— У Львові, братці. Успенське братство ще в 1586 році відкрило школу. Там ми вивчали слов'янську, грецьку й латинську мови, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію, філософію, богослів'я, музику.
— Он як! — знову дивувався Данило.
— А ще вчився трохи і в єзуїтській школі чи то колегії.
— В єзуїтській? — не вірили козаки.— То ти, Петре, може, католик?
— Та що ви, хлопці. Так захотів батько мого— товариша. З православних там нас кілька було. Товариш мій звався Богдан Хмельницький. Його батько Михайло Хмельницький служив колись у Жолкевського, а той завжди допомагав підбирати учнів. От він і наполіг, аби Михайло послав свого сина в колегію. Ми слухали все, що говорили нам єзуїти, а своє думали: недалеко той час, коли й сліду від вас не залишиться на нашій землі. Богдан був славним товаришем. Латинь йому легко давалася. Та хіба тільки латинь?! Усе. Коли б не православний, першим учнем був би. Дуже здібний був хлопець. Католики його побоювалися. Особливо на диспутах. Навіть небилицю про нього вигадали було. Розповідали таке. Гуляв одного разу Богдан біля костьолу. Коли це підхопився вітер, страшний такий, страшний. Дерева хилить до землі, людей з ніг валяє. А його, Богдана, підхопив та й поніс. Аж тричі обніс навколо костьолу та й поставив на те саме місце, звідки підхопив. Так католики й казали: від цього хлопця буде велике гоніння на римську церкву.
— А Богдан що?
— А що? Сміється собі, жартує: доживем, побачимо. Летіли дні за днями. Відшуміли віхоли. Побільшали дні.
Данило з допомогою сотника Якова Вєскова знайшов купців, які збиралися побувати влітку в Криму, домовився про викуп сина й дружини.
21 квітня дяки склали грамоту, яку посли мали передати гетьману Сагайдачному.
Нарешті запорізьких послів прийняли царські бояри. Суворі, похмурі, одягнені в соболині шуби й високі шапки, вони мовчки потиснули козакам руки й застигли в німім чеканні. Думний дяк Іван Грамотін, ставши навпроти козаків, нагадав, у якій справі вони прибули до Москви і що гетьман та все військо писали цареві в своєму листі, відтак повідомив, що все те відомо цареві, і він за те їх похваляє. На закінчення Грамотін просив козаків вибачити за те, що їм не довелося бачити царя, не ображатися, адже прийшли вони в Москву перед постом, а в піст у царя ніякі посли й іноземці не бувають, бо він їздить молитись по святих місцях.
— І велів вас великий государ наш відпустити, а з вами велів його царська величність послати своє государеве жалування гетьману і всьому війську грошима 300 карбованців. А відпускаючи, жалує вас царська величність своїмцарським жалуванням: грошима, і комками, і тафтами, і сукном, і шапками.
Слухати через верх — слухати неуважно, не вникати в сказане.
Тафта — цупка глянсувата шовкова або бавовняна тканина.
Поверталися назад наприкінці квітня. Поспішали, адже знали: гетьман непосидющий, довго сидіти на однім місці не любить. Запізнишся — шукай тоді вітра в полі, а лист, казали дяки, треба вручити якнайшвидше.
— Заїдемо в Київ,— сказав Одинець.— Сагайдачний полюбляє Київ. Може, й нині у Братському монастирі давніми книгами тішиться із вченими чорноризниками.
Данило від задоволення аж загойдався в сідлі. Він давно хотів просити Одинця, аби дозволив заїхати в Київ, до тестя, на рідну хатину глянути, якщо збереглася.
До Києва добралися на початку травня. Цвіли сади. Світло-зелене листя дерев упереміжку з рожево-блідим цвітом покрило всі пагорби й долини. Біляві хатинки під потемнілими солом'яними капелюхами крадькома визирали з-за густих вишняків та кущів жасмину. Данило зразу ж поспішив до Щекавиці, заскочив у свій двір. їхня хатинка, облупившись, сумовито блимала порожніми вікнами. Попробував відчинити двері — вони були замкнені. Заглянув крізь вікно до середини — пусто. Ні одягу, ні взуття, ні будь-якого начиння. "Очевидно, старі все до себе перенесли", — подумав. Попрямував до хати Маріїних батьків. Стежечка, поблукавши поміж дерезою, вискочила на невеличку терасу й уперлася в стареньку лісу. Данило ступив на перелаз. Кирило Пасинок, Маріїн батько, сидів на призьбі й плів кошеля. Сива кучма кучерявого чуба закривала півлоба, затуляла вуха, спадала на шию. Довгий ніздрястий ніс мало не торкався ручки кошеля.
З хати вискочила мати з шитвом у руках.
— Хто це лякає тут нас? — примружила очі, розглядаючи Данила.
— Та це я, мамо. Данило.
— Данило? — зупинилася вона на півдорозі, випустила на землю полотнину з голкою, приклала руку до грудей.
— Як же це? — зойкнула.— А Марія ж де? Підхопився й тесть, зашкандибав неслухняними ногами
назустріч.
— Слава богу,— промовив.— Де ж ти барився так довго? А Марію ж куди спровадив?
72 К о м к а (камка) — старовинна іранська шовкова тканина з кольо-
ровими візерунками.
Данило обняв тещу, міцно поцілував, почоломкався з тестем, опустився втомлено на призьбу.
— Ординці нас у полон захопили під Лисянкою. Марія й Степанко ще й досі в неволі, а я взимку вирвався...
— Степанко? Дитинка у вас знайшлася, чи що? І воно в неволі?..
— В неволі... — зітхнув Данило. — Марія тікати нам помагала, а його тільки й крайком ока бачив, та й то не знав, що то мій син.
Теща захлипала, тесть витер рукавом почервонілі очі, став доставати кисет із тютюном.
І як же воно далі буде? — переплакавши, запитала
теща.
Данило розповів про зустріч з Марією.
— Ми грошей трохи зібрали, — обізвався тесть. — Догадувались, що ви в неволі. Бери, сину, їдь у Крим.
— Хіба йому можна? — скинулась теща. — Він же втік звідтіль. Пізнають. Вочевидь пізнають. І Марії й сина не виручить, і сам знову в ярмо влізе. Він молодий, здоровий — зразу якийсь нехрист оком накине.
— Тоді, — глянув на жінку Кирило, — нам випадає, чи що? Хто ж іще відважиться вибратися у те пекло?
— Не треба нам нікому вибиратися — ні мені, ні вам, обізвався знову Данило.— Я домовився з одним московським купцем. У вересні зустрітися маємо у Черкаську на Дону. Він обіцяв викупити і Марію, і Степанка.
— Так чого ж це ми посідали тут? — спохопилася теща. — Хіба хати нема. Кириле, чого ж це ти не кличеш Данила до хати?
Хата в одну кімнату з просторими сінями пахла сіном, складеним на горищі, чебрецем і материнкою, пучечки яких були позатикані за сволоком і в сінях, і в кімнаті. Як і тоді, коли він, Данило, вперше побачив Марію, на комині сердито дивились один на одного набурмосені півні, пригнувши настовбурчені голови до землі. На жердці висів верхній одяг господарів, у кутку, біля печі, стояли рогачі, кочерга, дерев'яна лопата для хліба, на печі мурликав старий-старий кіт. На столі, застеленім домотканим обрусом, лежала паляниця й стояла солянка. В суднику поблискували череп'яні миски, на комині лежали акуратно настругані соснові скіпки, стояв світець.
"Усе, як було, подумав Данило, тільки Марії нема..."
Теща поставила на стіл солоні огірки й капусту, вареники.
Під час обіду Данило розповів про поневіряння на турецьких каторгах, про знущання наглядачів.
— Багато нашого люду в Криму й Туреччині? — запитав тесть.
— Багато, тату, дуже багато. На всіх кораблях наші працюють, у всіх господарів наші бідують. І в Криму, і в Туреччині, і в інших країнах, турецьким султаном поневолених, нашого люду чималенько.
— Мабуть, нікому так тяжко не доводиться, як нам, — схилив голову на руки Пасинок.
— Болгарам та сербам теж погано, тату. їхні землі турецькі беї грабують день у день.
— А нас ще й ординські здобичники... І польські магнати та шляхтичі. Куди не кинь, та все клин. Там пан, а там людолов. І волі, і спокою катма. Недарма ж у пісні співається:
Зажурилась Україна, Бо нічим прожити.
— У тій пісні, тату, є й інші слова:
Годі тобі, пане-брате, Ґринджоли малювати, Бери шаблю гостру, довгу Та йди воювати.
— Воювали вже не раз, — зітхнув Пасинок, — та що з того? Очевидно, мало сили в нас.
— Ми оце в Москві були, листа від гетьмана Сагайдачного возили.
— Царю? — не повірив тесть.— Сагайдачний, кажеш, написав цареві листа?
— Сагайдачний, тату.
— А він, подейкують, за поляками руку тягне.
— Де там за поляками,— заперечив Данило.— Мусить робити так, як вони хочуть. А сам про інше думає. У тому листі він просить царя, аби прийняв нас під свою руку.
Пасинок перехрестився:
— Дав би бог дожити й нам. А то пани-ляхи так у печінки впеклися, що вже й несила терпіти.
— Що несила, то несила,— додала теща. — Чинш плати — і злотими, і житом, і вівсом; шарварки й ґвалти відбувай, коляду і волочобне давай. Коли б не козаки, то й церкви вже не бачили б.
— А не бачили б,— заговорив знову тесть. — Як позаторік козаки піймали на Звіринці протопопа Грековича й послали під лід воду пити, трохи менше надокучати стали.
Вранці Данило помчав до лаври, де його чекали друзі — пора було рушати далі.
За два дні депутація добралася до Черкас, де застали Сагайдачного.
Гетьман вислухав Одинця, розпечатав листа, став читати. Мовчки перебігав рядок за рядком, задоволено усміхався в посивілі вуса. Раптом лице його напружилось, тінь здивування пробігла по ньому:
(Продовження на наступній сторінці)