— І чого ти так убиваєшся, Мотре? — вговорює її баба. — Хай би що добре, а то таке ледащо! Он сьогодні... немов дідько носив його по чужих городах — без шапки, босий, в одній сорочці, та й та розхристана, як у харцизяки... Остапійчиних дітей на смерть перелякав. Гралися собі в дворі. На той час його лиха година носила. Біжить, кажуть, як скажена собака, через город... Діти в крик; він — за ними... Ухопив маленьку дівчинку Парасю, четвертий годок пішов — та й несе... Навіщо вже він її взяв? Один бог відає... Сказано: з кругу спився! Уже в його в очах і чоловічки догори ногами попереверталися... Я таки й сама бачила, що він по улиці бігав. Та й байдуже! Кат тебе, думаю, бери: бігай, поки на своє набіжиш! Та й іду собі... Минула вже Остапійчину хату. Коли чую, хтось біжить за мною та гукає: "бабо, бабо-о!" Оглянуся — аж сама Остапійчиха Химка... лиця на їй немає! — "Чого се ти, галочко?" — питаю. Вона в плач, та так просить: "Будь ласка, бабусю, ради самого бога, я вже вам се й те, верніться в хату та поможіть моїй Парасочці!". Що ж там з нею? "Та, боже мій! — з плачем каже: — отой шибеник, ота п’яниця, щоб йому ні життя, ні добра! на смерть дитину перелякав... Біг через —двір, та й ухопив на руки... чи занести куди хотів, чи що... Я не знаю: чому його на цеп не припнуть?.." Я послухала, пішла. Уходжу, — коли дитина лежить на полу, та так в’ється, так б’ється, та кричить, немов на йому, не доводь господи! родимець... Перехрестила я його, пошептала, одійшло трохи... Та тоді й переполох вилила. І таки нестемісінько він вийшов — так і вилився з воску!.. То чи я б за таким плакала та побивалася? Я б його й з думки викинула.
— Як же мені не плакати, як не побиватися, слухаючи таке за його? Хай би їх у мене десятеро, то одно в одно не вдасться; а то ж він у мене один, як порошина в оці! Я його кохала, ростила, здоров’я стратила, надії покладала... А тепер — самій прийшлося по чужих людях хилятися... Хіба ж воно легко? Та що й люди скажуть. Яка, скажуть, то мати, що допустила сина до того, не заборонила йому?.. Боже мій, боже! одного тільки в тебе прошу: однієї смерті молю! Нашли її швидше... Чого вона по добрих людях ходить, чом до мене не прийде?.. Закрилася б я тоді плечима й очима, хай що хоче робить. Мої очі не бачили б, уха не чули...
— І-і! бозна-що ти, Мотре, вигадуєш! Що люди скажуть? Нехай, що хочуть, те й говорять... Чорта йому даси, коли воно таке удасться. Чи ходила б ти по чужих хатах, якби він добрий був?
Не витримала Мотря довшої розмови: сиділа собі та плакала нерозважними, дрібними сльозами...
А Чіпка — наче таке собі діло вигадав — кожнісінький день гуля та й гуля... Зовсім пустився берега... Допився до того, що ні знадвору, ні в хаті — нічого... Аж задувся від гульні та недоспаних ночей...
Поки хазяйствечко було, було за що пити; а як забрав Грицько останній хлібець з двору, то хоч що хоч — без грошей жидівка і осьмушки не дає. "Давай гроші!" та й усе.
"Гроші", — дума собі Чіпка, лежачи в хаті після того, як забрав Грицько жито до себе. Згага пекла його, як свічкою; похмілля його мучило. "Гроші... Якби-то гроші! Не качався б я, як тепер качаюся, місця не знайду; не гуляв би так... оддав би й землю, й усе за гроші. Коли б гроші! Брязнув би тільки, так би все й уродилося... і вона моя! А то..."
І звернули його думки в бувале, недавнє. Розвернулося перед ним зелене поле; ходить він по йому, обдивляється; радіє, що так добре зійшло, росте, зеленіє, цвіте... А тут і вона знялася перепелкою з-за високого жита... Розряджена, як пава; легенька, як метелик; веселенька, як уранішнє сонце... Любо його очам дивитись на неї, як вона усміхається до його своїми повними рожевими устами, — як вона гладить його веселими чорними оксамитними очима... Щасливий він!.. А тепер? Серед пустки неметеної, в смітті, в багнюці, валяється — обірваний, обшарпаний, як волоцюга, як харциза який... А до цього що витворяв?! Де ділася кобила, вівці, корова? Де одежа, що мати справила? де ділася мати? куди вона пішла? де приклонила сиву голову?!. Сиротою стоїть над шляхом хата, з побитими вікнами, нетоплена, необшпарована, чорна, полупана... А вже холоди заходять; мороз у хату преться... І холодно, й голодно!.. Згага хмелю запекла йому серце...
— О-о-о... я каторжний! проклятий!.. що я наробив собі?!. — Він зо зла вп’явся руками в свою нечесану куштру. Посипалось волосся; заіскрили очі... Він прикусив зубами губи, аж кров виступила...
Осіннє сонце сідало в хмари. Прощаючись з землею, заливало хмари й землю огняним світом. Як кров, червонів захід сонця й заглядав своїми червоними очима крізь побиті шибки в Чіпчину хату... Чіпка качався на соломі по долівці.
На ту пору в хату увійшли товариші. Як глянув Лушня на Чіпку, так і покотився зо сміху. Пацюк та Матня стоять у порога та тільки дивуються.
— Чіпко! — гукнув Лушня. — Чи ти, бува, не збожеволів? Якого ти бісового батька качаєшся та рвеш на волові волосся?
Несподіваний регіт схаменув Чіпку.
— Братику! — мовить, як дитина, — хоч чарочку... ч капельку, бо пропаду! Пече мене... давить... пити мені... пити!
— На та пий, дурню! — гукає Лушня, подаючи йому пляшку горілки, в кварту міри.
Аж затіпався Чіпка, ухопивши обіруч пляшку. Приложив він її до своїх попалених смагою, замазаних кров’ю губів та дудлив нахильці, як воду.
Матня побачив, та й собі затрусився... Кинувся на Чіпку, та ну однімати.
— Ну тебе к лихій матері! От, дивись: ні капельки не кине, луципер!
Та за пляшку... Чіпка не пускає та молить:
— Ще братику! ще... ще... хоч трошечки... Хоч капельку!.. душу проквасити...
— Та ну тебе к бісу!.. От, опіяка!.. Та, вирвавши пляшку, припав до неї, мов п’явка до тіла... Матня не вмів кидати горілки другим. Чи давали чарку, він ковтав її до капельки; чи осьмушку, він заливав нею горло не од дихаючи; чи півкварти, кварту, — він тяг, поки хватало духу, а перевівши дух, знову тяг, поки оставалась порожня посудина...
Уже Лушня з Пацюком кинулись на Матню, та насилу одняли, трохи пляшки не розбили... Зчинився регіт, крик... Сонце зовсім сіло; насувала на землю ніч, закутана в чорні хмари, й усе робила темним... А вони, в темній хаті, як виходці з того світу, світять п’яними очима, кричать, регочуться-Забрала Чіпку горілка: кров ударила в голову, від пекучої згаги одійшло його серце. Веселий, підводиться він, гукає:
— До шинку, братця! до жида!
— Шкода до жида... Жид не повірить! — на те йому Лушня.
— Як, свиняче ухо, не повірить? Як я йому всю свою худобу пропив, то й нічого?! А його, іродового сина, осьмушка горілки вдавить?..
— Та вже чи вдавить, чи ні, а не повірить! — глухо, з протягом каже Пацюк... — Уже краще підняти, де легко лежить...
— Украсти? — грізно запитав Чіпка й скоса глянув на Пацюка; а далі повів очима на Лушню з Матнею, ніби очима допитувався в них: чи вкрасти можна?
Лушня не загаївся.
— Атож! — одказує. — Чим усилковуватись та просити парха, то вже краще своїми руками добути та погрітися...
— Та й справді, що погрітись, — підхопив Матня, — а то опухнеш з холоду...
Чіпка стояв, як зачумлений... Думки його ходором заходили. "Украсти?.. — думав він. — Добре діло вкрасти... Прийшов, узяв чуже — і є в тебе... Чого ще?.. Одно тільки... Там оглянуться, кинуться шукати злодія... проклинатимуть... От і в мене землю вкрали... вкрали моє щастя, мою долю... щоб вони не діждали сонця праведного побачити!.. О-х!.. Прокляті!.." — Та як гуконе на всю хату:
— Гайда, братця! разом погуляємо... Може, жидюга повірить, а може, знайдеться добрий чоловік, почастує... У-ух!.. тяжко мені... гулять хочеться... хочеться битись, боротись... гу-у-у!..
І давай махати, стуливши кулак, рукою кругом себе, повертаючись то в ту, то в другу сторону — на всі боки... Товариство порозскакувалось по кутках, щоб часом не достав Чіпка.
— Та ну тебе к нечистій матері!.. — скрикнув Лушня, як увірвав його по плечі Чіпка... — Мов безміном удрав! Вийшов би на двір та об причілок і гамселив, скільки здужав!..
— Бережись, — кричить Чіпка, — укладу! Як муху роздавлю... — Та, повертаючись на одній нозі, — одно руками махає, як вітряк крилами...
Товариші зморгнулись, разом кинулись на його. Той за руки, той за ноги, а той за поперек, — насилу положили на долівку. З побитих вікон вирвався несамовитий регіт, гармидер — і розіслався по глухому подвір’ю...
Розбуджені собаки стали валувати...
— Чи ми ще довго отут серед ночі сидітимемо? — як стих трохи регіт, питає Лушня. — Ходім уже куди-небудь, чи що?
— Егеж, еге! — одказали Пацюк з Матнею разом.
— А знаєш, Тимофію, куди ходім? — перегодя трохи, веде річ Пацюк. — До пана!.. Він чоловік добрий, хоч і пан: наділяв нас не раз то сим, то тим, поки ще в дворі були... Невже тепер пошкодує? А комори тепер у його, взиму... повні...
— Гляди лиш, щоб на бантині не завис! — призро глянувши на Пацюка, увернув Чіпка.
— Чого?.. Та я там усі входи й виходи знаю, — одмовля той.
— Там комори лихенькі, — крізь зуби процідив Лушня: — За ніч можна полагодить...
— Може, на яку кварту перепаде від жида, — кінчає Матня.
У хаті затихло. Сидячи коло Чіпки на підогнених ногах, усі мовчали. Чіпка, вибившись з сили, лежав, як соломи куль, важко дихав... Тільки його сап розбуджував сонну темряву, що насупилась над землею. А на думку навернувся Порох з своїм переказом. Устала перед ним ціла панська облава на правду. "А справді" — дума Чіпка... — Он вони що роблять!.. То їм і можна?.. Чому ж нам не можна?.. Гидко тільки... Злодюга, скажуть... Господи! де ж тая правда?.."
— Чіпко? — знову обізвався Лушня.
— Чого?
— Ходім.
— Куди?
— До пана.
— Чого?
— У гості.
— Добре...
(Продовження на наступній сторінці)