Хазяїн стояв, ніби стовп. Задеревів. "Нехай діється воля твоя святая",— сказав по хвилині й перехрестився до образів. Важка мовчанка гнітила їх. Тільки хлопець плакав, аж заходився. Ніхто не потішав його, знали, що він за всіх їх плаче і що на цей плач ніякої потіхи бути не може.
"Страва стигне,— озвався врешті хазяїн, звертаючись до Чечеля.— Їжте, ваша милосте, кріпіться, бо на тім, що сталося, ще не кінець".
"Це щолиш початок",— притакнув Чечель.
"Початок, а кінця ще й не видно. Багато ще прийдеться нам витерпіти, багато ще потече сліз і крові, поки буде так, як треба".
"Ісусе, Христе, Сине Божий, помилуй нас",— молилася хазяйка, а хазяїн, помовчавши хвилину, спитався несміло:
"Як же він, той Батурин, здався чи як?"
"Ні,— відповів Чечель.— Його москалі здобули".
"І зруйнували",— доповів чура.
"Здобули. Я так собі й гадав, бо коли б здався, то не гостив би я вас нині в своїй хаті. Нехай же Богові милосердному буде дяка й за те. Добре, що не здався. Бо погадати собі, який би це був сором. Резиденція, президія і — здалася. Правду сказати, я того й не сподівався. Чечель і Кенігзен, гадаю собі, і здали москалям Батурин. Ні, цього бути не може".
"Не здобули б москалі Батурина,— почав крізь сльози чура,— якщо Ніс не зрадив би був входу".
"Ніс? З яких же це Носів?"
"А Іван, прилуцький наказний полковник".
"Цей? Нехай же його Господь тяжко за те гидке діло скарає. Забажалося наказному полковникові совершенним стати. І чого-то людина для тих почестей марних не зробить, аж погадати страшно!"
"Бога в серці не має",— кивала головою хазяйка.
"Такий гарний город і змарнував. Проміняв за пірнач. Бодай би його Бог тим пірначем побив. По кривді людській він його доскочив, а не чесними заслугами козацькими добув. Такий гарний город і через нього пропав. Один замок який, а церкви, а двори! Бувало дивишся і надивитися не можеш, така краса, таке добро. А тепер погадати — нічого нема. На попелище приїдеш, на руїну. От що".
Плакала. Чоловік потішав її. Казав, що відбудують Батурин. От і Київ скільки разів палили, грабували й плюндрували, а він все-таки двигався з руїни на славу Богові і людям.
"Відбудують, та життя людям не вернуть",— відповіла хазяйка і стала випитуватися про своїх знайомих у Батурині, чи врятували вони життя і добро, котрі частини міста заціліли і що з нього залишилося.
"Залишилися згарища і трупи",— відповів Чечель.
А помовчавши хвилину додав: "Та ще залишився я зі жменькою втікачів". Він гірко всміхнувся. Не міг скрити злості на самого себе за те, що втікав. Під час утечі в першу чергу про небезпеку думав, про те, щоб вивести людей, а тепер совість стала докоряти йому, що тисячі загинули, як герої і як мученики, а він з десятками втік, як трус. Послухав розуму, котрий казав рятувати себе і тих, що живими осталися, а тепер серце і совість гризли його. Казали, що поступив самолюбиво та що безкарно йому це не пройде.
Гірко робилося на душі, але розум все-таки брав перевагу над серцем, казав, що лишня жертва — це гріх і що легше було згинути, ніж пускатися на такі труди, невигоди й небезпеки, які його тепер чекають.
"Хто тобі може дати гваранцію,— казав собі Чечель,— що за хвилину не впадуть до села царські люди і не захоплять тебе. Може, селяни й раді б тебе не дати, та чи їх сила?"
Хазяїн ніби вгадав його чорні гадки. "Ваша милість не потребують боятися. Ми люди певні й вірні".
"Сподіюся",— відповів Чечель.
"Козак, хоч і на ріллі осяде, а честі своєї лицарської не забуде".
"Так воно й повинно бути".
"Так воно і є. Ми гетьманові доховаємо віри, бо знаємо, що він нас до злого не веде. Як треба чого боятися,— додав, принижуючи голос,— так хіба черні".
"Черні?"
"Того гультяйства, що намножилося тепер за час війни і що тільки глядить, де б легким способом поживитися".
"Як гайвороння, налітають на спокійних людей і не дивляться, чи свій, чи ворог, не бояться гріха",— нарікала хазяйка.
"Перед ними треба оберігатися".
"Всі вони видають себе за козаків, а це прямо розбишаки, а не козаки".
"Страшний народ".
"А ще страшніше, що в нас щось такого може бути. Гетьман Іван Степанович казав винищувати ті банди, й вони його за це не люблять і не люблять гетьманців, бо вважають їх своїми ворогами".
"В упорядкованій державі для них місця бути не може".
"Тому-то вони і слухати про державу не хочуть. Для них усе одно — гетьман, хан, король, цар, щоб їх на службу прийняв і гроші платив або щоб їм дозволив по своєму промишляти. От кого боятися нам".
"А навідуються вони до вашого села?" — запитав Чечель.
"Дотепер, славити Бога, ні. Наше село, хоч і не мале собі і не бідне, так не на шляху лежить. Це одне. А друге — знають, що ми не безборонні. Самопалів у нас не багато. У мене та ще в декого. І не всі вміють з самопалів стріляти. Але за те в кожній стрісі заховані списи, а з луків у нас і хлопчики стріляють, та ще як, як татари. До нас якою-будь купою і не підходь, а вони великими ватагами не ходять, бо від москалів непевно. Москалі з ними коротку розправу чинять, або приставай до них, або гинь".
Чечель і без того знав про ті своєвільні купи, що стільки лиха творили на Україні, йому тільки цікаво було довідатися, як до них ставився осідлий народ. Почувши, що неприхильне, заспокоївся.
"А що ж тепер, ваша милість, гадають починати?" — спитав несміливо хазяїн.
"До гетьмана перебиратися".
"За Десну?"
"За Десну, батьку".
"Важко".
"Чому б то?"
"А тому, що цар, як тільки почув про перехід гетьмана до шведів, або, як вони кажуть, про "ізмєну", так зараз велів Меншикову послати на Десну кілька полків драгунів, щоб не дозволити решті війська козацького переправлятися на той бік".
"Невже ж?"
"Так воно є. Тепер понад Десною московські драгуни стоять. Переходи караулами обсадили, на дорогах застави поклали — нікого за Десну не пускають. Уже їм дехто в руки попав, що до гетьмана поспішав".
"І що?"
"Те, що звичайно москалі в таких випадках роблять, батоги й кнути на місці, а тоді до посольської похідної канцелярії відправляють питати, чи з гетьманом Мазепою змови проти царя не мав. Переказують, що таке навіть з одним гетьманським канцеляристом склалося".
Для Чечеля були це несподівані новини. Сидячи в обложеному Батурині, він не знав, що за той час діялося на Україні. Не гадав, що цар так скоро й рішуче поробить усі заходи, щоб у почині задавити мазепинське повстання. Мабуть, зрозумів небезпеку і — спішився. А ми?.. У нас є — Носи... І на саму згадку про цього мерзотника Чечель здригнувся.
"Іван Ніс,— повторив у голос; затискаючи кулаки.— Коли б не цей Ніс!"
"Прокляте будь те ім'я од рода та до рода",— сказав, спльовуючи, хазяїн.
"Хто на Батурин гляне, той і Носа спом'яне,— додала хазяйка,— так як отсе ми його споминаємо, зрадника".
І вона, підперши бороду рукою, хиталася журливо:
"Такий город, такий город, і видав ворогам на поталу".
Чечель не стільки дивувався з вірності хазяїнів гетьманові й жалю за його зруйнованою столицею, скільки з їх свідомості і знання справи. Сидять у селі, далеко від битого шляху, ніхто туди не заглядає, а знають, що гетьман до шведів перейшов, і про розпорядки царські чули, і про все.
"А скажіть мені, будь ласка,— просив,— звідки ви всі вісті берете і, як бачу, вісті правдиві, а не якісь там бабські плітки?"
Хазяїн хитро всміхнувся: "Ваша милість знають, що козак чує, як трава росте. Нас тут кілька колишніх козаків, здебільшого таких, що до служби військової неспосібними стали, тому й на ріллі поселилися. Але ми цікавимося, що діється у світі. Все хтось з певних людей на звіди їде. Скрізь маємо своїх вірників, ті й переказують нам".
"Так у вас є своя пошта".
"Щось ніби жива пошта.— А, наблизившися до Чечеля, шепотом сказав: — Ми вже й гетьманський маніфест читали. Я собі навіть відписав його, бо я письменний".
"То вже й маніфести з того приводу ходять?"
"Еге ж. Гетьман розсилає свої, а цар свої. Цар пише, нібито гетьман зрадив його, не для добра народу, а для власної користі. Нібито він нас польським панам, а церкву нашу єзуїтам на поталу віддати бажає".
"Ого!"
"То ще не все. Слухайте далі. Та ще каже, нібито не москалі наш народ угнітали, а гетьман, нібито не цар усякі податки на нас накладав, а лиш гетьман багатився кривдою нашою".
"І ви вірите?"
"Хто дурний — хай вірить. Я до них не належу. Каже цар, що він жодного єфимка з України до своєї казни не хоче. Обіцяє тим, що повернуть до нього, "милостивеє отпущеніє вин їх, содержаніє чинов і маєтностей їх без всякого умаленія" та ще нагороди великі за вірну службу".
"За таку, як Ніс йому служив",— докинула хазяйка.
"А гетьман?"
(Продовження на наступній сторінці)