Невдовзі закричали наглядачі, хлюпнули весла, галера здригнулася й, погойдуючись, поповзла вперед. Хлопці полегшено зітхнули і вмостилися зручніше. Проте непоміченими довго бути не довелося. Османчик, певне, десь простудився, чи то в його закутку було забагато пилюки — хтозна, бо через якийсь час у нього так закрутило в носі, що як він не совався, як не затуляв носа руками, а таки не стримався — чхнув раз, а там і другий. Саме поблизу знаходився один із наглядачів. І хоч весляр, який сидів на краю лави, запевняв, що нікого постороннього поблизу немає, наглядач поліз під лаву — і невзабарі хлопці стояли на палубі перед агою. Той спочатку зблід, тоді почервонів, а відтак затупцював ногами, замахав руками, закричав:
— Та де ж була охорона? Аллах всемогутній, та кому ж ми доручили дбати про свою безпеку!
Привели азаба, що стояв на чатах під час відплиття.
— Найясніший ага,— впав азаб на коліна.— Але ж... це ж ваші... друзі. Ви ж самі наказали не затримувати їх... Пропускати на галеру щодня...
— Але нікому не говорив, щоб... щоб., дозволяли залишатися їм на нічліг або ж... або ж... виходити в море!
— Можна ще й назад повернутися,— обізвався якийсь інший азаб.
— Повернутися? — аж підскочив ага.— Капудан-ага дозволить повернутися? А про голову свою ти подумав? Чи вона зайва в тебе?
Потім рудий накинувся на хлопців. Він верещав, мов навіжений, обсипав їх лайкою, смикав за чуби, крутив вуха. Зрештою Османчик не витерпів і заплакав:
— Пустіть мене. Я не хочу вас бачити. Я хочу до нене Міріам!
Вдалині ледь-ледь мрів берег, і, побачивши його, хлопець закричав іце дужче:
— Пустіть! Я попливу до нене Міріам! Он берег видно!
Він вирвався з рук аги, підбіг до борта, перескочив через перила й кинувся у воду.
* Делі-Хасан — керівник селянського повстання в Туреччині на початку XVII ст. Страчений 1605 року.
— Ловіть його! Ловіть! — зарепетував ага.— То ж дитина! Воно ще потоне! О аллах! Всемогутній аллах, навіщо ти послав на мене таку кару!
Два дужі азаби кинулись у воду й піймали Османчика, витягли з води.
— Так ти, негіднику, ще й тікати будеш?! — вирячив банькаті очі ага.
Переляканий хлопчик упав на підлогу, засичав:
— Не чіпайте мене! Ви погані! Я не хочу вас бачити. Степанко, що досі мовчав, теж вирвався з рук аги:
— Не смійте знущатися над Османчиком! Ходжа Ібрагім не любить, коли його дітей хтось кривдить!
— Ходжа Ібрагім? — взявся за голову ага. — Ви діти ходжі?
— Так, так,— підтакнув низенький азаб, що підоспів до гурту, — я бачив цих хлопців у дворі купця Ібрагіма.
— Найясніший ага! — вигукнув з гурту якийсь інший азаб.— Та це ж щастя само припливло нам у руки! Ібрагім заплатить такий викуп, який нам і не снився!
Рудий ага важко засопів:
— Прив'яжіть цих вітрогонів у капітанській будці і не спускайте з них зору! Та нагодуйте добре.
Надвечір Османчик захворів. Його лихоманило.
— Я хочу до нене Міріам, — раз у раз повторював він. Йому натирали руки й ноги, поїли настоєм якогось зілля, та гарячка не зникала.
Три дні мучився Османчик. Потім жар почав спадати, хлопець перестав марити. Мовчки лежав горілиць, міцно стискав Степанкову руку й зрідка запитував:
— Ще не видно Аккермана?
— Ні, не видно, — відповідаз Степанко.— Але азаби кажуть, що вже близько. Завтра будемо там.
Нарешті знову замаячіли береги, кораблі ввійшли в лиман й попрямували до білих веж, які височіли над стрімкими урвищами. Кілька днів кораблі простояли в Аккермані. Здавши санджак-бею зброю й поповнивши запаси харчів та набравши свіжої води, капудан віддав наказ рушати до Кафи. За цей час Османчик одужав, і звістку про вихід кораблів у море друзі сприйняли з великою радістю. Степанко міцно обняв Османчика і прошепотів:
— Скоро ми будемо в Кафі, Османчику!
Минуло ще два дні. Наближався вечір. На море спускалися сутінки, гасили багрець на хвилях.
— Глянь,— показав Османчик на сусідню галеру,— кораблі стали схожі на драконів.
— Агеж,— згодився Степанко.— На зубатих драконів.
— Галера, якою ми попливемо на Вкраїну, і в темряві сяятиме, — мрійно говорив Османчик.— Ми її побачимо і вночі. І татка Данила пізнаємо на ній.
— Аякже,— підтримував друга Степанко,— звісно, пізнаємо. Ми ж бачили його в Кафі. Високий такий, гарний.
Заколихані щасною мрією, хлопці спокійно заснули. Опівночі їх розбудив страшенний гуркіт.
— Гроза,— прищулився до Степанка Османчик.
Та блискавка спалахувала не в небі, а довкруж кораблів.
— Та це ж хтось стріляє по нас! — вигукнув Османчик.
— Як хтось? — підхопився Степанко.— Це ж козаки! Нараз на кормі щось блиснуло, осліплюючи присутніх,
і загриміло зі страшенною силою.
Корма швидко покривалася вогнем. Запалахкотіла, заіскрилась капітанська будка. Поряд з галерою, на якій були Османчик і Степанко, з'явилася друга, засяяла проти вогню мідним носом.
— Золота галера! — вигукнув Османчик і кинувся до перил.
Азаб, що стеріг хлопців, ухопив його ззаду за халат, притримав. Зупинився біля товариша й Степанко. Мідно-носа галера наближалася. З неї залунали постріли.
— Б уткали! — заверещав азаб, що тримав Османчика, й порачкував убік. Степанко помітив на мідноносій галері високого кремезного козака з шаблею в руках.
— Тату! Тату! — закричав хлопчик.— Сюди! Тут ми! Рятуй нас, тату!
Весла обох галер зіткнулися. Козаки кинулися по них на палаючу галеру визволяти веслярів-невільників, до яких от-от мав добратися вогонь. Високий козак виріс перед хлопцями.
— Татку! — кинувся йому на груди Степанко.
— Татко Данило? — ухопив його за руку Османчик.— І я тут. Рятуй і мене.
— А мама? — перелякано простогнав Данило. — Де мама? Ми шукали вас у Кафі, але нікого не знайшли...
— Мама в Галаті, — вперше за всю дорогу заплакав Степанко.— Я так скучив за нею, так скучив... Ми втекли...
Дим окутував їх звідусіль, вогонь палахкотів за кілька кроків.
2
Марія шукала дітей до самої ночі. Вона оббігала всі сусідні вулиці, базар, пристань, перепитала десятки людей, але ніхто ніде не бачив двох цибатих чорнявих карооких хлопчиків років дев'яти. Людей меншало, уже й питати не було в кого, темінь огортала все навкруги, і довелося Марії ні з чим повертатися на віллу.
— Осман спить? — запитала Меджіне, як тільки почула, іцо Марія відчинила двері й зайшла до передпокою.
— Дітей нема! — нестямно закричала Марія і впала перед господинею на підлогу.
— Як нема? — не зрозуміла Меджіне.— Де ж вони?
— Не знаю, пані.
— Шукай! — заверещала Меджіне.
— Я шукала,— простогнала Марія.— їх ніде нема. У спальні з'явився Ібрагім.
— Що сталося? Чому такий гамір? — забурчав він.
— Османчик зник, — заплакала Меджіне.
— Зник? — засичав стоголовим змієм Ібрагім.— Куди?!
— Не знаю, паночку. Не знаю,— заголосила Марія.
— А ґулям 7 Стефан? — тицьнув купець ногою в обличчя Марії.
— Т-т-те-е-ж-ж н-н-е-м-ма,— стала заникуватись Марія.
— Ах ти ж свиня погана! — зіпонув Ібрагім не своїм голосом і почав гамселити її ногами під боки, в спину, в голову. Марія звивалася, глухо стогнала. В неї заюшилися кров'ю губи, ніс, усе обличчя, а він не вгавав і на хвилину, аж поки не зачепився за неї і сам не впав на підлогу. Піднявшись, плюнув на Марію й поплівся до своєї кімнати. Слуги відлили Марію, відтягли в комірчину.
Цілий тиждень нипали слуги по місту — і все марно: дітей ніде не було. Нарешті знайшовся якийсь рибалка, який бачив їх біля пристані, а там і на військовій галері.
77 Гулями — хлопчики-раби, скути чоловічого роду.
— Вони втекли! — закричав Ібрагім.— Це кяфір той потягнув мого Османа! Це він, клятий!
Ускочивши в комірчину, де все ще лежала Марія, він знову накинувся на неї.
— Це ти підмовила свого виродка, щоб тікав додому?
— Паночку,— зібралася з силами Марія й поповзла до Ібрагімових ніг.— Я ж обох їх вигляділа, вигодувала. Як же могла б я відпустити їх? Я ж мати, паночку!
— У-у, кяфірка! — завив Ібрагім.
Він вискочив на подвір'я й попрямував у місто. З'явившись до джебеджібаші, заголосив:
— О аллах! Навіщо ж ти нараяв зв'язатися з цим славним агою? І сам постраждав, і на нього даремне нарікаю.
— Чому ж ти нарікаєш на мене, Ібрагіме? — здивувався джебеджібаша. — Скільки зброї полишив кяфірам, скільки збитків завдав султанові... Тебе хотіли послати пайзеном на галери... Ледве відговорив, а ти, невдячний, так оце відплачуєш мені?
— О мої галери! О мої сандали! — викрикував Ібрагім.— Я жебраком став, я все втратив...
— Тому тебе й простили, Ібрагіме,— сказав джебеджібаша.
— Але ти, шановний баба , мусиш мати совість, я не скупився перед тобою. Допоможи... Розживусь — віддячу...
— Чим же я можу допомогти тобі?
(Продовження на наступній сторінці)