Переїжджають гармати, фальконети і гаківниці, за ними вже не коні, а люди на низьких, залізом кутих візках вивозять усяких розмірів моздирі. За гарматами останки муніції з Батурина вивозять в ящиках і в бочках, шкірами, полотнами й кожухами понакриваних, щоб порох не замок, бо сніг політає мокрий і легко топливний.
А за муніцією тягнуться вози, навантажені шаблями, рушницями, самопалами, аркебузами й торунськими мушкетами, булавами до розбивання шоломів і молотами до розвалювання панцирів, вози, навантажені бердишами і списами дев'ятиліктевими, вози, повні усякої зброї з різних фабрик і різних часів, котрої чимало призбиралося в місті і в гетьманських складах. Усе, що з димом не пішло, що не змарнувалося в бою і чого солдати не розікрали, як круки, вивозив з Батурина князь.
Їхали на возах цілі гори кожухів, свиток, кунтушів, делій, гунь, байбараків, усякого мужеського, жіночого й діточого вбрання, а за ними, як зі снопами, торохтіли вози з білизною, шнурами кріпко поперев'язувані й рублями згори попридавлювані, щоб не губилося те добро по дорозі. А на дальших возах, телігах, мажах — тисячі пар чобіт, юхтових, грубо кутих і сап’янців жовтих та червоних без підківок, бо їх здебільшого солдати, збираючи цей крам на купи, до своїх кишень поховали, черевики з тонкими підошвами, оксамитні, й мешти шовкові, а далі — всілякі пояси, хустки, скатертки, занавіси, звої полотна й постави сукна, стільки того, що можна б кілька ярмарків великих заповнити, можна б одягнути і прибрати кілька міст, хоч би й на яке велике свято. І меблі, і посуд не залишив князь. Усе, що могло пригодитися, що мало яку-небудь вартість, забирав світлійший із собою. Його в Батурині не треба. Батуринцям уже нічого не треба. Їх трупи лежать голі, обдерті, німі. Не треба крукам добиратися до тіла. Вовки не потребують роздирати чобіт. Легше пообжирають тіло аж до костей. Коли б був час, світлійший казав би розкопати місто, бо, мабуть, не одне в землю позакопували міщани. Та йому спішно. І так забарився довго.
Щокраще й цінніше — перські коври й турецькі макати, срібну посуду й соболеві шуби — світлійший велів зібрати на окремих, шкіряними будами понакриваних, возах. Вони під сильною ескортою їдуть. А посередині — скрині з гетьманськими скарбами, їх добре треба мати на оці, бо солдати, а навіть офіцери "боліє клонятся к лакомству і карману, нежелі к службє". Не треба доводити їх до гріха.
А на останніх возах, поміж чурами та конюхами, поміж усяким "подлим" стаєнним та кухонним народом, сидять жінки, дівчата й молодиці. Хто їх там нині розбере. Це здебільшого ті, що по шинках і по гостинних дворах служили, нетутешні,— квітки вітрами з чужих піль занесені. Гасили вони не тільки жагу горла, але й сердечну спрагу своїх гостей, і, як уміли приговорювати до них колись, так і тепер договорилися до того, що їх пощадили. Нехай там пригодяться. Це не шкідливий народ. І їхав цей нешкідливий народ на нові непередбачені пригоди, на нові дикі забави в нових, чужих панів. Понасували собі хустки на очі, бо соромилися тих трупів, що з німим докором, скляними очима дивилися на них. За возами ступали відділи московського війська. Брудні, обплямлені кров'ю, притрушені сажею і димами, грімко вистукували чобітьми. Кармани повіддувалися. Годі їм було поховати всього добра.
Офіцери приставали до них: "Бач, як набухався, злодюга".
"Дещицю запопав, ваше високородіє. Гріх, щоб марнувалося добро".
За військом везли поранених. Їм одним не поталанило. Вивозили з Батурина порозбивані голови та покалічені руки й ноги. В Батурині боронилися навіть жінки.
Перед Сеймом спинилася та довга, різноманітна валка.
Ворог не напирав на них ззаду. Чекаючи на чергу, поки їх впустять на міст, роззявлювали роти і дивилися на Сейм. Вдруге такого не побачать.
Сеймом плили дошки, колоди, тратви.
До дощок і колод поприбивані або поприв'язувані козаки. Тільки вбрання на них, що власна кров. Це їх червона китайка, заслуга козацька.
Приймає Сейм козаків у свої обійми, несе, колише, гойдає їх на своїх хвилях, ніби заспокоїти хоче їх болі важкі і їх сором великий. Колоди на криги попадають, борікаються з ними, криги беруть їх під спід, перекидають, перескакують через них. То знову крига вдаряє об колоду, вискакує на неї і лягає козакові на груди. З берегів і з мосту розлягаються крики і сміх.
"Накрився, щоб тепліше було!"
Через другого лиш перевалилася, шкіру поздиравши з нього.
"Не все в середу Петра",— гукає натовп.
Крига колоду під спід бере.
"Той уже має спокій".
Другу до берега прибило.
"Відбивай, відбивай, хай і там люди побачать!"
Відбивають колоду від берега, і вона далі посувається, хитається, підстрибує, крутиться, гуляє, як тріска.
Пливуть червоні, страхітні дошки й колоди долі річкою Сеймом, звіщаючи мешканців хуторів і сіл прибережних про силу і славу великого царя.
"Тратва, тратва пливе!" — і юрба захиталася, схвилювалася, збентежилася.
Та не зі страху перед тим, що побачила, а з цікавості, якої не може позбутися на вид мук і страдань своїх ближніх.
Нічого цікавішого не знає. Штовхаються, тручаються, деруться, кожний хоче дістатися на місце, з котрого краще видно. Вдруге такого не побачать.
На тратвах — шибениці, а на них — козацькі старшини. Чуби їм пообдирали. Висять неначе в червоних шапках. З голов кров червоними поясами спливає на їх голі тіла. Червоні тратви, червониться вода.
Тратви теж попадають на криги, але їх криги не спинять, пливуть, похитуючись злегка. Хитаються шибениці, а повішені гойдаються на них, як на дзвіниці дзвони. Вимахують руками й ногами — грізно-смішні.
Натовп реве.
Тратви перепливають і губляться в імлі. Вже не видно ні дощок, ні трупів, тільки на сірому небі бовваніють червоні плями... Гаснуть... кругом імла, густа, важка, гнітуча.
Зривається вітер. Хвилює Сейм, шумить, ніби сердиться.
Валка посувається до мосту. Перевалилася.
Двигається табір.
За ним залишається руїна. Трупи, калюжі крові, недогризені кістки, гній.
Дивується Сейм, що так тихо кругом. Тільки гайворони хмарами на зруйнований город налітають, крилами б'ють, кричать, за смачніший шматок деруться... як люди...
По городі бігають собаки. Шукають своїх хазяїнів, а, знайшовши їх неживими, сідають біля трупів і виють.
По кладовищу снує столітній дід. Як Агасфер, як Богом забутий грішник, котрий умерти не може.
У нього тепер діла дуже багато. На дідовій голові весь Батурин — останки життя, що зберіглося між ними.
Хоч погасиш пожар, огонь ще довго в попелищу тліє. Дід певний, що так само іскри нашого життя ворог не погасив до краю. Дід у Батурині хазяїном тепер. Перешукає його, перериє, загляне в кожний куток, в кожну щіль і добуде звідти усе, що живе й цінне. Недужих лічитиме, голодних нагодує. Він знає, де є хліб.
А тоді й на трупи черга прийде. Добре, що зимно. Полежать. Не дармуватиме дід. Сто літ трудився, потрудиться й тепер. Не боїться праці, не праця страшна, а лінивство, охота жити з легкої руки, та ще з чужої. Дідові треба впевнитися, чи не лишив тут князь яких караулів або чи не поскривалися тут які мародери. Ця порода людей найпоганіша з усього — гієни. Дід добуває з-під домовини рушницю, набиває її, іде.
Озираючися, наслухуючи, ловлячи кожний шелест сухого листка, обходить кладовище і зазирає у місто... Тихо, тільки трупи, круки і собаки.
Вночі, може, й вовки до того товариства надтягнуть, а з ними і всіляке гультяйство, що Бога не боїться. Багато в діда роботи. Він перешукує місто. Знає оподалік від замку один тайник. Не великий, але безпечний.
Туди стягає усіх недобитих, поранених і здорових. Знає, чого ворог не знав: де, в якій пивниці задоловано збіжжя і м'ясо, де заховано білизну й одіж. Усе знає. Кому ж би знати, як не йому!
"Нема, дітоньки, гетьмана в нашім Батурині, ані Чечеля, ні Кенігзена, так слухайте мене. Хтось приказувати мусить. Від безладдя і від непослуху все наше безталання".
І діда слухають. Здорові виходять разом із ним перешукувати місто. Переносять у тайник тих, що в гробниці лежали. Улаштовуються там, як перші християни.
Дід нікому плакати не дозволяє. Закуси зуби і живи. Живи ворогам на злість, на перекір цареві.
"Не винищить він нас! Життя сильніше від насилля". А коли втомлений цілоденною працею стає під вечір на останках мурів і дивиться туди, куди Меншиков зі своїм військом відійшов, то подобає на опира або на духа помсти. Ніби дух Батурина з гробу встав і грозить цареві Петрові. "Не приборкаєш нас!"
Круки з криком літають над його лисою головою. "Проженемо вас, підождіть",— каже до них. Бездомні пси впізнають діда, ластяться до нього, скімлять. Він і про них обіцяє подбати, нагодувати їх, щоб тільки не бралися до трупів, бо це гріх.
Потішає, що на руїні розпочнеться нове життя, спалахне теплий вогонь, жінки варитимуть страву, собакам знову своє діло буде. Не забуде дід про нікого і про ніщо.
Сходить з мурів, бо ніч. Як привид по пожарищу снується. Як тінь всувається до потайника.
Життя, винищене угорі, поки що мусить сховатися вниз, у підземелля.
УКРАЇНСЬКА ДУШЕ!
Чечель з недобитками козацтва крізь гетьманський сад насилу з обложеного Батурина вийшов. Ворожих відділів тут не було. Вороги на досить далеких звідси пунктах вдиралися в місто і заливали його.
(Продовження на наступній сторінці)