— Хочу послів до Москви посилати. Петро Одинець поїде. Може, й ти, Даниле, поїхав би? Бач, гроші грошима, а викуп викупом. Ми з татарами й турками не спілкуємось. А московські посли та й купці там частенько бувають. У Москві навіть податок установили для викупу людей з бусурманської неволі. Собор визначив, скільки можна платити за полоняника. Ти, Даниле, там, може, якось сукупно з Одинцем і домовився б про викуп з неволі своїх рідних. Бо ж, сам розумієш, коли ми там ще виберемось до Криму (а нам же заказано), хтозна чи й дочекаєшся.
— Я з радістю, батьку, — мало не підскочив Данило.
— І ми... Якщо дозволите,— обізвалися разом Петро Сокира й Кирило Осика.
— Якщо з радістю, то йдіть до Одинця, домовляйтеся з ним. А ви, — гетьман повернувся до Олексія Рябого, Владислава Забродського й Стефана Кодряну, — спочивайте. Чи зразу на Запоріжжя рушите?
— Мабуть, батьку, завтра чи післязавтра. Хай коні від дороги відійдуть. Та й самим перепочити не завадить.
— Гаразд, — згодився Сагайдачний.
Через тиждень Петро Одинець з супутниками рушив у дорогу. Данило Тягнирядно наслухався на галерах немало небилиць, зібраних з усього світу, й тепер щедро частував ними попутників. Козаки щиро сміялися, підкидали гострі слівця, пригадували й самі різні бувальщини. Час спливав непомітно. У Путивлі довелося затриматися. Воєводи цікавилися не лише метою поїздки козацької депутації до Москви, а й справами Криму, Туреччини, Польщі. Розпитали про те, що відбувалося в цих країнах, а потім дозволили їхати далі. Села тут були такі ж бідні і вбогі, як і на Вкраїні. Траплялися покинуті хати. Селяни, яких тут звали кріпаками, теж ходили на панщину, теж платили чинш чи то оброк. Були такі ж засмикані, залякані й затуркані, як і на Вкраїні. Правда, не було тут гонінь за віру, та благочестиві попи були не кращі католицьких або уніатських, бо теж хотіли жити сито й розкішно, тому й церковні побори тут були не менші, ніж на Україні.
— Мабуть, на тому світі бідній людині тільки й добре, — роздумував Кирило Осика. — У нас кажуть: від Києва до Кракова — всюди біда однакова. А в них, бачу, теж біда по всій землі гуляє.
— Гуляє, то гуляє, а от турецьких і татарських грабіжників Московська земля не знає,— зауважив Данило.
— А правда, — згодилися козаки.
— Значить, їм легше, ніж нам,— докінчив свою думку Данило.
— Начебто, — озвався й Одинець.— А згадайте, скільки польські війська по всій Західній Русі товклися в дванадцятому році. Аж до Москви були добралися. А позаминулого року? Навіть козаків потягнули за собою. Знову до Москви досунулись. Подумайте тільки: скільки міст і сіл сплюндрували вони, скільки збитків простому люду заподіяли. А хіба це перший раз?
— Мабуть, поки московський цар не прийме нас, усіх руських людей, що під Польщею та Литвою, під свою руку, магнати й шляхта нам тут, на Україні, за шкуру сала заллють немало,— подумав уголос Данило, пригадуючи розмову із Сагайдачним.
— А таки так,— згодився Одинець.— У давнину, коли Русь єдина була, коли князі міцно владу в своїх руках тримали, вороги, які нападали, ніколи безкарними не лишались, завжди одержували по заслузі. Польським панам теж не раз добряче діставалося.
У Москві козаків розмістили на посольському подвір'ї, їм видали государеве жалування й харчі, звеліли чекати. Нарешті 26 лютого 1620 року до них завітав сотник Яков Вєсков д запросив усіх у Посольську палату. До кремля йшли пішки. Козаки розглядали боярські тереми, купецькі садиби, дивувалися з великої кількості церков. Біля собору Василія Блаженного зупинилися, замилувалися його куполами. Довго приглядалися до Спаської вежі, задивлялися на дзвіницю Івана Великого.
— Вищої споруди на Русі немає,— сказав Одинець.
— І щось написано на ній, — заскалив око Петро Сокира.— Тільки кручено так, що нічого не второпаєш.
— Ізволєнієм святия троїци повєлєнієм велікого государя царя і велікого князя Бориса Федоровича всея Русі храм совершен и позлащон во второе лєто государства їх 108,— прочитав Одинець.— 1600-го року, по-нашому, то буде.
— Стамбул і багатий і гарний, але Москва краща,— сказав Данило. — Тут усе ніби своє, ніби рідне.
Біля Посольської палати стояли стрільці. Вони дружньо посміхнулися козакам, ніби були з ними давно знайомі.
Приймали послів думний дяк Іван Грамотін та дяк Сава Романчуков. Статечно розмістившись за довгим столом навпроти козацьких послів, вони почали розмову. Вів її в основному Іван Грамотін.
— Чи здорово вам їхалося? Чи немає якої-небудь нужди в харчах?
Петро Одинець уклонився, приклав руку до грудей:
— Ми щиро вдячні великому государю і великому князю Михайлу Федоровичу, всієї Русі самодержцю, за його жалування й харчі. А нужди в харчах не знаємо, панове.
— Писали царській величності з Путивля воєводи, князь Іван Борятинський та Микита Оладьїн, що ви приїхали до государя од усього Запорізького Війська з кримськими язиками. І путивльські воєводи вас відпустили з язиками до царської величності, — сказав Грамотін. — Об'явіть нам, про що саме Військо Запорізьке прислало до царської величності бити чолом, і де був з кримськими людьми бій, і як давно, і скільки ви піймали язиків.
Петро Одинець зібрався з думками й почав розповідати:
— Прислало нас усе Запорізьке Військо, гетьман Сагайдачний з товаришами, бити чолом государю, об'являючи свою службу, що ми всі хочемо йому, великому государю, служити головами своїми, як і раніше, так, як служили попереднім великим російським государям і їм повинність чинили, і на неприятелів ходили, і кримські улуси громили, і тому й нині служимо великому государеві. Ходили із Запорогів на Кримські улуси, а було нас десь 5000 чоловік. І була в нас з кримськими людьми битва по цей бік Перекопу, під самим муром. А було татар біля Перекопу 7000 чоловік, а на заставі було їх десь 1000 чоловік. І божою милістю і государевим щастям ми багатьох татар побили, і народу християнського багато з неволі визволили, і з цією службою, і з язиками послано нас до государя. І в тому воля бога й царської величності, як нас пожалує. А татар ми віддали раніше. Ми, Військо Запорізьке, всі головами своїми хочемо служити його царській величності і його царської милості до себе нині і наперед шукати будемо.
Данило слухав мову Одинця й дивувався — навіщо так блукати десь у захмарних висях, невже не можна сказати просто: хочемо однією сім'єю з людом російським жити, сукупно землю нашу від ворога боронити? А то: служби, милості, повинності... Хоча... казав же Одинець дорогою: з царськими послами треба говорити так, як заведено, як прийнято... Нелегко Одинцеві, ох нелегко... Аж упрів, аж чоло рясним потом покрилося: в палаті душно. А на кожному з них — і жупани, і кунтуш. Мимоволі упрієш. Йому, Данилові, теж стало млосно, хоч і не говорить нічого, а тільки думає, аби все скінчилося гаразд, аби царським дякам Одинцева мова припала до смаку.
Зрештою заговорив Іван Грамотін:
— Це ви добре робите, що царської милості шукаєте і служити йому, государю, хочете. І до царської величності бояр ваші речі, які тут почули, донесемо. А про них царської величності бояри царській величності донесуть, і яке на те буде повеління царської величності, вам відповідь буде. А ще ми хотіли б знати таке. Тут, у Російській державі, чутки ходили, що польський Сигізмунд-король учинив з турецьким мир і дружбу і на вашу віру хоче наступати. Тож об'явіть нам...
Грамотін мав довгу, широку бороду. Коли думний дяк говорив, вона смішно підстрибувала, тремтіла. Задивившись на неї, Данило став слухати через верх , та коли Одинець згадав про море, знову обернувся на слух.
— ...а на море, на турецьких людей ходити нам із За-порог заборонено, але не з малих річок. З інших річок, крім Запорогів, ходити можна. А про цісаря австрійського й про папу нам нічого не відомо: від нас ті краї дуже далеко. А на Крим нам ходити не заборонено. Ми ще раз царській величності чолом б'ємо, аби нас государ пожалував, як холопів своїх.
"Ти ба,— мало не вигукнув уголос Данило.— До чого ж мудро — і холопами будемо, тільки пожалуй. І навіщо така балаканина? Те холопство кожному в печінках сидить". Та роздумувати було вже ніколи: дяки встали — значить, перемови закінчено.
Встав і Одинець, а за ним і всі запорізькі посланці. Одинець низько, в пояс, уклонився дякам, а дяк — йому. Схилили голови перед царськими слугами й решта послів. Виходили з палати мовчки, не роззираючись і не перешіптуючись, як і належить поважним послам. Зате повернувшись на посольське подвір'я, у відведену для них жарко напалену світлицю, загомоніли один одному навперебій:
— Ну й дяки. Сидять, мов сичі, оком не мигнуть і в бік не глянуть.
— А бояри в Москві! У парчевих соболиних шубах, у височенних шапках, з бородищами!
— А мені найбільше сподобався наш Одинець. Так по-вченому чеше, мов колегію якусь кінчав, а не на Запоріжжі весь вік козакував.
— Аж дивно слухати!
— Та які ж тут дива, хлопці, — зрештою обізвався Одинець. — З чужоземними послами не раз говорити доводилось та й російських стрічав, цікавився їхніми звичаями. А в колегії і школі я вчився. Та ще й непогано.
— Ти ба, — аж за потилицю взявся Данило. — І де ж то?
(Продовження на наступній сторінці)