— Ось ну-ну! — грізно глянувши та зложивши кулаки, каже Чіпка. — Ось попробуй... От тобі хрест — голова на в’язах не всидить! За що ти мене в’яжеш, га? Хто бачив, щоб я крав або вбив кого?.. Коли в волость треба, скажи... Я сам піду... Ти думаєш — страшна мені твоя волость? Куди ж пак!! Ходім... Зараз ходім!
Та, вхопивши шапку, скинув на плечі драну свитину, що на полу була розіслана замість постелі, перший вийшов з хати... За ним слідом голова й соцькі.
У волості Чіпка застав уже товариство: по них ходив писар з другими соцькими. Зібравши всіх докупи, голова поміркував з писарем .та й позапирали їх у чорну — поки приїде становий.
Мотря того лихого дня прокинулась, ще тільки стало на світ благословитись. Ще все село спало, а вона прокинулась.
— О-ох! щось мені не спиться... так погано спала, так погано! Та сни такі недобрі верзлися, — хвалиться бабі. — На серце наче хто камінь навернув...
— Та то воно від думок! — утіша її баба.
Мотря помолилася богу, умилася й сіла за гребінь — сумна, зажурена.
Через годину, а може, через дві, — сонце вже піднялося, — увійшла в хату сусіда — Хівря Дмитренчиха. Поздоровкалась.
— Чували новину?
— Яку?
— Сю ніч пана обікрадено. Щось дуже багато забрано... й сторожа прибито... чи й доживе до вечора...
— Господи боже! — шепче Мотря, зітхнувши.
— А оце вашого, Мотре, повели в волость... або й не повели, а він повів... Сам уперед іде, а ззаду голова а соцькими... А він їм щось так вичитує, так вичитує!..
Як почула це Мотря, поблідла на виду, заткнула в мичку веретено та мутними очима дивилася на Дмитренчиху: жаль, досада й разом страх виглядали з її жовтих очей... А далі не видержала, залилася сльозами :
— Сину ж мій, дитино моя! краще б я тебе в землю своїми руками зарила, ніж отаке чути про тебе!..
— Та чого ти, Мотре, так себе мучиш? — обізвалася баба. — Може, то ще брехня. Мало на кого набрешуть?
Не чує Мотря утіхи, — плаче... Далі встала, накинула на плечі стару кожушанку і, згорбившись, боса, вийшла з хати.
— Куди ти, Мотре? — питає баба.
Ні слова Мотря, — пішла, зігнувшись, мов не до неї річ. Тяжка печаль одбирає і слух, і мову.
Сусіда, — ще молода молодиця, — якось болізно усміхнулася, зглянулась з бабою й нічого не сказала... Тихо та важко стало в хаті, як у льоху... Бабина онука Христя, — дівка сімнадцяти літ, — низенька, некрасива, чогось важко зітхнула на всю хату; зітхання те так і загускло, так і окрило всіх... Голова в кожної схилилася; очі вниз потупились... Кожна щось думала сама про себе...
— Що-то — мати! — через скільки часу глухо промовила баба... — її зневажають, з хати виганяють рідні діти, а їй усе-таки шкода!..
Ні сусіда, ні онука нічого не одмовили, тільки ще сумніші стали.
Мотря майнула аж у волость. Чіпки вже не застала: посадили в чорну. Як сова, згорбившись-скарлючившись, ходить вона кругом чорної; поглядає на невеличкі, залізом перевиті віконця, — та плаче-плаче... "Хоч би мої очі його побачили! Хоч би мені одно слово від його почути! Хай би я знала: чи правда тому, що люди кажуть?.."
Стала вона прохати соцького, щоб пустив до сина. Соцький не пускав...
— Голова приказував — нікого не підпускати, не то що... аж поки не приїде становий...
— Я на одну хвилину, мій голубе! — молить Мотря.
— Не можна, матусю, й ключ узяв з собою... Походила Мотря ще коло чорної, поплакала ще трохи, та й пішла додому, сумніша, ніж сюди прийшла. Давили її жалісні сльози; жаліла вона й на голову, і на пана, жаліла і на соцького; жаліла на увесь мир — на панів, що давлять мужиків, на мужиків, що пруться в пани... Материне серце заклекотало прокльонами на весь світ! Жаль у материнім серці не має спину, не знає угаву...
А Чіпці з товариством — байдуже! У чорній завели жарти.
— От, не знали де виспатись! І тихо й безпечно... Спи собі, — соцький стереже, щоб, бува, хто не вкрав...
— Якби сюди горілки з піввідра, — одказує Матня, — то хоч би й довіку сидіти...Попивав би потроху, заїдав варениками та спав...
— Де б же ти взяв? — питає Пацюк.
— Голова б приніс... він з людей надрав, а нам — оддав!
— Сподівайся, поки опухнеш з голоду й холоду, — увернув Лушня.
— А справді холодно... От би погріться! — знову за своє Матня.
— Грійся — в тісної баби!
— Цур їй!.. Якби горілка... То й баби не треба!
— А мені якби дівчина, — каже Лушня.
— То й я б до тебе пристав у прийми, — шуткує Пацюк.
— А знаєте що, братця? — не слухаючи їх розмови, каже Чіпка. — Як тільки розв’яжемось з цим ділом, у першу ж ніч голову обшахрати... Та не так, як пана... а он як! Хай знає, погань, що він не хто-небудь, а наш брат Савка — тільки що наздирав з бідоти, дукачем став... Тепер, бач, у пани лізе, кирпу гне...
— Добре! їй-богу, добре! — провадять усі в один голос. — Як липку, облупимо... Та й писаря завряд...
— А то — дивись пак: хотів мене в’язати! — Я тебе, — кажу, — сучого сина, як зв’яжу, то й довіку не розв’яжешся!
— Та ну-бо... так і сказав?
— Їй-богу! А за що ж він мене в’язати сікається? Ти спершу докажи, що я там був, а тоді вже — й на вірьовку... Страхав тюрмою... Побачимо, — кажу, — хто там перший буде: чи безневинний бідак, чи багатир, що сирітське добро заїдає.
— Що ж він? — питав Лушня.
— Мовчить, пуздрата собака, мов не до його річ...
— Ну, а розкажи нам, — обізвався Пацюк, — як ти впорався з сторожем... то теж чоловік ручий.
—Чіпка став широко розказувати, як він поліз у комору, як наткнувся на сторожа, як борюкався під коморою, поки той не захарчав...
— То ти таки добре його попом’яв?.. — пита Лушня.
— Та знатиме, що в добрих руках побував... Як насів, то тільки стогне, — вже й не кричить, як спершу, а тільки стогне...
— От і пропав чоловік! — каже Пацюк.
— Хай не лізе, куди не слід! — одказав Матня за Чіпку.
— І то правда, — закінчив річ Лушня та й зітхнув. Усі замовкли. Мовчав і Чіпка. Швидко поснули. На другий день приїздить становий. Кликнули Чіпку. Становий давай його розпитувати.
— Знать — не знаю, відать — не відаю! Я, — каже, — чотири дні вже й з хати не виходив.
Покликали других. І ті те ж саме: — не знаємо, вперше чуємо!
Одвели їх знову в чорну; знову замкнули на замок двері. Становий поїхав, а їх звелів ще кріпше держати, щоб не дали, бува, дьорки.
Сидять хлопці день, сидять другий, сидять і третій. їсти їм дають... чого ще? Лежать собі, висипляються, та точать один одному баляси з баляндрасами, а іноді й правду розказують, пригадуючи кожен свої пригоди. Один Матня сумує.
— Чого ти, Якиме, журишся? — питають його. — Та хай увесь мир зійдеться та доказує, то й то нічого не вдіє: не були й не знаємо нічого... от і все!
— Та не в тім, братця, сила, що кобила сива! А ось уже четвертин день, як горілка в роті була... аж уха попухли...
Сміх та регіт піднявся в чорній від такого тяжкого суму; а Яким знову за своє:
— Сміються?! І якого біса їм смішно?! Хіба не правда, що уха попухли?.. їй же ти богу, поробилися як вареники завбільшки... А їм смішно!!
Чіпка аж за живіт береться та регоче: "О-ох... ох!.. о-ох, лихо!.. уха попухли!!. Як вареники... ха-ха-ха! О-ох! Дай хоч дух перевести, а то помру зо сміху! О-ох, ох!"
Матня одвернувся від товариства, насунув шапку на очі, ліг черевом униз на долівці...
Цілий тиждень просиділи хлопці в чорній, аж поки з города не приїхав слідователь та не повипускав.
— Глядіть же, хлопці, не забувайте!.. — гукнув Чіпка з дороги, прямуючи з чорної до свого двору.
— Добре... не забудемо! — відгукують ті, окриваючись в улиці, що вела напрямки в шинок.
На другий день голосила по селу чутка, що прошлої ночі якісь страшидла, в білих сорочках, у чорних бородах, з носами, як крючками, з одним оком у лобі, як у песиголовців, убрались до голови в хатину, де він спав і куди ніколи нікого не пускав; зв’язали голові руки й ноги, накрили кожухом, забрали велику силу грошей — та й були такі...
Заґвалтувало село від краю до краю: пішли суди та пересуди та поговірка... Настала робота язикам — і дебелим чоловічим, а надто гострим та довгим жіночим...
— Це, видно, господь його карає за безневинні сльози! — як сокирою, рубає одна жінка серед цілої юрби сусідок — Просився торік мій чоловік, щоб записали в виселенці... не записав! Оце ж йому за те! Коли б ще й писареві... П’ять карбованців зідрав... живцем зідрав... останні зідрав... Казав, запишу... на казенний кошт вирядять... землі щось десятин з тридцять дадуть... а тепер — так! І не записав, і гроші пропали... щоб йому добра не було!
Це так гомоніли одного ранку. А на другий — чутно: писаря ограбованої Руки йому вірьовками до ніг поскручувано; натушковано на його зверху кожухів, подушок, — так що як витягли його, то піт у три ручії ллє, а сам — мов рак печений...
— Якби, — каже, — ще хоч з півгодини так пополежав, то задавився б!
— Хто ж то такий? — розпитують його.
— А чорт його знає! Якісь татари — не татари, не по-нашому розмовляють; та сміються, вражі сини, та вонючі!
— Оце так!.. Ну, тепер, — каже йому голова, — один одному сміятись не будемо. Тільки мені щось чудно: й до тебе три, й до мене три... До мене ж такі марюки, що як глянув, то й умер; а до тебе, кажеш, чи турки чи татари... Воно тут щось є... Я догадуюсь, що це воно, та мовчу поки що... Ось ходім лиш до волості!
(Продовження на наступній сторінці)