Як тільки ординці з другого чамбула прорвалися до річки, Данило разом з іншими козаками підхопився й кинувся їм навздогінці. У вибалку помітив невелику групу ще не розв'язаних бранців у вишуканому одязі. Хоч той одяг і перетворився на ганчір'я, та все ж він показував, що його власники належать до багатого люду. Це засвідчували і їхні випещені обличчя.
— Пане козаче,— заблагали бранці,— допоможи. Данило повернув до щойно визволених панів.
— Тутай рубай, пане, — простягнув руки товстун, що лежав скраю. Данило глянув на його обличчя й сполотнів: то був пан Чермінський.
— Таки зустрілися! — вирвалося в нього мимоволі.
— Таки зустрілися, — пролепетав Чермінський, увібрав голову в плечі, відсахнувся. — Я... пане Даниле... Я все вибачаю... Я відпускаю вас на волю... Панове, — повернувся він до решти шляхтичів,— будьте свідками... Це Данило, колишній мій хлоп...
— Рубай йому голову, Даниле,— заверещав сусідній панок, якийсь збіднілий шляхтич, — та визволяй нас борше, хай йому біс. Він заслужив того! А ми... ми хлопів не маємо.
— Пане Даниле,— знову забелькотів Чермінський,— я був несправедливий. Людина набирається розуму в біді... Тепер я не той, що був раніше. Прости...
Данило махнув шаблею, розтяв вузли на руках Чермін-ського, допоміг йому виплутатись з обривків аркана.
— Я... — ухопив Чермінський Данила за руку, став осипати її поцілунками,— навіки боржник перед вами...
Данило вирвався, розсік ще з десяток вузлів на решті шляхтичів, коли до вуха долинув різкий крик сина:
— Тату! Де ти?! Маму татарин украв!
Данило метнувся на синів голос. Син біг, спотикаючись, назустріч і перелякано повторював:
— Маму татарин украв... Маму украв...
— Де він? Куди він помчав?
— До переправи, тату.
Данило помітив коня, що стояв над убитим татарином, підлетів до нього, вскочив у сідло й погнав до переправи.
* * *
Коли Марія розплющила очі, перед нею на колінах стояв Данило, в головах схлипували Степанко й Османчик, а довкруж у німій скорботі збентежено стояла юрма козаків. Зрештою один із них — високий, сухорлявий чоловік років п'ятдесяти полегшено зітхнув:
— Жива...
— Жива, батьку, жива,— радісно блиснув карими очима Данило, ще нижче схилився над дружиною, а Степанко припав до її посинілого лиця й залебедів:
— Мамусю! Ти жива? Поглянь же, гетьман Сагайдачний до нас підійшов. Це козаки на поміч нам прийшли.
Марія почала зводитись. "Сагайдачний переді мною,— майнула думка, — що ж це я за козачка така... Хіба ж можна..." Та січовики підхопили її на руки, перенесли до чайки, поклали на сухе духмяне сіно.
— Я дуже радий, Даниле, — промовив Сагайдачний,— що ви всі знову вкупі. А це що за хлопчина? — кивнув на Османчика.
— А це син купця Ібрагіма, якого вбив один ординець з помсти.
— У мене було дві нені й два татки, — обізвався Османчик.— А тепер тільки нене Міріам і татко Данило.— Хлопчик помовчав якусь мить, потім глянув на гетьмана й сказав: — Хочу бути козаком.
— Ну й добре. — усміхнувся Сагайдачний. — Хай тобі наша Україна стане другою матір'ю. Хай доля ніколи не цурається вас усіх.
Він дістав з-за пояса люльку, простягнув Данилу:
— Візьми на згадку.
До гурту підійшов Бородавка.
— Що ж, Петре Конашевичу, — подав руку Сагайдачному,— спасибі, що допоміг здобичникам носа втерти.
Вони обнялися, почоломкалися, на часинку заніміли, кремезні, сивочубі, потім ще раз потиснули один одному руки. Сагайдачний вискочив на коня, гухнув:
— Щасливо плисти, пани-товариші, — й, торкнувши коня острогами, полетів на пагорб, де, вишикувавшись до походу, стояли стрункими рядами реєстровці.
Бородавка повернувся до січовиків:
— У путь-дорогу, друзі!
Мусянжево сяйнули весла, й обважнілі чайки з тихої заводі посунули на Дніпрове плесо.
— До Києва ще далеко, татку? — запитав Степанко.
— Ні, синку, недалеко. Тепер уже близько. Завтра прибудемо на Січ, перепочинемо якийсь день, маму підлікуємо — та й помандруємо до нашого рідного Києва.
— Він гарний, тату? — підсунувся до нього ближче й Османчик.
— Гарний. Дуже гарний. Найкращий з усіх міст, які я бачив, — відповів Данило, пригортаючи до себе обох хлопців.
Привал зробили недалеко від хутора Мирона Зеленого, на березі річки Росави. Наловили й напекли риби, наварили раків. Смакуючи гарячою стравою, Степанко вигукував:
— Ну й смачно, так смачно! Османчик підтримував його:
— Я теж такої страви ще ніколи не їв! Смачнішої, мабуть, і не буває.
— Ото ж то, хлопці, — радів Данило.— Тут все краще: і ліси, і діброви, і річки, і степи, й ниви, а одяг — то нічого й говорити, а їжа, то ж, звісно, ні з чим і рівняти. Сказано: рідний край.
— Для мене це теж рідний край? — запитав Османчик.
— Атож, сину,— обізвалася Марія.
— А на мене, татку,— почервонів Степанко,— ніхто більше не казатиме ґулям?
— Ніхто, синку. Ніхто.
— А на мене? — обізвався й Османчик.
— І на тебе, — заспокоїв і його Данило.
— А пани-ляхи? — не вгавав Степанко.
— Ет,— махнув рукою батько,— пани на трьох одні штани. У пазусі одні воші, а він каже: в мене гроші.
— Такі задаваки? — спитав Степанко.
— Задаваки,— промовив Данило й задумався.
— Нічого, Степанку,— обізвався перегодя Петро Сокира.— Козакові і пан-лях не страшний. Прийде час — доберемося й до них. Тікатимуть з України — аж пил курітиме!
— І Владислава Забродського виженем?
— Ні, Степанку. Владислав Забродський — не пан-лях, він проста людина, бідняк, а бідняки, хто б вони не були — руські, поляки, турки,— всі однакові. Ділити ж їм нічого.
Пообідавши, почали прощатися. Сокира, Осика й Рябий їхали до Трахтемирова, де при монастирі був шпиталь.
— Не забувай, Даниле, про нас,— говорив Петро Сокира.— Ми здамо святим отцям Стефана Кодряну, попросимо, аби добре лікували його від клятої турецької кулі, й знову повернемось на Січ. Батько Сагайдачний казав, що Цецорською битвою війна між Туреччиною й Польщею не скінчиться. Знахабніють тепер османи. Доведеться й нам за зброю братися, бо ще... як поб'ють поляків, то й на Україну посунуть.
Козаки потиснули одні одним руки й роз'їхалися — одні в бік Києва, інші — до Трахтемирова.
Степанко, погойдуючись біля батька в сідлі, почав дрімати. Йому хотілося милуватися розмаїттям степових квітів, а сон склеплював повіки, переносив його кудись далеко-далеко. Він знову бачив море. Тільки не тихе, а розбурхане. Раз у раз здіймалися височенні вали, линули на невеликий вутлий кораблик, на якому вони вчотирьох — татко, мама, він і Османчик — пливли до берега і ніяк не могли допливти. Вали підкочувались до корабля, підхоплювали його, а потім розпадались на тисячі бризок, і корабель падав у безодню. Відтак знову вилітав на запінений гривастий гребінь, гойдався якусь хвилю туди-сюди і знову летів донизу. Нараз між хвилями сяйнула золотими блискітками величезна галера, знялась угору і зависла в занімілій блакиті крайнеба.
— Вона! Вона! Золота галера! — закричав спросоння Степанко.
— Що з тобою, синку? — запитав Данило, спинивши коня. — Чого ти кричиш?
Степанко розплющив очі. Величезне призахідне сонце, зачепившись за кучеряві пагорби, золотило маківки церков, що тулились на схилах.
— Що це, тату? — здивовано запитав хлопець. — Галера?
— Це наш золотоверхий Київ, синку.
— Який він гарний! — промовив Степанко.
— Як у казці. Такий, як ти розповідала, нене,— додав Османчик.
— Такий, такий,— згодилася Марія.
— Як у раю. Правда ж, мамо? — лебедів Степанко.— І сад, і яблука червонобокі, і хатинки білі-білесенькі, і церкви золоті...
— Як у раю,— зітхнула Марія. — Тільки ж люди тут бідують так само, як і всюди.
— Нічого, — обізвався Данило,— ми козаки, а козакові лихо не страшне.
Сонце опускалося нижче й нижче. Бані церков та верхів'я дерев ятрились кривавими відблисками. Хтось зненацька вдарив у дзвін. Тривожний, невпокійний, збурений благовіст громохко покотився над пагорбами, над гамірливим Подолом, над принишклою Оболонню.