На колодах сиділи старі діди з головами, повними турбот про минуле своє та про майбутнє. Не одне, чого не розуміли колись, зрозуміли тепер і, як могли б, то заховалися б під землю, щоб лиш заховати цей сором, що їх душі палив, їх село, їх громада збиралася полковника Чечеля ворогам в руки видавати на кару, на жорстоку смерть. Слава тобі, Боже, що не прийшло до того. За тими думками не зчулися й не помітили, як до села наближалася ватага гультяїв, котрі, почувши, що гетьман за Десною, що Батурин упав, вилазили зі своїх криївок, збиралися у великі купи і з темряви нічної виходили на світло дня. Почувши, що цар прощає усім, хто проти гетьмана заявиться і що москалі платять за видачу мазепинців, пустилася на ті промисли погані. Гріш їх манив, манила їх надія наживи.
А все інше не мало для них ніякої ваги. Раз їх викинув народ, не оглядалися на нього. Жити хотіли, а як, якими промислами — їм байдуже.
Допомагали караулам царським виловлювати мазепинців, ставали за собак у тих поганих ловах. Ішли по слідах батуринських утікачів і забрели аж сюди. Головна річ Чечель. За нього заплятять москалі більше, як за сотню звичайних людей. Чечеля, Чечеля їм у руки дістать! Награбували коней, запаслись рушницями, вже вони не розбишаки нічні, а прямо якась військова частина. Вже в них свій отаман є, котрого слухають безумовно, бо за непослух смерть.
Обступили майдан, налетіли на нього, як круки, що зачули падло. Нажива, нажива буде!
Даремна оборона. Наліт неприготованим застав село. Хазяїни, відрізані від своїх хат, з майдану виходу не мали. Голіруч супротивлятися не станеш. Діди очам своїм не вірять. Невже ж вони дожили аж до того? Невже ж сподівалися таких часів, воюючи колись хоробро і чесно за своїх молодих літ? Невже ж це Україна, невже ж оте я розбишацька ватага — це їхні земляки, люди одної віри й одної крові? З дива вийти не можуть. Боже, помилуй нас.
Чечель зрозумів, що з тими ніякої балачки бути не може. Це вже найгірші зі злих. До них слово приступу не має, на них є одно — сила. Та він безсильний був. Права рука горіла, на тілі повно ран. Мозок кров'ю запливає.
"Ось він, Чечель! Бери!" — І заки зрозумів ці слова, почув аркан на своїй шиї, почув шнури на руках і ногах, побачив очі, як вовчі сліпаки, і сопух горілки, що бив, як від куф, і завзяття гідне кращої справи.
"Боже, муки мої за прощення їх гріхів прийми!" — промовив, попадаючи в отупіння. Бачив, як хазяїн, у котрого він останню свою ніч ночував, бився за нього, як інші старі козаки допомагали виривати його з рук гультяїв, як навіть ті наймити, що так завзято проти Чечеля гукали, обстоювали за ним, як громада хотіла навіть гроші за полковника Чечеля платити,— не помагало ніщо. Як схочуть, то й без того пограбують село, а за Чечеля їм москаль багато заплатить.
Більше вони у своїх мозках чорних не кмітували нічого. Чечель чув, як його волокли з майдану, геть на поле, як притягнули сани з села, прикріпили його посторонками, щоб і повернутися не міг, накрили кожухом, і сани рушили з місця.
Ні уток, курочок"
Ні хати, ні жінки,
А стократ болячок
У твої печінки.
Сани скрипіли, сороміцькі пісні супроводжували їх. Кривда, якої Чечель не завинив, верещала поганими, глупими словами. Зневажали батька, матір, навіть Господа Бога в небі. Хотіли перекричати голос совісті, що все-таки десь там на споді п’яних душ ворушилася, скигліла, як у шуварах смертельною кулею поранена чайка.
Поспішайся, Чечелику,
Чекає москаль,
Вже для тебе пристроєно
Осиковий паль.
Гу-у!
Вже для тебе застругано
Гостроверхий кіл,
Не трать сили, Чечелику,
Спускайся уділ.
Гу-у!
Вітер утікав. Не хотів на свої буйні крила брати такого співу. Чечель закусив губи. "Прости їм, Господи, бо не знають, що творять".
Сумував серед села боліт укритий майдан.
Холодний зимовий дощ сполокував кров. Болото було гидко-руде, смородливе.
Дідуся з полинялими очима діти і внуки підіймали з того болота, витягали з-поміж колод. Потолочений, заболочений, здавалося,— не жив.
Відтирали його, трусили і дивилися, чи не поламані кості.
"Лишіть мене,— просив,— дайте хай сконаю. Не хочу такого сорому пережити, діти!"
Котрийсь із хлопчиків підняв із болота дорешти поторощену Чечелеву шаблю. Тільки малесенький шматочок тримався ще гарної рукоятки. Шабля з рук до рук ходила. Мовчки розглядали її. Супроти її голосного мовчання завмирали слова на їх блідих устах.
"Правдива козацька шабля..."
Більше ніхто нічого не важився казати. Аж обмили тую шаблю, обтерли зі смородливого болота і поклали за образ у тій світлиці, де Чечель останню свою ніч ночував.
...БО НЕ ЗНАЮТЬ, ЩО ТВОРЯТЬ
Дня 29 жовтня (ст. ст.) 1708 р. писав цар із своєї квартири у Погрібках:
"Пане полковнику Чернігівський!
Писав нам пан генерал князь Меншиков о злім учинку і о зраді гетьмана Мазепи і хотів, щоб ви прибули сюди до нас на нараду об тому ділі, про що вчорашнього числа до вас, генеральної, і до всеї старшини і полковників вислані наші укази, щоб заїздилися на нараду про це діло і на вибір нового гетьмана по правах вольними голосами; і нині це підтверджуємо, щоб з'їздові тому були в Глухові, а вас бажаємо собі, якнайскоріше тут у себе побачити, і об тім дуже потрібнім ділі усно з вами балакати, обнадіюючи вас при тім нашою милостею.
Петро".
А до непевного цареві полтавського полковника Левенця писав цар Петро тієї самої днини:
"Благородний пане полковнику Полтавський!
Об'являємо вам, що гетьман Мазепа, позабувши страх божий, зрадив нас і переїхав к королю шведському таким отсе образом: зразу оповістив війську, що дістав він, гетьман, наш указ іти за ріку з військом проти неприятеля, а коли перейшов, тоді уставив його в бойовий стрій і, коли до них неприятель наблизився, тоді він тому війську, що було при нім, заявив, що він, гетьман, прийшов на службу до короля шведського, і тому-то тоді шведи військо його оточили, і в такий спосіб старшини попали в руки неприятеля. "Того ради" післали ми укази до старшин і до полковників і до інших чинів, щоб вони збиралися на вибір нового гетьмана, і вас особливо "напоминаємо", що подбати треба, щоб "малоросійський народ" не попав під володіння польське, а церкви і монастирі святії, щоб не були осквернені і в унію повернені; того ради желаємо, щоб ви якнайскоріше сюди до нас для ради і "упрежденія" всього того прибули й обнадіюємо вас при
тім нашою високою милостею.
Петро".
Подібні листи відправлено до наказного ніжинського полковника і до інших старшин, а також до єпископів. Усіх їх цар ,негайно кликав до себе для вибору нового гетьмана, щоб колишній гетьман не "возмущав" народу, щоб випередити і знівечити його злочинні наміри, в чім "крайняя нужда і спасіння всеї Малої Росії состоїть". Цар виявляв себе не лиш "государем", але й "оборонителем малоросійського края" і нагадував, старшинам, що вони також "ревнителі о православії" і що вони мусять стати "за віру й отечество своє". Всім їм цар обіцяв за це свою особливу високу милість і жаловання царське.
В маніфестах до всього "малоросійського" народу кидав цар наклеп на колишнього гетьмана, буцімто він хоче Україну Польщі запродати, а церкви й монастирі святі віддати уніатам на поталу. За те себе представляв оборонцем України, знаючи вражливість народу на податки й інші тягарі матеріальні, казав, що гетьман позаводив деякі нові податки "хитростію своєю, без царського указу, будьте на плату для війська, а на самім ділі ради збагачення свого. Ми же ні єдиного пенязя в казну нашу во всем малоросійском краю брать не повеливаєм". Та признавав цар, що народові діялися кривди, але тепер він "войскам своим великоросійским под смертною карою запретил малоросійскому народу никакого разоренія й обид отнюдь не чинить".
Таким способом цар Петро хотів прихилити до себе тих старшин, що з гетьманом за Десну не пішли і в Батурині не замкнулися, а також збаламутити народ, що попав між молот і ковало, між шведів і москалів. Але й про найближчих гетьманові людей цар не забував. Казав, що ті, які "ізміною вора Мазепи були заведені в неприятельські руки", можуть спокійно зі шведського війська вернутися і зайняти свої попередні уряди, не боячись ніякої кари. "Милостивеє отпущеніє вини їх, содержаніє чинов і маєтностей їх без усякого умаленія і впредь наша ц. в. милість". Зате ж усі вони, що протягом місяця не повернуться до царя, будуть позбавлені чинів і урядів при "войську нашім запорожськім", а жінки їх і діти будуть взяті під "карауль, прислани кь намь, великому государю, которые сосланы будуть вь ссылку".
Гетьман Мазепа і король Карл теж не мовчали.
Король Карл писав, що на прохання гетьмана Мазепи він бере в свою оборону цілий український народ і обіцяє захищати його від "неправого й неприязного московського панування", підтримуючи народні змагання до привергнення вольностей прежніх. Король розкриває політичну систему московського уряду, котра веде до того, щоб, зломивши всяку опозицію з боку місцевого населення, змосковщити весь край.
(Продовження на наступній сторінці)