Іскандер-паша не забув про це, адже він, Жолкевський, не тільки поставив свій підпис на папері, а й через місяць змусив Сагайдачного підписати Вільшанську угоду... А тепер той же Іскандер-паша збирається, в похід...
А може, й цього разу вдасться порозумітися й розійтися так, як під Яругою? Дав би бог...
Отже, ніяких козаків! Хіба що... кілька десятків охочих стрільців. Так-так... охочих... Тільки ради того, щоб показати тому "главі Угорщини" Табору, що проти нього йде вся Східна Європа. Що угорського здрайцю готові бити навіть запорізькі здрайці... І таки не більше кількох десятків, аби не подумав Іскандер-паша, що він, Жолкевський, помирився з козаками, що забув свої клятви й обіцянки...
Тільки так! І не гаятись! Жодного дня, жодної хвилини. Швидше зайняти Молдавію, перетягти на свій бік Граціані! Іскандер-паша буде поступливіший, коли побачить, що вся Молдавія в його, Жолкевського, руках... І не тільки Молдавія, а й Волощина, й Трансільванія... Швидше розгромити Габора! Тоді Іскандер-паші нікого буде захищати, нікому допомагати!
Тож не гайся, Станіславе! Дій, як Цезар! Лаври переможця дістаються тільки тому, хто мужній, відважний, сміливий, тільки тому, хто йде вперед, не оглядаючись назад!
Обуренню козаків не було меж. Як тільки Данило, виїхавши за Жовкву, розповів про свою розмову з канцлером, вони зупинили коней і навперебій загукали:
— Отак і сказав: не хочу з Грицями вкупі воювати?
— Так і сказав. В огнище вкинувся і додав: хай ідуть до ролі альбо свині пасти.
— Ах він пика свиняча! Блазень смердючий! Очамрів він, чи що?
— І чому ж ти не заїхав йому в пику?
— Стримався якось. А руки так свербіли, так свербіли.
— Така свиня невдячна, а ще й канцлер. Якби не Гриці, то турки й татари і Жовкву твою і тебе самого давно захопили б.
— До Кракова й Варшави дійшли б!
— Всю Польшу сплюндрували б!
— А Сагайдачний з ним ще й під Москву ходив.
— Що було, те було. Більше не піде. Як розкажу йому про Гриців, зразу охолоне.
Поверталися назад тією ж самою дорогою, якою добиралися до Жовкви. Минали убогі села, ліси й переліски, діброви й левади. Спинялись на нічліг за наполяганням Кирила Осики в лісах. Смажили сало, варили куліш. Олексій Рябий уполював вепра — тому й м'яса було вдоволь.
— Вареників оце б з маком,— пожартував Данило, скоса поглядаючи на Кирила Осику.
— То в чому ж справа? — вигукнув Петро Сокира.— Завтра можемо й покуштувати.
— А де б то? — обізвався Кирило Осика.
— Як де? В моєї Килини. До Вільхівки — палкою кинути, і майже по дорозі, ну якогось там півгону вбік.
— А що, хлопці? — заблищали очі в Данила.
— А чи не вийде так, як у Лисянці? — засумнівався Кодряну.— Пан живе в селі? Чи де?
— Таж у селі... Влітку тільки. Правда, я з села на Січ махнув давно, то як там зараз — хтозна.
— Як вовка бояться — в ліс не ходити,— кинув Кирило Осика. — У Лисянці викрутились, викрутимось і тут. Кажи не кажи, а шість чоловік — це ж сила!
— Та ще й яка сила! — ухопився за слово Сокира.— Шість козаків вартніші кількох десятків панських посіпак.
— Так чи не так, а боятися нам нічого,— зауважив Владислав Забродський.— Як же це — з неволі вирватись і додому не заскочити, жінку й дітей не побачити? Та коли б вони в мене були, то я за тридев'ять земель махнув би.
— Коли б оце мимо Полісся їхали, я теж не втерпів би, — підкинув і Кирило Осика.
— Поїхали, братці,— сказав Данило,— Веди, Петре. Тільки ж пам'ятай: батько Сагайдачний наказував не гаятися.
— А ми й не будемо,— запевнив Сокира. — Одна нога — там, друга — тут, на битім шляху, яким їдемо. Сини ж у мене, братці,— почав хвалитися він, — орли! Ще в пелюшках до шаблі тягнулися. А коли підросли — то хлопцями всього села верховодили. Панські полигачі інакше, як розбишаками, й не звали їх.
Добралися до Вільхівки десь опівдні.
Килина Петрова була вродливою жінкою: і чорне, заплетене в дві коси волосся, і тоненькі брови, і бліді щоки з невеликими ямочками, і великі сині очі — все в ній було привабливе, миле, ніжне. Хлопці Дем'ян і Роман, цибаті підлітки, були схожі на батька — високі, підтягнуті, сухорляві, сіроокі, гостроносі, довгорукі. Вони спочатку засоромлено тупцювали на місці, та коли мати, захлинаючись од сліз, кинулась на шию козакові з довгими вусами й закричала: "Петре, невже це ти?", теж підскочили до нього, обхопили за плечі й слідом за матір'ю почали цілувати його.
— Ну... досить, досить вам, — пручався Петро, витираючи сльози. — Дайте ж я на вас погляну. Я ж дев'ять років вас не бачив. Я ж і слова не чув про вас... Я ж і не сподівався вас уже побачити...
Як тільки Килина й сини випустили його зі своїх обіймів, він почав знайомити сім'ю з побратимами.
— І на каторзі разом, і на Січі разом, і в дорозі разом. Одним словом, Килино, всі ми — нерозлийвода.
— Ой лишенько, — заметушилася жінка, — гостей повна хата, а в мене ж... Борщу тільки на трьох... Та й каші не більше... Доведеться зачекати... Вибачайте вже... Я зараз... Я швиденько...
* В огнище вкинутися — скипіти, розсердитися.
— Килино, — зупинив Петро дружину,— не метушись. У нас є що поїсти. Козак завжди возить усе необхідне з собою.
— І скажеш, Петре, таке, — махнула жінка рукою.— Який ти козак. Ти хазяїн сьогодні, а вони гості.
— Та ми ж, Килино... Та я ж заїхав на вас глянути... Скільки не бачив. Уже не сподівався...
— Мовчи, — взялася жінка руками в боки. — Не встиг у хату ввійти, а вже перечити починаєш? Де це ти такого набрався?
— Та що ти, Килино?! — знітився Сокира. — Та коли я перечив тобі? Ти ж мати в нас, — закліпав він винувато, глянув на синів.— А мати всьому голова. Так же, сини?
— Отож! — переможно вигукнула Килина. — А якщо так, то сядьте та й чекайте. Я зараз...
— То, якщо ти вже так вирішила, — несміло обізвався Петро, — то, може б, вареничками нас порадувала... З маком... Вони ж у тебе такі смачні, такі запашні, такі солодкі виходять... Ніхто, мабуть, у нашому селі таких не зварить...
— Мати в нас така,— обізвався Дем'янко.
— Усе в неї найкраще, — додав Роман.
— Правильно, хлопці,— підтримав Петрових синів Владислав Забродський, — матка — то найкраще на землі. Вона й народила вас, і вигодувала, і виростила, і на путь істини наставляє. Одним словом, людей з вас робить.
Килина розпалила в печі, поставила воду на окріп, звеліла синам товкти мак, а сама кинулась до сусідів позичити сироватки. За хвилину вона вже місила тісто, розкачувала його на стільниці. Не встигли козаки випалити по люльці, як на столі парувала макітра з варениками, а в мисці золотисто поблискував мед, принесений Дем'яном і Романом від діда.
— Сідайте, сідайте, — припрошувала Килина козаків. Данило дістав карафку з горілкою, в'язку тарані. Налив усім по чарці.
— А хлопці ж як? — глянув на Дем'янка й Романа Олексій Рябий.— Старалися так... Аж на другий кінець села бігали...
— Ми не п'ємо, — промовив Роман.— Рано ще, дядьку.
— Хай підростем, станем козаками, тоді вже,— додав Дем'ян.
— Тільки знайте, — всміхнувся Олексій, — козак п'є лишень тоді, коли нічого робити. А байдикувати йому майже не доводиться, завжди робота є: то ліс треба рубати та до Дніпра тягати, то чайки рихтувати, то військову справу опановувати, то в похід іти. А в поході горілки ані краплі не можна. Отак-то.
— І правильно,— промовив Дем'янко.— Дід Охрім казав: хто в чарку заглядає, той розум пропиває.
Вареники в Килини були й справді смачні. Покуштувавши їх, козаки забули й про горілку, і про тараню, й про капусту, що внесла Килина з комори.
— Ех, коли б моя жінка коли-небудь щось подібне зварила,— зітхнув Кирило Осика. — Правда, потапці в неї з салом теж непогані бувають.
— Та куди тим потапцям до цих вареників, — обізвався й Кодряну.— Куштував я одного разу потапці — хліб підсушений та й усе. Правда, коли до них гаряча рибна юшка, то й непогано. А це... пальці облизував би.
— А пухкі ж які, — задоволено говорив Данило.
— В роті так і тануть, — усміхався Забродський.
— Моя Килина така вже. Як спече або зварить, то ніхто нічого поганого не скаже. Як весілля в кого, або хрестини, або поминки, так її й кличуть. Краще неї ніхто вже не зготує.
— Бачу, Петре, який ти був, такий і зостався. Любиш поговорити, — сказала дружина.— А самому свою жінку хвалити нічого. Хай люди побачать, яка вона в тебе, та й скажуть своє слово.
— А що тут казати, — вихопився Олексій Рябий.— Крім доброго слова, нічого іншого не скажеш. Коли б мені таку жінку, я й лиха ніколи не знав би, і на інших зизим оком не поглядав би.
— У мене Горпина теж до страв придала, але ти, Кили-но, — додав Кирило Осика, — набагато її перевершила.
(Продовження на наступній сторінці)