— "І ти б, гетьман Петро, і все Запорізьке Військо жалування наше прийняли б. А на кримські улуси нині вас не посилаємо, тому що кримський цар Джанібек-Гірей на наші великі держави і сам, і царевичі, і князі, і мурзи його не ходять і людям нашим шкоди не чинять ніякої, а тому і наші люди кримським улусам шкоди ніякої не чинять".
Прочитав, поглянув на печатку, опустився на лаву, заслану квітчастим килимом, задумливо повторив:
— А на кримські улуси вас не посилаємо...
Я думаю, батьку,— обізвався Одинець,— ці слова не означають, що нам забороняється ходити на турка й татарина...
Гетьман підвівся, заклав руки за пояс, пихнув люлькою:
— Звісно, не означають, — згодився.— Однак такі походи цареві не бажані.
Та це тому, батьку,— знову заговорив Одинець,— що Джанібек-Гірей на російські землі нападів не чинить. А на наші? Щороку людоловів посилає. Так чому ж ми маємо сидіти склавши руки?
— Тисячі наших рідних і близьких в агарянській неволі гибіють, а ми сидітимемо? Наші землі спустошуватимуть, а ми мовчатимем? — вигукнув, не стримавшись, Данило.
— Ні, — рішуче мовив Сагайдачний. — З його царською величністю, думаю, ми порозуміємось. Одним листом не обмежимось. І одним посольством. Це тільки початок. А поки ворог наші землі плюндрує, доти ми будемо битися з ним, доти будемо й на його землі ходити, і недруга нашого в його рідній хаті бити, невільників з його пазурів виривати. Отак, друзі мої. А вам спасибі за службу. А в нагороду кожному по дамаській шаблі й турецькому пістолю дарую. Можете спочивати.
— Ні, батьку, нам про спочинок думати рано, — сказав Данило.— Коли Україна в ярмі — не до спочинку.
Сагайдачний підійшов до нього, міцно обняв, поцілував.
— Святу правду мовиш, козаче. То як — домовився з купцями?
— Домовився, батьку, домовився.
— От і добре. Поспішай тоді на Запоріжжя. Звідти має вирушати на Дон козацька чата. Здається, донці збираються до турків у гості.
— Спасибі, батьку, за пораду, — вклонився Данило,— Сьогодні ж і вирушу.
— Опівдні і мої гінці будуть їхати, — сказав гетьман.— їдь з ними. Безпечніше й зручніше буде.
б
Питання про похід польського війська проти полчищ Іскандер-паші вирішував, звісно, не один Станіслав Жолкевський, хоч він після 1617 року обіймав досить високу посаду — канцлера Речі Посполитої. Воно обговорювалось і на засіданні королівської ради 15 червня 1620 року. Тут висловлювались різні міркування, але більшість присутніх наполягала, щоб військо обмежилось охороною кордонів і не переходило їх. Проти такої думки виступив підканцлер єпископ луцький Липський (Жолкевський не був присутній на раді). Єпископ наполягав на негайному оволодінні Молдавією.
Король Сигізмунд III підтримав підканцлера і віддав наказ Жолкевському вступити в Молдавію, а там діяти за власним розсудом. Цей наказ Жолкевський одержав у Барі.
10 серпня несподівано ударила гроза. Гігантські блискавиці панахали затягнуте чорним хмаровинням небо, із страхітливим гуркотом падали на землю, запалювали дерева й будівлі.
Дивлячись на пожежі, Жолкевський ревно молився. Гроза стихла так само раптово, як і почалася. Розірвані кошлаті хмари спливли геть, і небо знову засяяло блакитною глибінню у променях призахідного сонця.
— Це божий знак, — промовив Жолкевський уголос і затнувся. А що, як і на його військо обрушиться така сама гроза? Як і його десятитисячну горстку вояків розметає стотисячна орда Іскандер-паші? Що тоді?
Наприкінці життя неслава? Ганьба?
День згасав. Сонце спустилось на вечірній пруг. Почало сутеніти. На землю впали присмерки.
Замість лаврів — забуття? Замість тріумфу — згасання? Присмерки? О святий Єзус! Не допусти!
Волочобне — плата від волоки — ділянки землі площею близько 16,8 га.
Взявши себе в руки, Жолкевський того ж дня віддав розпорядження польному гетьману Конєцпольському негайно виступати. 20-го серпня гетьман Конєцпольський і князь Корецький вже були в Кам'янці. Вийшовши з міста, вони три дні стояли в полі, а потім рушили до Буші, звідти попрямували в Молдавію.
Звістка про наближення польського війська до кордонів Молдавії швидко долетіла до Іскандер-паші. І як свідчать тогочасні представники вірменської аристократичної верхівки Кам'янця брати Агоп і Аксент у своїй "Кам'янецькій хроніці", уже "2 вересня в четвер від турецького султана в Ясси прибули капиджі , щоб схопити молдавського господаря Каспера Граціані й відіслати в Стамбул". Але ж, як кажуть, поголос іде по всьому світу, або — вісті не лежать, на місці. Чутка про наказ султана долетіла й до Граціані.
Господар зрозумів, що над ним готується розправа, і тому звелів султанових посланців заарештувати, а турків, які перебували в його таборі (Граціані стояв за дві милі від Ясс), перебити. Водночас він послав своїх людей у Ясси й наказав жителям міста знищити всіх турків, що проживали там. Султанові посланці були закуті в кайдани й відправлені у Хотинську фортецю.
Після цього Граціані, зібравши рештки своїх воїнів, що не встигли розбігтися, поспішив назустріч польському війську. Жолкевському, Конєцпольському, Корецькому та іншим панам були вручені багаті подарунки. Опріч того, Граціані передав полякам Хотинську фортецю, де були великі запаси харчів та чимало всякого військового спорядження.
І Жолкевський заспокоївся, піднісся духом. Біля Хотинської фортеці він влаштував огляд своєму війську. Проїжджаючи разом з Конєцпольським мимо застиглих шерег, він ласкаво усміхався всім, щиро вітав Корецького, Струся, Фаренсбаха, Балабана, Тишкевича та інших значних панів, рицаря Денхоффа, що очолював німецьких найманців. Пильно глянув на Михайла Хмельницького і його стрільців. В очі впав чорнявий юнак з великими карими очима, дуже схожий на Хмельницького. "Син чи якийсь близький родич? — подумав Жолкевський.— А тримаються... як справжні шляхтичі, дарма, що гриці... Та й гриці їхні як на підбір — плечисті, ставні, гарні з лиця... А Сагайдачний привів би таких молодців куди більше, ніж зумів він, Жолкевський, підняти разом з Конєцпольським..."
Після огляду польське військо рушило на південь, до Ясс. Та невдовзі дозорці доповіли, що туди наближається й турецько-татарське військо на чолі з Іскандер-пашею, Джанібек-Гіреєм і Кантемір-мурзою. Одначе Жолкевський не повернув назад, навіть не зупинився: він усе ще сподівався, що з Іскандер-пашою вдасться домовитись.
Дійшовши до молдавського села Цецори, що недалеко від Ясс, польське військо стало табором. Навпроти нього зупинилось величезне турецько-татарське військо.
19 вересня Іскандер-паша кинув своїх вояків у бій. Польське військо мужньо стримувало шалений натиск ворога. Бій тривав увесь день. Позиції польського війська були дуже незручні, і воно зазнало великих утрат від турецької артилерії. В таборі Жолкевського розпочалася паніка.
На другий день Граціані змовився з кам'янецьким старостою Калиновським і разом з ним, а також своїм гетьманом Бичком та іншими боярами вночі утік із польського табору, кинувши все своє майно. Більшість утікачів (а їх було, за словами вірменських хроністів, понад дві тисячі чоловік), у тому числі й Калиновський, потонули, переправляючись через Прут. Бичка схопили татари й відіслали Іскандер-паші, який наказав молдавського гетьмана посадити на палю перед польським табором.
Граціані під час втечі загинув від рук своїх бояр Ні-корици й Шаптелича, що тікали разом з ним. Пізніше вони розповіли про свій мерзений вчинок новому молдавському господарю Олександру, який наказав піддати їх катуванню й кинути в річку.
Жолкевський все-таки ще хотів домовитися з Іскандер-пашою, одначе той заявив, що відступить і піде в Угорщину, адже направлений султаном не сюди, а на допомогу Бетле-ну, але відступить тоді, коли польське військо поверне назад, до своїх кордонів. Звісно, повертатись ні з чим, а вірніше, з ганьбою Жолкевському не дозволили лаври видатного полководця.
Вісім днів ще боронилось польське військо від турків і татар, які безперервно штурмували табір. Та брак харчів таки змусив Жолкевського віддати наказ про відступ. Змучені навальними атаками ворога, польські вояки рушили до свого кордону. Турецько-татарське військо, як писали зга-
дувані вже хроністи, "безустанно з чотирьох боків атакувало" відступаючих "з гучними криками й вигуками — і під час відходу, і на марші, і на привалах".
За півверстви від Дністра, коли польське військо зупинилося на нічліг, туркам і татарам удалося увірватися в табір.
Жолкевський на мить розгубився. В пам'яті спливла гроза 10 серпня. "Присмерки?" — майнуло в голові жахливе слово.
0 ні! Жолкевський ніколи в бою не падав духом!
1 піднявши шаблю вгору, він ринув в гущу бою. А бою... не було. Все стогнало, вило, знетямлено летіло в розпанахану ніч. Мелькали схарапуджені коні, перекошені обличчя, вирячені очі. Боронились лише окремі групи... Лише вірмени, що прибули з Кам'янця... Лише стрільці Хмельницького з Чигирина... А решта... Дикий жах гнав тисячі людей у німу безвість...
Жолкевський зупинив коня, гукнув на весь голос:
— Панове!
(Продовження на наступній сторінці)