— Що там? — повернувся Чермінський до брами й отетерів: прямо на нього летіло кілька козаків.
3 д р а й ц я — зрадник.
Ланець — лайливе слово, вживається в значенні негідник, бешкетник.
Супліка — письмове прохання.
— Матка боска! — скрикнув пан, метнувся в куток і шмигнув за стару колимагу. За ним порачкували й челядники, кинувши канчуки й киї.
— Даниле, де ти? — гукнув Олексій Рябий, зупинивши коня в дверях.
— Тут я, братці,— вийшов на світло Данило.
— Боже мій! — скрикнув Петро Сокира.— Що ж вони зробили з тобою?
— Розв'язуйте швидше руки, — звелів Рябий друзям, а сам, скинувши сорочку, почав витирати Данилові обличчя.
— Обережно, брате,— простогнав Данило. — Водою трохи помочи.
— Ні, брате, ми оковитою краще тебе обмиємо. Аби зараза ніяка не причепилася. У цирульника пляйстер дістанемо.
— Пече ж, — скривився Данило, як тільки Олексій, змочивши рукав сорочки горілкою, провів злегка по щоці.
— Потерпи, друже. Не таке ж терпіти доводилось... Обмивши Данилові обличчя й руки, Рябий повернувся
до супутників:
— Чому ж стали як укопані? Живий наш отаман, а це головне. Подряпався трохи — це нічого, заживе. А де ж люципер той зі своїми посіпаками? Куди щезли?
— Та он же в кутку за колимагою, — тицьнув рукою праворуч Стефан Кодряну. — Зачекай, ось я кия замашні-шого виберу...
— Ану, вилазьте, козолупи! — гримнув донець.— І то швидко! Часу не маємо. Бач, які спритні.
— Не дозволю! — переляканим голосом пропищав Чермінський.— Єстем шляхтич! Я крулю поскаржусь! Я...
— Вилазь! Вилазь! — підійшов до колимаги Кодряну, постукав києм рб дверці.— Не барися, пане. Ми й справді часу не маємо.
— Що ти просиш його, Стефане? — обурився Кирило Осика. — Він своїх селян просив коли-небудь? Посторонись трохи, я його іншим робом...
— Я був маршалком! — заверещав Чермінський.— Моя матка...
Осика перегнувся через передок карети, ухопив пана за комір.
— Я сам! Я сам! — запручався Чермінський.
58 Маршалок — голова сейму, голова в раді сановників, старший у
громадському зібранні, у війську тощо.
—
Він вирачкував з-під карети, обтрусився, закопилив нижню губу.
Владислав Забродський повернув його обличчям до себе, пирхнув:
— Ов-ва! Пан не тіко перепудився, а й обкалявся.
— Ха-ха-ха-ха! — зареготали козаки на всю стайню.
— Не позвалям! Єстем шляхтич! — прошипів Чермінський.— А ти, гунцвот ,— глипнув на Забродського,— таке ж бидло...
— Помовч, помовч, пане, — спохмурнів Забродський.— Я хоч і поляк, і католик, а не таке...
— Всі поляки брати, — заскімлив Чермінський.
— Чорт тобі брат, а не ми, — кинув Владислав, вибираючи на долівці кия. — Лягай! Та нюні не розпускай. А то аж дивитися гидко...
Пляйстер — ліки, виготовлені з оливи, каніфолі і воску.
Гунцвот — собачий син, шельма.
— Та що ви? — ще раз крутнувся Чермінський. — Панове козаки. В мене злоті є. На дорогу вам дам... Коні в мене добрі...
— Від злотих не відмовимось, — обізвався Рябий,— Скільки там їх у тебе?
— Сто злотих дам...
— Фю-ї-ть,— свиснув Олексій. — Туди к чорту. Мар-шалком був, батька зацного мав, а сто злотих за себе заправив.
— Двісті злотих, панове.
— Ти що, пане, на ярмарку чи де? — підійшов до нього ближче Кирило.— Не гендляр же, а шляхтич... ніби... Тисяча злотих — і ні гроша менше. Чув?
— Згода, панове, згода,— забелькотів Чермінський.
— Де вони лежать? — Кирило взяв пана за підборідок, глянув йому в очі.
— В шкатулці, добродії. В скрині вона, за правими дверцями. В опочивальні.
— Гаразд, перевіримо.— Кирило поспішив до панського будинку.
— Зажди, друже,— зупинив його Сокира.— Разом безпечніше.
— А далі що? — розвів руки Кодряну. — Злотими пан і відбудеться? А злоті ті ж людською крівцею прироблені. Хіба ж вони його? Га, Даниле? Отак познущалися над тобою, а ти мовчиш?
— Хіба тільки надо мною знущалися? Он люди стоять. Хай вони скажуть і про пана, і про челядників.
Козаки оглянулися. Весь двір був виповнений селянами. В білому полотняному одягу й крислатих солом'яних брилях стояли чоловіки, у таких же сорочках і темних запасках — жінки.
— То як, люди добрі? Відпускати пана? — звернувся до них Рябий.— Він хоче відкупитись. Тисячу злотих пообіцяв за гріхи свої.
Селяни мовчали.
— Причини двері, Олексію, обізвався Данило, щоб пан і його виводок нічого не бачили й не чули, а тоді й запитуй.
Рябий прихилив стулки дверей, притулився до них спиною, всміхнувся до селян:
— Ну то як? Що робити з паном?
— Всипати йому по саму зав'язку! — гукнули з гурту
— Щоб до нових віників пам'ятав!
— Щоб і дітям заказував!
Щоб не бидлом нас звав, а людьми!
— Що ж, — сказав Рябий, — воля ваша. Хочете всипати — всипте. Ми зав'яжемо пану і його прихвосням очі, а ви вже сипте їм стільки, скільки вони заслужили. Воля ваша.
Чермінський знову кричав, погрожував, упирався, але, коли Петро Сокира підніс йому кулака до носа й сказав: "Бачиш, яку довбню ношу з собою? Цвяхи забиваю. Стукну раз по голові — і не писнеш!", змовк. Невдовзі Чермін ський лежав на ослоні, а челядники на землі — і селяни, вишикувавшись вервечкою, один— за одним підходили до ослона, брали кия й згонили свою злість на тих, хто знущався над ними все життя.
Сонце клонилося на захід, коли Данило з друзями виїхали з села.
— Де на нічліг спинимось? — запитав Данило.
— У лісі! — радісно вигукнув Кирило Осика.— Де ж іще? — І безпечно, і затишно, і зручно.
— Таж холодно. Земля вже замерзає, — зіщулився Код-ряну.
— Тю-ю-ю. А цигани ж і взимку надворі ночують. А ми козаки,— наполягав Осика.
— Заперечень нема? — знову озвався Данило.
— Нема, нема, Даниле, — загомоніли козаки.
За півгодини доскочили до розлогого бору. Назбирали сухої трави, хмизу, шишок. Розклали вогнище, посідали півколом.
— Нічого кращого немає, промовив Осика, — як сало,підсмажене на вогні в лісі. Настромиш на шпичку, пригрієш гарненько, воно як зашкварчить — так слина й покотиться. Підставиш кусень хліба під сало, а з нього кап-кап-кап. Ох і смачно ж!
— А в нас і сало є. Курінний аж три четвертинки дав. Каже — в дорозі знадобиться,— згадав Петро Сокира і розв'язав торбу. Дістав звідти загорнений у чисту полотнину шматок, почав різати на частини й роздавати товаришам.
— А шпички самі робіть, сухарі свої їжте,— додав. Сало приємно пахло, лоскотало ніздрі.
— Ох і смачне, — облизував хліб Осика.
— Що правда, то правда,— згоджувався Кодряну.
— На гарну страву я мастак непоганий, — усміхнувся Осика.— Коли б оце ще вареників з маком, медом помазаних! Ох і хропілося б тоді!
Повечерявши, козаки зробили з гілля постіль, послали чапраки , вкрилися киреями й почали дрімати.
— А я буду на чатах . Вогонь підтримуватиму,— сказав Рябий. — Я і в сідлі висплюсь.
Вдосвіта загасили вогнище й рушили далі. Сосни стиха шуміли, перешіптувалися. Сварилися сойки, скрекотіли сороки, цвірінькали синички, стукотіли на сухих стовбурах дятли.
— Славно в лісі, — усміхався Кирило Осика.— Повернуся додому, знову лісником буду.
Чапрак — вовняна підстилка під кінське сідло.
Кирея — верхній довгий суконний одяг з відлогою.
Стояти на чатах — охороняти щось,вартувати.
З
Канцлер Станіслав Жолкевський після обіду любив помріяти. Заклавши руки за спину, він і сьогодні крізь заплакане вікно дивився на покриті лапатим інеєм віти берези й подумки блукав у сивій давнині. Думав про походи й битви Александра Македонського, Ганнібала, Юлія Цезаря, захоплювався їх рішучістю, сміливістю, наполегливістю. Особливо йому імпонував Юлій Цезар. Жолкевський намагався наслідувати його. "Прийшов, побачив, переміг — геніально!" — вигукував він не раз. Йому, Жолкевському, теж доводилося частенько проявляти мужність, нападати несподівано, діяти рішуче. "То не полководець, котрий знається із сумнівами, бариться, вичікує",— казав він раз у раз сам собі.
Знову чомусь згадався той здрайця Наливайко. Скільки літ минуло, а й зараз якось моторошно. А все тому, що той самозваний гетьман не знав воєнної науки. Зібрав зграю пройдисвітів і три роки не давав спокою всій Речі Посполитій. Уникав чесної зустрічі... Хоча й не завжди... Хитрував... Одначе, й він, Жолкевський... Але то був рокош... Які ж тут правила? Про яку честь можна говорити, коли маєш справу з хлопом? З бидлом отим? З розбишаками запорізькими? Хіба вони вояки? Здрайці та й годі.
Інша річ — похід у Молдавію й Трансільванію... Проти Бетлена Габора доведеться діяти зовсім іншим робом...
(Продовження на наступній сторінці)