— Пошли ж нам, боже, всього, чого ми тільки бажаємо!
— Дай, боже! — одказує Чіпка.
Потім Христя знову налила чарку, а Грицько підсунув її до Чіпки. Випив і Чіпка. Тоді вже сам Грицько налив півчарки, посунув до Христі, примовляючи:
— Випий же й ти, жінко!
Христя взяла чарку в руки, пригубила, кивнула головою — й почала їсти борщ.
Принялись до борщу й чоловіки. Чіпці здалося, що він зроду не пив такої доброї горілки, не їв такого смачного борщу. Поїли борщ, Христя достала локшину на молоці... Чіпка, як три дні не їв... Усе йому здавалося таким добрим, смачним; самі хазяїни — такими щирими, привітними людьми, що він аж повеселішав трохи... З лиця спала в його тума; на лобі розправились зморшки, що як ті хвилі то набігали, то збігали; він радісно засвітив своїми розумними, темними очима й став сповідатись...
— Так ви, пані-матко, — обернувся він а словом до Христі, — хочете знати: чим люди винні в моїм безголов’ї? Усім винні! Од самого малого, непримітного, до самого великого, найбільшого... Ви тільки погляньте: як вони між собою живуть? Чи так, як люди, як брати, як бог приказав жити?.. Егеж! Вони б мали — один одного в ложці води втопили, з лиця землі змели!..
Грицько всміхнувся...
— Ну, що тобі до того, Чіпко? скажи мені, бога ради?.. Адже тобі від того ні знобить, ні гріє...
— Як, не знобить? А правда де? Де та правда, по котрій нам велено жити? де вона ділася? хто її вкрав у нас? — гарячився Чіпка. — Куди вона забігла?.. га?
— А нема правди, — одказав Грицько, — то живи так, як і всі живуть...
— А як не дають жити? Що тоді?
—— То все мана тільки!
— Ой, Грицьку! ой, братіку! не кажи так... важко мені, пече мене таке слово...
— Не знать, що вигадуєш, Чіпко! не знать, об чому турбуєшся?.. Не такий тепер вік настав, не такі люди народилися...
— Що ж мені робити, коли я не можу з ними ужитися? Чим же я винуватий?.. Я ще й так терплю... Ти тільки послухай, яка в людей правда. Ти знав мою землю?
— Знав...
— Ти чув, що її одібрали в мене... знаєш?.. ту саму землю, про яку сама громада сказала: це твоя земля, Чіпко, володій нею! А тепер знайшлися такі митці, що й громадську волю поламали... Узяли, та й одсудили мою землю бог його знає й кому, бог знав нащо... На те, мабуть, щоб перевів її на гроші та й повіявся туди, звідкіля й привіявся... І як, спитаєш, він одібрав ту землю?.. Підсипав судовикам... от і рішенець: не твоя земля. Чіпкої То була твоя, а тепер — не твоя!..
— Чому ж ти не сходив у суд до Чижика? — пита Грицько. — Він, кажуть, іноді помага.
— Ходив. Поміг... Як п’ятдесят карбованців, то й поможу!
— Що ж ти?
— Де ж я візьму їх?.. Отака-то в світі правда! Один прийшов, підсипав — і одсудив; а дай ти п’ятдесят карбованців — тобі одсудять... А якби була правда, то цього б не було... земля б зосталася в мене. А коли б земля була в мене, я б ніколи не став таким, яким ви мене бачите... Хіба я не знаю, хіба я не чую, що про мене кажуть, думають?.. Знаю... добре знаю!.. Та хай кажуть, хай думають... кожному вільно, що хоче казати й думати!.. Тільки не кожному дано знати... заглянути в чужу душу, зрозуміти, що там і до чого, подивитись у чуже серце... Гляньте в його правдивим оком, то й побачите: що там діється, що там витворяється, які іноді тяжкі муки гнітять його, яке лихо розриває... На те в них кебети катма... не дано їм!.. От, і волоцюга я, й п’яниця, й гультіпака... А я — може, кращий від них... та лиха доля моя!.. Кажу вам, багато казати, а трохи слухати... Хай я гульвіса, бо мої руки до роботи не здіймаються; хай я п’яниця, бо в горілці тільки мені й душу одвести... На чому я її одведу, скажіть ви мені?..
Річ Чіпчина, як вода, ринула.
Грицько з Христею слухали та ззиралися, а Христя коли-не-коли зітхала тихо та глибоко...
Пообідали. Чіпка подякував богові й хазяїнам.
— Знаєш що, Грицьку?
— А що?
— Чого це я до тебе прийшов?
— Скажи.
— Прийшов... чи не купив би ти в мене того хліба, що зостався у току? Уже я його сам до розуму не доведу; жидові продавати не хочеться... Купи ти, брате!
— Навіщо він мені здався. Чіпко? Я з своїм уже управився, бачу — буде з мене...
— А може, в Чіпки добрий хліб, то на посів би зоставили, — якось любенько примовилась Христя.
— Та й грошей у мене тепер катма, — бідкається Грицько.
— То віддаси, коли будуть, — на те йому Чіпка. — Не хочеться мені своєї праці в жидівські руки попускати... Знехтує, проклята жидова, на горілку пережене... А ти, як хазяїн, знаю, до ума доведеш...
— Ні, Чіпко, не куплю: не треба мені! Чіпка задумався; очі потускніли;, він потупив їх униз... Оже швидко журлива думка промайнула; очі знову заіскрили — і він, наче зрадівши, твердо промовив :
— Ну, коли ж не купиш, то так візьми!
— Нащо я в тебе візьму його? Ось розсуди гаразд... У тебе тільки один хліб і зостався; а я, слава богу, не терплю ще нужди!..
— То пропаде ж, Грицьку! проп’ю... Візьми, брате, пожалій моєї праці! Ти чоловік добрий, я тебе змалку знаю... Пам’ятаєш, як горобенят драли? Пам’ятаєш діда?.. Візьми! Я тебе люблю й твою жінку люблю... Увійшов я до вас у хату, як у рай уступив... Ви мене привітали, як рідні; моє серце, мою душу одігріли... Візьми, Грицьку, прошу я тебе...
— Про мене... — одказав, мов нехотя, Грицько. — Коли вже тобі так хочеться, то й заберу. Тільки, знаєш що. Чіпко? У тебе мати старая, а ти її так зневажив... у чужих людей хліб заробляє, сердешна...
— Мати... мати,.. — забубонів Чіпка й насупив брови. — За матір не кажи... Хто його знає, хто з нас більш винуватий...
Грицьків докір дуже вразив Чіпку. Він замовк, потупив очі в землю, мов боявся на Грицька глянути; подумав трохи та швидше попрощався й вийшов з хати.
— Так ти завтра, гулянками, й забереш, Грицьку? — спитав уже з-за дверей.
— Добре. А може, ще й сьогодні над’їду, — коли справа справна-Чіпка пішов. Грицько, підославши свитку в голови, ліг на лаві спочити. Христя поперемивала посуду, поприбирала; сіла на полу, коло печі, за гребінь прясти мичку. У хаті було тихо-тихо, аж мов важко, тільки —чутно було, як веретено сюрчало, та коли-не-коли Христя легенько зітхала... Христя думала про сьогоднішню розмову з Чіпкою. Думки обступили її, повили, як сиві тумани землю... Вона оддалась їм на волю: робіть, мов, що знаєте; несіть, куди хочете!.. І здавався їй Чіпка не таким гультіпакою та волоцюгою, яким його люди взивали, яким сама вона його щитала до сього дня... Скривджене з самого малку, її сирітське серце догадалося, що Чіпка — не такий... Не гультіпака — лихий чоловік; гультіпака — зло людське, неправда людська! — казало їй серце... У Чіпки й серце добріше, й душа чистіша... А що він п’є?.. То його лихо п’є... недаром він хвалився ним!.. Та як же його й не пити, живучи між такими людьми, що кожен тільки й дума: як би мені та мені, як би кого обідрати, ошукати? Брати рідні, сестри — перші вороги між собою...
— А правду казав Чіпка, — промовила вона вголос-— аж Грицько від дрімоти прокинувся.
— Яку правду? — позіхнувши, питає він. Що немає між людьми правди, що живуть вони не по закону!
— Толкуй!.. дурний, спившись з кругу, верзе не знать що, а вона тому й віри діймає...
— Як же не діймати, коли воно так і є?..
— Як так?
— А так! От хоч би й я... Якби люди по правді жили, чи терпіла б я, зоставшись сиротою, те горе та нужду, що прийшлось витерпіти? Чи розкотилося б добро сирітське? Коли б вони по правді, а не по кривді жили, то всього б того приберегли, не попустили б, щоб сирота скиталася по людях, не завдали б її у найми, де б, може, не стрівшись з тобою, й вік звікувала...
— Своя сорочка ближче до тіла...
— Ото ж то й є... Усе — коли б собі та собі; а про сиріт та безталанних — ні гадки!.. Хай сироти гинуть...
— Хто ж тобі стане дурно чуже добро доглядати? — запитав Грицько.
Христю — як хто голкою укольнув... Зляканим поглядом вона глянула на його: вона ніколи не ждала такого від Грицька...
— Невже ж би й ти так зробив? — не спускаючи очей з його, вона прямо запитала.
Грицько оханувся і, подумавши, одказав:
— То що ж, що я б не зробив? — другі б зробили. Та чого це ти так прискіпалась до мене? — перемінивши свій ласкавий голос, уже він запитав Христю, та й собі гостро глянув на неї.
Христя сиділа на днищі бліда, сумна та, скривившись, дивилася прямо йому в вічі. Голова її схилилася трохи набік; нитка в одній руці, а починок у другій — заколіли... По виду можна було бачити, що вона, хоч і дивилася на Грицька, дивилася прямо йому в вічі, та нічого не бачила; думка її десь далеко-далеко носила...
Грицько помітив; серце в його якось болісно тьохнуло...
— Христе! — гукнув він.
Христя кинулась, аж починок з рук випав; вона скочила його доставати...
— Що це з тобою? Чи не закохалась, бува, в Чіп-чині голі п’яти?..
Чи від того, що вона нахилялася, чи, може, й від того, що метке Грицькове слово влучило прямо їй в серце й погнало кров у голову, тільки зблідле до того лице Христине зразу покрилося червоним заревом...
— Ох... як ти мене злякав, хай йому цур!.. — переводячи дух, усміхаючись, веселенько обізвалася вона до Грицька, щоб покрити усміхом свій недавній смуток.
Грицько пильно подивився на неї. Краска з лиця вже одійшла, тільки притаєне легеньке зітхання та якийсь боязкий, соромливий погляд з блискучих очей нагадували, що, може, Грицько й правду сказав... Одначе Грицько не обзивався. Спустивши з лави ноги, він почав у кишені шукати люльки. Налапавши й витягши люльку, довго він довбався в ній протичкою, потягаючись та позіхаючи; потім вибивав об лаву згар...
(Продовження на наступній сторінці)