— Піти лишень покурити, — мнучи тютюн у жмені й держачи в зубах люльку, каже він, — та подивитися на віз... чи добрі осі? Бо завтра справді гулянками, може, хліб перевезу...
Грицько пішов з хати. Христя [зосталась] сама. Вона аж плечима здвигнула.
— Що це справді зі мною сталося?! — сама себе запитала, та трохи перегодя й затягла сумну та журливу пісню на всю хату... У голосі її почулися сльози, журба; повивали вони хату й Христю; вона голосом виводила свій сум тяжкий, а рукою — нитку за ниткою...
У неділю, тільки що вийшли з церкви та пообідали, зараз Грицько запріг своїх пару биків, випрохав у сусіди ще пару, — та двома парами й поїхав до Чіпки.
Пуста городина, лихий тин, криві ворота, необмазана хата з побитими вікнами, — неприязно кинулись у вічі й образили Грицькову хазяйливу натуру... Він з докором і разом з жалем дивився на Чіпчине добро...
— Господи, боже! доживеться ж чоловік от до сього?! А все — своя воля...
Грицько став коло хати. Двері були зачинені й защепнуті. Він подивився кругом хати, глянув на тік, — нігде нікого не видно, тільки стіжки чорніли в току. Грицько підійшов під вікно, заглянув у розбиту шибку. На полу лежало три чоловіки, спали; на лаві Чіпка — четвертий.
— Чіпко! Чіпко! — гукнув Грицько.
— А хто там? — перший прокинувшись, питає Лушня.
— Збудіть мені, будь ласка. Чіпку.
— Нащо тобі? — пита, потягаючись, Лушня.
— Та я до його за хлібом приїхав.
Лушня штовхнув ногою Чіпку.
— Чіпко!
— Чого?
— Чоловік за хлібом приїхав.
— Ага-а, — промовив Чіпка й хутко скочив на ноги. — Здоров, Грицьку!
— Здоров... То це ти так кочуєш?!
— Отак, як бач!
— Чому ж ти хоч вікон не повставляєш? Холоди находять.
— Доброго молодця кров гріє, — одмовив за Чіпку Лушня.
Чіпка вийшов у сіни одчинити двері. Лушня став будити товариство.
— Уставайте, братця, грошей лічити!
— Яких грошей?
— Чіпка продав хліб.
— Кому продав?
— Чупруненкові Грицькові...
— А дорого?
— Не знаю.
Пацюк та Матня попідводились, терли спросоння очі, позіхали.
— Я, мабуть, недоспав, — каже Матня, — бо голова щось болить. — І знову ліг.
— Тим тебе й обдуло, як бокла, — докоряв Лушня. На той час Чіпка увійшов у хату.
— Ходімо, братця, поможемо чоловікові хліба набирати, — каже до товаришів.
— Ходімо. Чув, Якиме? Вставай, та ходім! — гукнув Лушня. — Зате ввечері — он як погуляємо!!
Пацюк зараз послухав, а Матня підвівся, давай знову протирати очі та потягатись. А далі — й він, нехотя, встав; усі разом потягли до стогів.
Два подає, два на вози складає. Навантажили обидва вози, придавили рублем, ушнурували як слід, по-хазяйськи. Поїхав Грицько.
— А за що продав. Чіпко? — питає Лушня.
— Ні за що.
— Як ні за що? — усі разом скрикнули.
— Так... подарував...
Товариство замовкло, посхиляло голови.
— Оттуди к лихій годині! — сумно промовив перший Лушня.
— А жид, бач, купував — не продав, — й собі процідив сумно крізь зуби Пацюк.
— Бо жид! — гостро одрубав Чіпка.
— От тобі й раз! от і погуляємо... чортового батька!.. — чухаючи потилицю, блеє Матня. — Краще б було мене не будити, хлопці... А то — тільки сон перервали...
— Жид — та давав по трояку од копи, — знову Лушня, — а це й свій чоловік, та на дурницю звик!.. Оттаке!
— Таке, як бач! — коле Пацюк.
— А-а-а... — позіха, потягаючись, Матня: — і навіщо було будити?!
Чіпка зиркнув на товариство очима, поблід на виду...
— Ви на мене, братця, як я бачу, гніваєтесь, — сам себе здержуючи, обізвався він до товаришів. — Так треба було... От вам і все! жидюзі я не продав ні за які гроші, а товаришеві — так віддав...
— А ми ж у тебе що, — каже Лушня, попустивши поводи серцеві... — Хіба вже ми й не товариші?.. Чому ж ти нам не віддав? Ми б самі його продали...
— Жидові!
— Та там би побачили — кому...
— Чоловік, — тягне Чіпка далі, — чесно поживе, добрим словом згадає... А жид — що?
— А тепло ж буде від того доброго слова? — щипає Пацюк.
— Тепло! — вже грізно одрубав Чіпка, а далі, нижче спускаючи голос, каже: — Я знаю, що моя праця не пропаде марно, а доведе її добрий чоловік до розуму...
— Оттуди к лихій годині!.. Оце так!.. От тобі й погуляли... — одно бубонить Матня, присівши навколішки та взявшись руками за одутлі щоки.
— Не ждали ми. Чіпко, від тебе такого! — дошкуля Лушня.
— Якого?
— Такого, як ти зробив... Пропало добро!.. Усі поприсідали на току, та, як хижі вовки, очима світили. Один Чіпка стояв, обпершись спиною об недобратий стіг, — та сумно позирав то на товаришів, то на цілі стіжки, то на шлях — чи не їде Грицько. Аж ось Грицько вже справився: приїхав удруге.
— Отак-то ти нас обвів, дядьку? — обізвавсь до його Лушня.
— Як?
— На дурницю, кажеш, хліб возиш?
— На дурницю? Гм... Дарованому коневі в зуби не дивляться...
— То ти нас хоч молотити візьми, по карбованцю од копи, — шуткув Пацюк.
Усі засміялися; Грицько й собі; один Чіпка мовчав...
— Годі, братця, не знать що торочити, — обернувся він до товариства: — нуте лишень чоловікові поможемо хліб добирати, бо час не стоїть!..
— Нехай же сам і забира, коли поцінно купив, — каже з докором Лушня.
— Тимофію! — грізно глянувши, гукнув Чіпка. — Або до роботи, або з двору. Я прохати не стану...
Лушня зітхнув, а все-таки підвівся, поліз на стіг; другі, глядя на його, й собі прийнялись за діло... Одначе робота в руках не горіла, як спершу. Оже сяк-так понакладали вози, забендюгували, ушнурували. Повіз Грицько додому. Лушня пішов за ним слідом.
— Дядьку!
— Агов?
— Ви вже нам хоч за поміч перекиньте що... Невже ж ми дурно працювали?.. аж спина болить.
— Що ж я вам перекину?
— Та хоч карбованців п’ять...
— А де ж ті п’ять карбованців — на смітнику знайдеш?
— А хліба хіба трохи? Адже кіп більше тридцятка буде...
Грицько мовчав.
— Ну, хоч три карбованці на нас трьох! Хай уже Чіпка подарував — його воля...
— Добре... Нехай же, я втретє вернуся, то й привезу. Тільки прохатиму вас — помогти молотити.
— Молотити? — весело скрикнув Лушня. — Добре!
Що там нам його молотити? Аби господь дав годинку, то ми його вчотирьох за день зоб’ємо!
— То я ще й могоричу поставлю, — домовляв Грицько.
— Добре, дядьку!.. Добре!
Грицько поїхав, Лушня вернувся до гурту веселий. З радощів він штовхнув Матню, котрий прослав під стіжком кілька снопів, ліг, укрився теж снопом, та збирався вже заснути.
— Не штовхайся! тут і так бік болить за хлібом, — одмовив Матня.
— Не бійсь! не візьме лиха година бока, хіба, може, від горілки прогниє, — каже Пацюк.
— Од тієї, що за хліб вип’ємо?
— Може, й од тієї! — вставив Лушня.
Чіпка не дослухався до їх розмови. Він ходив собі поза стогами та підгрібав, що набили, перекладаючи хліб на вози.
Лушня моргнув на товариство: не журіться, мов!
— Погуляємо? — запитали ті стиха. Лушня мотнув головою: егеж, мов!
— А скільки? — пита Матня.
— Три карбованці.
— Мало, — каже Пацюк.
— З червивої собаки що урвати, то урвати — хоч клочок шерсті! — утішив Лушня.
Вернувся Грицько втрете, привіз гроші, забрав останній хліб. Як наложили вози, Лушня й каже:
— Ну тепер, дядьку Грицьку, хоч і могоричу!
— Та ходімо вже: забіжимо до Тальки, вип’ємо по осьмушці.
Пішли. Кликнув Грицько й Чіпку. Пішов і той за ними. Грицько випив сам осьмушку, дав по осьмушці другим, та й повіз собі хліб додому, розігрітий — не так горілкою, як подарунком.
Товариство засіло на цілу ніч...
XVIII
ПЕРШИЙ СТУПІНЬ
Мотря зовсім оселилася в "довгоп’ятої баби". Брала людям прясти то кужіль, то вовну, та з того тільки й жила.
Тяжко їй робилося на душі, гірко на сер ці, як подумав, що на старості літ прийшлося наймичкувати в людей. І хата своя, й достатки, хоч які там не які були, а все б таки жити можна... А прийшлося в чужій хаті людям годити, людей слухати... Ще день сяким-таким боком перебуде; а настане ніч — думки, як за подушне, оступлять... Мотря іноді цілу ніч виплаче. Шкода їй Чіпки... кохала ж, ростила, довгих зимніх, коротких літніх нічок недосипляла — рано вставала, пізно лягала... Не задля кого ж? задля його... А він?
Спливе їй на думку та проклята ніч, коли він п’яний зневажив її, матір, тяжкими докорами... Стає руба шматок хліба в горлі, як вона згадає про це, сідаючи їсти. Змочить Мотря всю подушку, як здумає вночі... "Краще б я тебе, сину, не зродила, або, зродивши, взяла за ноги та об пень головою, ніж тепер від тебе таку зневагу приймати!.. Безталанна та хвилина, коли я зачала тебе; проклята та радість, якою я раділа, чуючи, що щось ворушиться під серцем... Боже! чи я тебе не молила? чи я перед тобою переступила?.. За що ж мені така кара, така невповага від рідної дитини?!."
(Продовження на наступній сторінці)