — гукає голова соцьким.
Чіпка підпер спиною одвірки, стоїть мовчки, дивиться, що далі буде. Соцькі кинулись по всіх кутках, заглядали під піч, під піл, лазили на піч, перекидали на долівці солому... ніде нічого!
— Ведіть його у волость! — порядкує після трусу голова, — та зв’яжіть, щоб не втік бува!
— Ні!.. цього не буде, щоб я дався зв’язати... За що ти мене в’яжеш? — визвірився на голову Чіпка.
Соцькі з вірьовкою до Чіпки... Запалали в його очі.
— Гетьте, люди добрі! — крикнув він, рукою одвівши вірьовку... — За що ти мене в’язати хочеш — я тебе питаю?.. — до голови.
— За те, що ти злодюга, розбишака!.. Нічної доби заліз у комору до пана, чоловіка прибив...
— Хто бачив?
— Усі кажуть.
— Хто всі?
— Усе село каже, що ти з Лушнею, та з Пацюком, та з Матнею... Вас тільки чотири на все село й є, що день у день п’єте, гуляєте та розбишакуєте...
— Що п’ємо та гуляємо, то так; а що ми розбишаки — брехня!
— А за що ж ви п’єте?
— А тобі яке діло?.. Он — бач: добра була повна хата, а тепер — одна пустка зосталася!..
— Та що з тобою довго балакати? В’яжіть його! В’яжіть та ведіть у волость, та в город, та в тюрму... там з тобою побалакають...
— Стережіться, люди добрі, лихої години! — Чіпка [каже] соцьким. — Не слухайте отого старого дурня... Я й так піду, коли треба. Він дума, як голова, то й велика цяця?!
Голова, міг би, очима його з’їв; та гляне — Чіпка як огонь...
— Накидайте на його арканом! — кричить голова, штовхаючи соцьких... — В’яжіть його, бугая дикого!..
(Продовження на наступній сторінці)