"А як?"
"До вмерлих охоту має".
"До вмерлих? — і той другий сплюнув.— Того я навіть слухати не люблю. Живі з живими, а вмерле, то вже другий світ. Нам до них не торкатися".
"Грішне".
Замовкли й дивилися перед себе у пітьму, ніби хотіли розв'язати вічну загадку, що таке вмерлі і що другий світ.
Нараз ліктями один другого торкнув.
"Бачиш?"
"Що?"
"Ніби хтось ходить".
"Де?"
"По кладовищу. Бачиш?"
Другий притакнув.
"Ніби ходить... Вмерлець!"
Перехрестилися і змовили молитву.
"Говорять, душа дев'ять днів не покидає того місця, де жило її тіло. Звичайно на вінику сідає і стирчить".
"Я чотирнадцятого дня душу на вікні бачив. Притулилася до шибки, така біла-біла й дивилася так сумно на світ".
"Бідна душа, жаль їй відходити від нас. Все-таки привикаєш. До всього чоловік привикає".
"І не тільки те. Що на цім світі — кожний знає з нас, а що на другім — не знає ніхто".
"На другім краще".
"Для праведних, а для грішників пекло".
"Підемо, брат, до пекла".
"Га, що ж, як треба, то підем".
"А тії тут до неба помандрують. Вони вже спокутували всі свої гріхи".
"Подякують нам".
"Говори. Все-таки, брат, позбавили ми їх життя. Бачиш, снуються ще по кладовищу".
"Сновигають... Говорять, після битви душі погибших у бою далі з собою б'ються. Як задивитися на хмари, то видно".
"Чого не побачиш на хмарах. На хмарах і кораблі пливуть, і палаци знімаються, і люди товпищами снуються. Багато цікавого на світі".
З острахом дивилися на недалеке кладовище, по котрім щось снувалося. Попідносили коміри, повсували руки в рукави і мовчали.
На кладовищу з одної гробниці виліз дід. Його поранили були, пролежав між трупами до ночі, а як скінчилася різня, хильцем, хильцем, то повзучи, як вуж, доліз до кладовища. Всунувся у гробницю, котру відчинили солдати, ограблюючи домовини, і там пересидів до півночі. Темно, вітер снігом і попелами мете, солдати сплять, кого горілка приспала, а хто втомився, "працюючи" над міру, і дід зважився вилізти зі свого сховку. Розглядався кругом.
"Різуни окаянні! Такого гріха натворили. Не пощадили ні жінок, ні дітей. Бог би їх побив!"
Припадав до тіл, мацав чи теплі, вухо прикладав до грудей, чи не почує удару живого серця. Морозом смерті проймало його. Дід не боявся трупів. Прожив більше ніж сотню літ. За молодих літ не в одній пригоді бував. Раз у битві цілий його курінь поліг. Він один остався. З-поза трупів, як з-поза валу на ворогів стріляв. Не раз онукам розказував тую пригоду. Оповіданням своїм викликував не страх, а завзяття. Треба, щоб хтось живим у Батурині остався і внукам розказав, як його руйнували. Треба, щоб смерть не затулила правді уста. Шукав живих.
Як же втішився, натрапивши на якогось недобитого козака. Оглянув рану, заволік його до гробниці і примістив, "Не стогни, щоб ворог не почув. Вони ранком покинуть наш Батурин, вовкам і крукам залишать його на жир. А ми, сину, на злість їм житимемо. Зробимо тут лад. Позапратуємо покійників, поживемо ще. Життя навіть від царів сильніше".
Якогось хлопця на плечах приніс, бо цей сил не мав іти. І теж примостив його поза домовинами в могилі. Молодицю якусь привів. "Не плач, доню, не плач. Досить тут сліз пролилося. Який із них хосен? Хосен може бути лиш з діла. Діло робитимемо".
Вірив, що Батурин не пропав. Чорт зерно пшениці знайшов. В землю його загріб і ратицею притоптав, щоб не зродило. А зерно щолиш у землі скільчилося, виросло й видало стократний плід. Дід вірив, що і з Батурином так само буде. Не пропаде він, о, не пропаде!
Останеться. Хоч би лише він один — дід. Розкаже живим, що претерпіли покійні. Живі, хай живе гадають.
Правди і волі не заховаєш у землю і не притопчеш своїм чортячим копитом, ратицею антихристовою.
Поживемо ще. То лише тим, що вмирали, здавалося, немов скінчився світ. Дід вірить у його безконечність, вірить, що Україна не вмре. Скільки її не грабували вороги. Хто на Вкраїну прийшов, той і ворог. А вона оживала, обновлювалася і процвітала новою красою. Невмируща вона.
"Одно страшне,— говорив до себе дід,— що робучий народ дивиться на світ не своїми очима. Дивиться і не бачить, де ворог, а де свій. Суєтиться. Після кожної пригоди вину на провідників спихає, бони завинили його нещастю". Дід вжахнувся. Пригадав собі, як народ вождів своїх ворогам видавав. "Хай ваша голова за нас іде". От що боліло діда. Він сам був не з панів, але з "подлих", як москалі казали. Та поживши чимало й роздивившися в світі, побачив, де світло, а де тінь. Батька Хмельницького часи пам'ятав. І його двічі хотіли видавати. Та він не з таких був. І поміж козацтвом мав чимало вірних собі, що скоріше дали б себе покраяти на шматки, ніж видали б свого вождя.
Втомившися важкою працею, дід присів на камені біля гробу й думками сто літ життя свого пробігав.
Який довжезний шлях і скільки на ньому горя!
А все із-за тієї суєтливості. Не вміємо ми однодушне постояти за свою правду.
Батурин стояв...
Дід кляк і молився довго-довго: "Господи, Боже, життя і радості подателю, судіє справедливий і безкорисний, прийми жертву отсю велику, найбільшу з дотеперішніх, за прощення наших гріхів. Не досвідчай нас карами новими, жорстокими, не посилай на нас ворогів невблаганних, дай нам бути хазяїнами повновласними у своїй власній хаті. Дай нам, Боже, добитися волі, щоб славилося твоє ім'я святе, щоб ми не проклинали, а благословили тебе своїми вольними вустами".
І молився дід, щоб Господь не велів йому вмирати з прокльоном на вустах, лише позволив з надією в душі відійти з цього світу. Він чесно прожив на ньому сотню літ, не жалів трудів, не жахався ні ран, ані мук, витривало боровся за волю і за славу. Не доведи, Господи, щоб після того, що сталося з Батурином, народ показав себе негідним найвищого добра, своєї власної держави. Не доведи, щоб він у засліпленні, мов у сліпоті, існував, не розбираючись, де вороги, а де приятелі його, щоб він зраджував провідників своїх. Був би це гріх важкіший від усіх гріхів наших, за який прийшлося б нам покутувати довго, може, століттями цілими.
"Господи! жизні і блага подателю, не опускай нас".
Московські караули понасували коміри на вуха, повпихали змерзлі руки в рукави, з острахом спозирали на цвинтар.
"Страшно, брат!"
"Страшно..."
ГАРМАТИ
Біля кожної гармати два щонайсильніші драгуни, як кати. В кожного в руках молоти двопудові. Диво, як їх чоловік може двигнути. Підносять, жили їм набігають, як посторонки, обличчя наливається кров'ю... у-ух!
Молоти, як удари грому, в дула гармат валять, гармати здригаються і дзвонять, як на соборах щонайбільші дзвони. Ще голосніше, гучніше, тривожніше.
Ніби порятунку благають.
Ніхто на порятунок не йде. Хоробрий гарматний осаул Кенігзен, побачивши, що Батурин пропав, даром дожидався, коли разом із замком полетить до неба. Догадався, що Мотрі не довелось свого сповнити, й хотів сам собі зробити кінець. Не довелось. До його приставили сторожу, старому хірургові батогами грозили, що не добре стеріг. А раннім ранком посадили обох у волоську під будою брику і відправили за Сейм. Кенігзен з обозом московським поїде до царя. Йому, Чечелеві (як зловлять) і іншим визначним старшинам зроблять окремий парад. Царський суд, по царським приписам муки та й окрема смерть.
Пушкарі здебільшого загинули, бо не хотіли здати своїх гармат. Тих, що живими в московські руки попали, ще перед виїздом з міста покарають. Вони, збиті в гурт, зв'язані по руках і по ногах, що ворохнутися годі, біля муру на свій кінець чекають. Догадуються, яку нагороду за їхню хоробрість придумував для них князь. Чекають.
А драгуни гармати розбивають, важкі, котрі з місця рушити годі, щонайбільші. За кожним ударом сипляться рештки мурів, охає земля, ворони зриваються з трупів і з криком якнайдальше від того місця летять... "Ух-ух-у-ух!"
І за кожним ударом відлітають з гармат мистецькі, гарно вироблені оздоби — з арматурами, з написами, з роками, коли їх відлито. Деякі ще з Богданових часів, інші гетьман Мазепа придбав, не жаліючи великих грошей. Всім їм тепер кінець. Батурин треба безборонним лишити навіки-віків.
Череп'я з дул, особливо гарно повироблювані голови, князь Меншиков з собою забере. Менші гармати поїдуть перед ним, як полонені, як свідки його великої побіди.
Прощайтеся з містом своїм, з місцями, на котрих так довго стояли. Заревіть ще раз, чи не забули ревіти, чи вас Кенігзен не загвоздив. А щоб ви пороху й куль не збавляли даром — підождіть. І до кожного дула прив'язують одного з гармашів. Руки до дула, ноги до коліс, студене гирло доторкається теплих плечей. "Пали!"
Гармата підстрибує, реве, випльовує з довгого горла ядро і разом із ним плює шматками порозриваного людського тіла. Прощаються з Батурином гармати.
Підкочують під них колісниці, впрягають по дві-три пари коней, не скорих, а кріпких, і гармати найближчою дорогою з городу виїжджають.
Та дорога, хоч не прометена, а виїжджена гаразд. Чимало трупів переїхало на ній. Кості поторощили, а тіло перемісили зі снігом, з попелом, жужелицею, заморозею земною.
(Продовження на наступній сторінці)