Дивляться сивоголові господарі, як білий лицар чорну ніч проганяє, знімають шапки й голосно хрестяться, а наймит якийсь, що недавно до села приплівся, поміж молодшими гукає: "Пора діло кінчать. Доволі кров нашу пили, кровопивці. Доволі крутили нами. В потребі нашому братові золоті гори обіцяють, приманюють улесливими словами. Хочеш у війську служить, то в реєстр впишемо тебе, а хочеш на землі працювати, так і землю дістанеш. А прошу".
"І млинок, і ставок, і вишневий садок",— доповідав його товариш.
"Дістанеш на Йосафатовій долині, а тепер маєш не садок, а в задок".
Сміються кругом.
"А скінчиться війна, так гонять тебе з полку, як собаку з хрестин. Ти хто такий? Хахло, тягло, хамська твоя мати, йти на панів працювати. От яка наша правда, браття".
"Авжеж, авжеж",— гомонить поза спинами тих, що на колодах сиділи.
"Ти до чого, синку, ведеш?" — підняв на нього полинялі очі сивоголовий дідусь.
Сторопів. Та тільки на хвилину. Побачивши, що одномишленників кругом чимало, відповідає сміливо, аж гордо: "До чого ж би, як не до того, щоб не слухати панів-старшин".
"Ані дуків-серебренників".
"Досить слухалися —та й дослухалися ось до чого".
І підняв руки, показуючи подрану кожушину.
"Сорочки на хребті не маю. Тільки моїх маєтків, що тая дранка, і тільки худоби, що тії воші в ній. Розбагатів".
"Потішся. Ти не один. Багато таких, що так розбагатіли, багато!"
"Біля гетьмана доробилися".
"Біля ізмінника".
"Податями та налогами всілякими народ обкладав, а все буцімто для царя, цар наказує, а цар у маніхвесті виразно говорить, що він з України одного єфимку брати не хоче, що це гетьман до своєї кишені гроші з народу здирав".
"У гетьмана в кожному дворі гроші".
"А в нашого брата, що спина, то воші".
Притакували кругом.
Дід з полинялими очима сумно дивився на лицаря ясного, що понад обрієм на білому коні проїжджав, і на ніч темну, що в байраках перед ним ховалася. Але спідниця її, брудна й мокра, волочилася по землі, як смородлива ганчірка. Дід нишком покаянний псалом шепотів.
"Я також,— почав інший,— так собі своїм простим розумом міркую, що ближча сорочка, ніж кожух. Ближчий нам робучий народ, ніж старшини".
"Ближчий, ближчий!"
"Хто з робучого народу, хай залишається у нас. Скажемо, що свої, а хто зі старшин, того видати цареві. Цареві не цікаво нас до рук своїх дістати, бо хто ми таке? — "підлий народ". Цар знає, що всякі факції від старшин ідуть, старшин йому давай".
"Справедливо сказано: старшин йому давай. Нагородить нас. Так і видаваймо їх, пеських синів".
Дід перервав псалом: "Видамо своїх, так чужих нам нашлють, а гадаєте, що чужі кращі від наших".
"Менший жаль, бо чужі. Від свого кривда гірше болить".
"Авжеж, авжеж. Своя рука дошкульніше б'є".
"Так наші предки гадали, і тому в нас добра немає, тому ми у чужому ярмі. Гей, діти, які ви нерозумні. Від своєї кривди куди легше визволитися, ніж від чужої. Свого гетьмана скинеш, коли він негодячий, а царського намісника не спекаєшся, бо за ним стоїть цар, і військо, і всі сили його, а в тебе що? В тебе залишиться голий кулак і безсильний жаль у серці, і отсе вся твоя оборона. І будеш битися, як перепілка в снігах на морозі, і скиглити будеш, як чайка, нарікаючи на свій розум дурний. Прийде каяття, та вороття не буде".
Із-за гаю знімалася хмара й летіла ясному лицареві назустріч. Хотіла прикрити його, ніби невод розпускала небі.
"Хай, що хоче буде, щоб не було, як є. Несила довше кривду терпіть".
"Несила, несила!"
"Гетьмани визволювали нас від ляхів, а татар накликали".
"Татари загонами народ гонили у ясир".
"А Мазепа, гадаєте, що? Визволює Україну від москалів, а шведам продає".
"Лютрам-бузувірам".
"Не хочемо, не приймаємося!"
"Послухай його маніхвестів, допоможи побити царя, то він панів польських накличе на нас, закріпостить народ".
"Буде, що лан, то пан, а що розвалений тин, то селянин".
"Церкви єзуїтам віддасть, у монастирях уніатів понасаджує, польські порядки на Україні заведе".
"Не хочемо того, не приймаємося".
"Краще від православного царя".
"Краще! Краще!"
"До чорта з гетьманом! Видаваймо старшин, хай ідуть за голови наші".
Даром дядько з полинялими очима добивався до слова. Ні віку, ні розуму не шанували. Горлаї перед вели.
"Нассалися п'явки нашої крові, відривать пора".
"Пора, пора..!"
"Перетрусити село, чи де Чечеля немає. За його нам від царя велика ласка буде".
"Він світлійшого князя Меншикова обидив, царського війська в Батурин не впустив, царських послів зневажив".
"А тепер Батурин пропав, а Чечель перед карою втікає".
"Через нього тисячі народу пропало, на його невинне пролита кров паде, на погибіль йому!"
"На погибіль Чечелеві! На погибіль старшинам!"
"Видаймо Чечеля цареві. Відведім його до найближчого московського караулу".
"Відведім, відведім!" — ревів натовп.
Снігова хмара ясного лицаря тінями накривала.
Меркли блискучі бляхи на його широких грудях, снідею заходив шолом, меч іржею вкривався. Щедрою рукою розсипані троянди линяли й ниділи під чобітьми розюшених. людей. А з байраків, з боліт, недобре ще примерзлих, підносилася брудна спідниця ночі. Вітер її піддирав, підносив і понад. селом, як заболоченою хоругвою, вимахував.
"Чечеля, Чечеля нам давай! До біса полковників, до біса нам старшин!"
"І без них проживемо!"
"На погибель їм!"
"На погибель".
Хазяїн, у котрого полковник Чечель ночував, насилу добився до слова. Старий, багатий козак мав численних сторонників у селі. Постояли за ним. Зацитькували ревунів. "Дайте ж чоловікові слова! — казали.— Не шуміть! Криками далеко не зайдемо. Це тільки жиди криком городські мури валили, наш крик такої сили не має".
Виліз на колоду і став заспокоювати народ.
Казав те, що й сусідам на розмові у своїй хаті говорив, а саме, що не всі старшини лихі, що є й між ними люди з великими заслугами. Обороняв гетьмана, котрий, на його гадку, багато доброго зробив..."
"Дукам, серебренникам, а не нам".
"Не будь дуків, не було б що і взяти в руки".
"Ой прибрали ви нас у свої загарбливі руки, так що й дихати важко".
"Та кінець пануванню вашому, пани!"
"Кінець нам, а ви гадаєте що? безконечні?" — питався хазяїн.
"Поки землі, поти нас,— відповідали.— А ви от що!" — дмухали на долоню, показуючи, як старшини полетять на чотири вітри.
"Ми вже раз з вами зробимо якийсь лад",— грозили.
"Поки зробите, послухайте правдивого слова".
"Не треба, не хочемо, не цікаві..."
"Цитьте, хай говорить. Кажіть, дядьку, кажіть".
"Своїх людей на поталу ворогам давати не годиться".
"Треба!"
"Не треба!"
"Мус!"
Поривалися на себе з кулаками. Насилу старші й жінки, що повибігали з хат, зупинили бійку.
"За зраду Бог вас каратиме, як покарав Іуду, що зрадив Христа".
"Гетьмана покарає, бо він теж ізрадив".
"Але не вас і не Україну".
"Україна — це ми".
"А ми — ні? — питалися докірливо старші.— А ми — що?"
"Ви струп на нашому тілі. П'явки, опирі, кровопивці!"
Отак кругом. Що заспокояться на хвилину, то знову шум і погана лайка. Вже й до рукопашного бою доходило, бо годі було старим козакам і хазяїнам поважним терпіти кривду від наймитів і всякого зайшлого народу, котрий, на їх гадку, як бідував, то з власної вини, бо гроша в кишені втримати не вмів. Що заробив, те й пропив.
Дійшло до того, що червоними півнями грозили, казали:
"Підождіть, хай настане ніч, а вона недалеко, бо день тепер короткий!"
"То я аж такого сорому дочекався,— нарікав сивий дідусь з полинялими очима, що вже кудись далеко, ніби поза другий берег заглядали.— То вже в нас аж до такого дійшло! Не буде вам благословення Божого, ой не буде, бо ви нічого пошанувати не вмієте, нічого святого нема у вас. Настали часи, що яйце від курки мудріше й діти батьків розуму вчити хочуть".
"Як батьки дурні, то і вчити їх треба",— озвався хтось.
Дідусь мав синів і внуків у громаді.
Не втерпіли кривди. Затріщали плоти, зчепилися люди з собою, кинулися жінки й діти мужам і батькам на підмогу, перемінився майдан у кітловище людське, в котрім варилася страва чортові на снідання.
"Карли — панам, проч із старшинами, хай пропадають дуки, Чечеля, Чечеля нам!"
Чорна хмара повисла над селом. Пропав, сховався, поїхав кудись геть срібнопанцирний лицар.
(Продовження на наступній сторінці)