Попадалися тільки московські варти, кінні й піші чурі полеглих царських офіцерів, конюхи, котрі перед кнутами й батогами повтікали з обозу, і всілякий інший хибкий народ. Як вовки студеною зимою крутяться біля хуторів і дворів, щоб зарвати яке теля або хоч вівцю, так вони мишкували кругом міста, чи не кине їм доля який шматок зі свого багатого стола. Гетьманський двір приманював їх зокрема. Казки про його багатства розпалювали їх уяву. Закрадалися туди, забуваючи про небезпеку. Або пан, або пропав.
Зі сторожами треба було зводити бій. І то скоро, нагло, бо це рішало спір про життя і смерть. Це ж не будь-хто, а полковник Чечель з останками козаків з міста вискакував. Щоб сторожі не подали про це знаку, треба їм навіки затулити рот. Розлюченими звірами кидалися на них, зводили короткий і жахливий бій не пальною зброєю, а ножами, келепами, кулаками, і щасливо добігали до Сейму.
Гонив за ними рев здобутого міста, що конало на ножах, серед жахливих мук. Гонили за ними зойки різаних жінок і дітей, останні вигуки завзяття хоробрих батуринських оборонців. Червоний місяць присвічував їм дорогу. Батурин горів, як мученик на вогнищі.
А вони втікають!
Чечелеве серце розпадалося на дві половини.
Одна казала: "Вертай і загинь разом із іншими", друга радила втікати, рятуючи спосібних до дальшої війни козаків. Батурин — це тільки один стан у визвольній боротьбі, хто знає, які бої чекають ще його. Жаль кожного живого чоловіка. Треба щадити кожну мужеську долоню, що може двигнути меч. Чуття і розум боролися в Чечелевій душі. Розум перемагав. Перейти Сейм, пробратися до Десни, до гетьмана, до шведів; це було його теперішнє бажання. Кожний козак, якого туди приведе, за сотню вартий — він Батурин пережив.
Полковник Чечель провадить свою невелику ватагу. Були тут не тільки сердюки і всяких полків козацтва останки, але й міщани, а навіть дещо черні, що настягалася до Батурина ще перед облогою і переживала недолю цього безталанного міста. Ціла ватага — одна велика рана, бо ледве чи був тут один здоровий чоловік, один, з котрого не спливала б кров, один, котрого душа не страждала б на саму згадку про Батурин. Втомлені, виснажені до останку, з мозками, розпаленими хворобливим жаром, з серцями, повними невисловленого жалю, з очима, в котрих горіла охота помсти, бігли за своїм провідником навмання, обідрані, півголі, здержуючи насилу стогони тіла й ридання душі. Тільки зуби дзвонили, клацали, як сікачі, і калічили до крові уста.
Деяких покидала сила. Прилишалися, падали на землю зимну, заморожену, на сніг, у болото, тонким льодом, як западня, покрите.
Тратили пам'ять на хвилину, а вернувши до неї, зривалися знову, бігли, хотіли догнати своїх. Щоб лиш разом, щоб не конати одинцем на вітрах і стужі, на бездорожних полях, серед страху, що кожної хвилини настигне їх погоня. Біжать, падають, головами розбивають лід, з ран останки крові витікають, не врятувати, не спасти їм життя! Обезсилені, з морозом, а не з кров'ю у жилах лежать у шуварах і лозах понад Сеймом, борікаються зі смертю. Лежать і слухають, як десь далеко скиглить, зітхає, ридає і реве їх безталанний Батурин, як чоловік, що гине і сконати не може. А з-поза Сейму, з лугів і очеретів, світять, як вогники блудні, голодні очі вовків.
Маліє Чечелева ватага. Чий крик зачує полковник, того піднесе з землі, візьме за руку, рятує.
І другі роблять так, як він. Але годі вертатися по тих, що прилишились. Полковник Чечель провадить тих, що за ним ідуть. І сам він порубаний та посічений, кров з неосмотрених ран спливає, в жилах то жар, то лід. Завзяття його на ногах тримає, почуття відповідальності не дає покластися на землю і сказати: "Робіть собі, що знаєте, я далі не можу йти".
Полковник Чечель хоче добратися до гетьмана та здати йому звіт. Розказати, як виконав наказ свого вождя, хоче почути від нього виправдання або догану, готов прийняти кару за те, що міста не вдержав, а, втративши усяку надію, утік.
Полковник Чечель на всякий випадок перед приходом москалів декілька човнів сховав у шуварах.
Знає, де вони, боїться тільки, чи ворог їх не добачив і не забрав.
Тепер туди добратися можна, бо на болотах заморозь стоїть... Човни, славити Бога, є!
Добувають їх, знаходять весла, тягнуть до води. Кожний до першого спішиться. Всі хочуть першими переплисти ріку, ніби на другому березі вже ніякої небезпеки нема — спасіння. Доводиться бої зі своїми людьми зводити, з тою нашою природженою безкарністю, з тим кари гідним безладдям. До розуму приговорює їм, до сумління. Бачать же — він не спішиться, жде, поки переправляться усі, останній переїде. Насилу вговорює їх, як Харон перевозить українські душі за Лету, на другий бік.
Допали другого берега, принишкли до землі, дрижать, дзвонять зубами — замерзають.
Дехто радить розвести огонь.
Людям треба зігрітися, тепло додасть їм сили. Без нього вони закостеніють. Полковник Чечель противиться. Каже, що це божевілля. Побачать вороги, ще погадають, що гетьман на відбій поспішає. Самі себе ворогам видадуть у руки.
"Розпалюймо вогонь. Рятуймо себе. Не слухаймо його".
У натовпі лунають вигуки зловіщі:
"Довів Батурин до загибелі, хоче загубити нас".
"Як бачив, що не вдержить місто, чому з москалями на переговори не пішов".
Чечель на вигуки не відповідає. "Хто хоче — хай за мною іде, хто ні — хай гріється біля вогню. Відповідаю тільки за тих, що слухають мене".
Українська душе, хто тебе може збагнути!
Як Дніпро ти широка, як пороги шумлива й буйна, неспокійна, не довіряєш нікому, сама проти себе стаєш. Всю вину на інших складаєш, за собою не признаєш гріха. Котрого з провідників своїх не обкидала камінням і болотом, навіть найбільшого з тих, що вічною славою тебе покрив?..
У ДОБРИХ ЛЮДЕЙ
Перед ними блимнуло світло, одне, друге, десяте. То мигтіли, то погасали, як блудні вогники на ставищу. Перша гадка, чи не вовки це? Але світла не зміняли місця, значиться, не вовки це, а в селі світиться у хатах. Вступила в них нова сила, бо ніщо так не підбадьорює чоловіка, як свідомість, що після довгої, тривожної мандрівки попадеш до хати, в котрій тепло й привітно і в котрій живуть люди, які не перебули того, що ти. Забувається про небезпеку, кудись дівається жахливе питання "що далі?", хочеться прямо сісти на лаві, з'їсти ложку теплої страви й не думати про ніщо.
Розбрелись по хатах одинцем, найбільше по два-три. Нема що триматися купи, хай кожний промишляє, як може. Купою тепер далеко не зайдеш, бо не важко попасти тепер на московський патруль, одинцем все-таки скоріше дась собі раду.
Свої не зрадять, а допоможуть. Числили на співчуття. Дехто гадав спочити трохи, поживитися і далі йти, бо не в одного були у недалеких слободах родичі або знайомі. Поранених або тут сховають, поки не видужають, або перевезуть у сіні, в трощі тощо, є всякі способи помогти ближньому, якщо охоти не бракує. Чечель заждав, поки не примістилися люди, а тоді його чура застукав до якогось вікна.
Не скоро й не радо відчинили. Такі даси, що по ночах краще не пускай незнайомого в хату.
"А хто там?" — питав хазяїн, заглядаючи крізь вікно.
"Спершу впустіть, а тоді й почуєте хто",— відповів чура. Хазяїн, почувши хлоп'ячий голос, відчинив двері і впустив чуру. Той розказав йому, який-то гість за порогом чекає.
"Боже ж ти мій! — заметушився хазяїн.— Чому ж ви мені зразу того не казали?"
Вибіг, за коліна Чечеля обійняв: "Простіть, що ждали. Будь ласка, заходьте. Жінко, докинь до печі трісок. Подай нам теплої страви. Не сподівався я такого гостя, куди там, куди!"
Він колись козакував, а тепер сидів на невеличкім хазяйстві; вітати полковника в своїй хаті, хоч би тільки припадкове, це була для нього велика честь. Не скривав своєї радості. Але зараз же догадався, в чім діло. Знав, що москалі облягають Батурин, а коли Чечель тут, так, значиться, з Батурином погано. Глянув з-під ока на гостя і на його чуру, але питатися не смів. Не міг. Важко було. Догадувався, що почує.
Зложив укількоро коврик і постелив на лавці. "Сідайте, ваша милосте. Тут вам краще буде. Ви здорожені. Боже ти мій, Боже!"
Не знав, як йому повести розмову.
Чечелеві теж важко було починати. В його душі Ненаситець ревів, обривалися кручі й летіли у пропасть, небо валилося на землю, а земля западалася кудись.
Хазяйка накривала стіл. Ставила страву, хазяїн краяв хліб і наливав горілку. "Не знаю, чи смію вас просити",— говорив, подаючи чарку.
Чечель випив мовчки. Позволив чурі сісти за стіл і просив, щоб і йому чарку подали. "Продрог хлопець,— сказав,— дивуюся, що не прилишився, як другі".
"Славний з нього козак,— похвалила хазяйка й погладила хлопця по голові.— Хай здоровий росте. Хоробрих козаків нам тепер треба більше, ніж коли.— Вона не втерпіла,— а що ж там у Батурині чувати?" — спитала.
Чечелеві почорніло в очах. Це просте запитання поставило перед ним у повний ріст цілу велику і страшну подію.
Махнув рукою.
"Невже ж?" — спитав тривожно хазяїн.
"Еге ж,— відповів за Чечеля чура.— Нема нашого Батурина, нема!" Закрив долонями очі й заридав, як дитина. Хазяйка пригорнула його до себе.
(Продовження на наступній сторінці)