«Мазепа» Богдан Лепкий — сторінка 113

Читати онлайн роман-епопею Богдана Лепкого «Мазепа»

A

    Вулицею надходив чоловік у козацькому кунтуші, з шаблею при боці, праву, поранену руку за пазуху встромив. Голову мав перев'язану — тільки одним оком дивився.

    "Чечельї Чечель!" — зашепотіло кругом.

    Ступив на майдан, біля колод, на котрих старші хазяї сиділи, став і тим одним оком журливо на грище глядів.

    Вчорашній розпучливий бій, лицарська смерть батуринців, щоб доховати віру гетьманові й оборонити чесне ім'я столиці, і отся нинішня гидка, глупа, безтяменна гризня,— які ж далекі й неподібні до себе моменти, які ж супротивні образиі Там вірність і віра, там хоробрість і жертва, тут глупота і підлість — ніби це два світи, два народи, дві інші культури. Страшне, неправдоподібне, неможливе!

    Роздумував над причинами, шукав виправдання якогось, щоб заспокоїти себе, щоб не зневіритися в силі і вартості тієї стихії, і не знаходив нічого. Одне приходило йому на гадку, а саме, що тут степ, а там город, тут ніби тая золота воля, а там життя. Привикли люди до законів, до ладу, до влади, розвили в собі почуття державне, зрозуміли, що таке честь і боролися за неї так хоробро, як тільки чоловік боротися може.

    І почув він у душі своїй таку велику вдячність до отсих лицарів батуринських, таку до них пошану, що отся гризня, на яку тепер дивився, змаліла в його очах до розмірів гризні собак за кістку, кинену крізь вікно панської кухні на смородливий смітник.

    "Батурин смертю своєю живий буде, Батурин побідить позагробною побідою",— потішав себе, не відчуваючи в серці своєму до отсих чорних лицарів народного безглуздя нічого більше, крім опрощення сумного. Прости їм, Боже, прости, Україно, бо не знають, що творять...

    "Чечель, Чечель!" — шепотіло кругом.

    "Слово "Чечель", ніби зимна вода на роз'юшених собак, лилося на ті голови гарячі, від засліплення п'яні.

    Розділювалися купи, що напирали на себе, один від другого відставав, виймали пальці з чубів, переставали давити себе в обіймах, відскакували на боки, так що над майданом тільки жмутки вирваного волосся літали, тільки пояси валялися, тільки пара з людей била, як із коней, на яких забагато тягару накладено.

    "Полковник Чечель! Чечель!"

    А Чечель стояв, ніби він тут ні при чім.

    Його гадки блукали зарослими шляхами України, тими, що могли вести до волі і слави, а завели до сорому і до неволі.

    Чому? Чому? — питався себе, забуваючи про тую небезпеку, в яку попав, гіршу від учорашньої.

    Вчора грозила йому смерть серед бою з ворогами, смерть вождя, котрий позиції не хотів здавати. Нині висіла над ним загроза впасти жертвою своїх власних людей, темних, засліплених, розлючених, як звіряче стадо. І пригадувалися йому ті найчорніші моменти ;з історії рідного краю, котрі кидали тінь на найсвітліші події, моменти, від котрих кров стинається в жилах, від котрих лиця огнем пашать, моменти найбільшої невдяки, найчорнішої зради — зради провідників юрбою.

    "Юрбою, несвідомою, чорною юрбою,— повторив, дивлячись на те, що діялося кругом.— Чому ж та юрба темна й несвідома в нас?" — питав себе Чечель. І замість відповіді пригадалися Лобода, Брюховецький, Самійлович, Тетеря, і багато, багато їх, що тую юрбу замість робити силою творчо-свідомою цькували, під'юджували, підбадьорювали влесливими словами, заохочуючи до безнастанної боротьби не для загального добра, а для особистих вигід. Хто обіцяє більше, хто голосніше кричить, за тим вони підуть.

    "Багато, багато вини за нами,—казав Чечель собі.— Верхи не трималися купи і доли тягнули їх уділ. Замість доли підтягати вгору, ми для успіху хвилевого схилялися вниз, понижували себе й понижували справу, аж дійшли до отсього, що діється тут".

    "Ви кликали мене",— сказав голосом грімким, в якім не почувалося ні жаху, ні тривоги.— Гадали, втік, сховався, боюся вашого суду? Ні, браття. Нема мені чого боятися, і ховатися я теж не потребую. Я тут!"

    Дехто обтирав з обличчя кров, колупав у щоці, чи зуби кріпко сидять, гладив вус, чи його не відірвали.

    Дивилися спідлоба, ніби боялися погляду чоловіка, котрого перед хвилиною раді були затоптати в болото.

    "Чого вам треба від мене?" — питався полковник Чечель.

    Не відповідав ніхто.

    "Батурина вам жаль? Ніхто так не жаліє за ним, як я, бо в ньому були мої гордощі, моя надія, слава, в ньому був я. Там я сили свої залишив, на батуринських валах кров свою пролив, тоді, як ви тільки злобою і помстою дихали на себе".

    Чув, що лагідним словом совісті їх не зворушить, а влещувати не хотів, розуміючи, що тільки правда, єдина, свята, чиста правда може отверезити їх.

    "За Батурин я перед гетьманом, перед найвищим вождем своїм справу здам, якщо Господь дозволить мені стати перед маєстатом його, а як ні — то перед Богом, котрий колись усіх нас розсудить, розсудить мене і вас".

    Підступали ближче до нього, ніби хотіли краще чути і розуміти його.

    "Одного жалію я нині, а саме, що у Батурині разом із другими не поліг".

    "Отож воно і є",— підхопив хтось. Чечель глянув у той бік.

    "А жалію тому, бо краще з хоробрими людьми трупом лежати, а ніж поміж негідними жити".

    "Ого, ого!" — почулося вже більше голосів.

    "Він кривдить нас. Хоробрий який. Легше словами кидати, ніж шаблею рубать".

    Чечель шаблю з піхви добув. Тільки шматок рукоятки тримався, та й то був пощерблений і весь у крові.

    "Ось вам шабля моя. Як ви своїми краще працювали, так плюньте на мою".

    Сивоголовий дід піднявся зі свого місця, підступив до Чечеля і попросив тієї шаблі.

    "Будь ласка!" — і Чечель йому подав.

    Дід шаблю на руках угору підняв, ніби молився до неї, а потім її побожно поцілував. "Правдива козацька шабля",— сказав і хотів Чечелеві віддать, але й інші підходили до нього, бо й самі хотіли бачити тую шаблю, котра так хоробро гетьманську столицю обороняла. І ходила тая шабля з рук до рук, як живий свідок учорашньої страшної боротьби за славу й волю і за честь України. Приглядалися до неї, доторкалися руками, ніби вона жива, хоч порубана, хоч із неї тільки малий шматок остався.

    "Кажете, що я втік,— говорив Чечель далі,— що я Батурин залишив, а сам від кари спасався... Брехня! Я боронив Батурин, поки ще можна було обороняти. Трупи оборони моєї не потребують, а попіл і згарища сил моїх не варті. Тих, що живцем у руки ворогів попали, я вирвати не міг. А решту своїх людей і решту своїх сил хотів я заховати, щоб боротися далі за тих, що замість обороняти волю й честь заколот чинять, брат на брата Каїнову руку підносять, безталанний край до заглади ведуть. І за те ви хочете мене москалям видавати? Га, що ж — беріть, потерплю за вас, може, Господь муки мої за спасіння ваше прийме. Може, діти, що бачитимуть цей сором, вжахнуться його і виростуть кращими й чеснішими від батьків своїх. Чого ж ви стоїте? В'яжіть мене, ведіть до караулу, продавайте за іудиний гріш і впийтеся за нього, щоб позабули себе і свій гріх".

    Мов зачарована стояла громада. Ніхто і пари з рота не пустив. Старі козаки сумно голови похилили, жінки втирали сльози. Чечелеві жаль груди роздирав. Душу хотів виговорити з себе, не тому, щоб живим звідтіля вийти, а щоб правду сказати, хоч би за неї прийшлося заплатити життям. Чув гіркоту на вустах, і гіркі були його слова, як полин.

    "Батьки і діди ваші куди більших від мене на муки і на смерть видавали, кажучи: "Хай ідуть за голови наші!" Навіть батька Богдана чернь двічі видати хотіла, так не було руки, котра б піднялася на нього. Я не Богдан, я тільки полковник Чечель, той що Батурин боронив, та не оборонив, бо зрада відчинила ворота, а зрада від хоробрості сильніша. Чого ж ви чекаєте, поспішайте, бо якщо скортить мене отсю шаблю замість у піхву в груди свої вложити, так тоді пропадуть ваші гроші, пропадуть царські милості. Поспішайте!"

    Та ніхто не важився підступити до полковника Чечеля. Рука не піднімалася. Стояв він, як живий докір за тую кривду, котру збиралися йому зробити. Зворушена совість бачила в Чечелю образ усіх тих провідників козацтва, котрих чернь носила на руках, а опісля кидала в болото або у важкий момент метала ними, як бездушною колодою у ворожий табір. Не лиш гіркими словами, але й ранами своїми, цілою виснаженою появою обвинувачував Чечель товпу за її кривди супроти одиниць, за непорозуміння поміж ними і за незрозуміння спільного добра. Не розуміли, що залежали від себе. Навіть ті, що так недавно ще гукали: "Чечеля, Чечеля нам!", як гукала колись жидівська юрба: "Розіпни, розіпни Христа", навіть ті замовкли тепер, ніби в рот води набрали й дивилися тільки, куди б то їм непомітно вислизнути з майдану. А вислизнувши, ховалися між клунями й хатами, бо хотіли сором сховати. Сховалося і сонце у хмарі, з котрої замість білого снігу став накрапати зимний, куди гірший від снігу, дошкульний зимовий дощ. Тьмився світ, ніби це не до полудня йшло, а бралося під вечір. Сутеніло.

    Біля колод стояв Чечель, дивлячись на пустий майдан, як на бойовище, з котрого ворог утік.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора