Данило їв мовчки. Його Марія все готувала теж смачно, але ж... Як-то вона зараз? Що робить? Що думає? А Степанко?
Глянув на Сокириних хлопців* Серце щемно занило, бентежно забилося. Коли ж його дитина побачить рідний край, обніме батька, притулиться до дідуся й бабусі?
Маріє, кріпись.
Жди, рідна. Вір.
Пообідавши, козаки подякували господині й почали збиратися в дорогу.
— І ти? — взялася в боки Килина й підступила до Петра.— З якого це часу ти сам став вирішувати, що робити і як бути? Га?
— Та я...— розгубився Петро.— Хіба я сам? Це ж товариство так поклало. Ми ж посли...
— Ти баМ — сплеснула руками Килина.— А може, ти мій чоловік?!
— А я хіба що? Кажу ні? — розвів руки Сокира.
— А якщо мій чоловік, то й слухай мене, а не товариство. Поблукав десять літ — і досить. Пора й честь знати. Дітям раду треба давати. Пан почав їх на панщину замість тебе гонити.
— Хай він... Хай він... Удавиться тією панщиною, як нечистий галушкою,— закричав Петро.— Хто козаком хоч день побув, той панщини й години не— робитиме. Я пятнадцать літ на його полі за плугом ходив. Дев'ять літ на каторзі веслував. Досить з мене!
— А з мене? — звузила очі Килина.— І панщина, і господарство, і діти? Теж п'ятнадцять літ. Поки ти дома був, ще сяк-так було, а як сама з ними зосталася, знаєш, скільки натерпілася? — схлипнула Килина.
Петро підійшов до неї, обняв.
— Килино,— промовив,— ми ж тільки стрілися, а ти вже так напосілася на мене. Люди ж стоять, слухають усе...
— А люди — то що? Жінок не мають? Не слухають їх, чи що? Та що ж то за чоловік, який жінку не шанує?
— Та я ж... шаную тебе, Килино. Дев'ять років день і ніч про тебе думав. Коли б ти знала, скільки снилась мені...
— От що, Килино, — підійшов до них Данило. — Жінку треба і шанувати, і поважати, і слухати. Без цього ладу в хаті не буде. Я ось теж... без своєї... як без рук... Але ж... У Крим треба їхати, її з дитиною рятувати, в неволі вона, а гетьман до Жолкевського попросив поїхати. Справа дуже нагла. А Жолкевський, трясця його матері, дибки став. Що скаже тепер батько Сагайдачний? Не будемо ж чекати людоловів на печі. Гукне: "В похід, братці!" — і всі підемо. Мати, батько, жінка, діти — всі рідні, та рідний край — дорожче, Килино. Коли йому небезпека загрожує, всі маємо на його захист ставати. Мучились дев'ять літ, ще рік-два якось переб'єтесь. У вас же сини, Килино, уже дорослі, господарі уже...
— А так, хазяєчко, — наблизився до неї Олексій Рябий.— Петро всю дорогу про тебе говорив, так хвалив, що ми вже й боятися почали, аби не перехвалив. А синів! Коли б ти тільки чула, Килино... Але ж козак сам собі не хазяїн.
— Та який же він козак? — прудкокрилими ластівками злетіли вгору брови Килини.
— Як?! — підскочив до них Владислав Забродський.— Сам Яцько Бородавка нас козаками проголосив! А гетьман Сагайдачний навіть одягом козацьким наділив. А справу яку доручив! Подумай тільки. До самого канцлера нас послав!
— У саму Жовкву! — докинув Кирило Осика. Сонце вже хилилося на захід. З-за лісу підіймалися
темно-сірі хмари.
— А до вечора уже й не так далеко, пани-товариші,—промовив Данило.— Вже кілька ночей спимо під відкритим небом. Намерзлися добряче. Чи не варто було б хоч раз переспати в теплі й безпеці? В Петра хата на дві половини та й хлів чималий. Помістимось усі — і худобі буде де притулитися, якщо негода нагряне. А небо ж, бачите, як супиться. Як не дощ, то сніг от-от сипне.
— Ми не проти, пане-брате,— зрадів Владислав Забродський. — Як гарно перепочинем, то й швидше їхатимем.
Козаки почали лаштуватися на нічліг: завели коней до повітки, засипали їм вівса в торби, внесли сіна в хату, розіслали на підлозі. Килина простелила рядна.
Та до спочинку було ще далеко. Не встигли козаки скинути чоботи, як із двору почувся лемент. Данило підійшов до вікна, прислухався.
— Якась жінка голосить. Нещастя трапилося, чи що? — знизав плечима.— Вийду послухаю.
За хвилину він повернувся.
— Вставайте, братці,—сказав.—Діло є. Пан здурів. Наказав челядникам нас піймати, в буцегарню зачинити. Каже, то не козаки, то самозванці якісь. Так оце жінка одного челядника попередила, щоб ми тікали.
— Козакам тікати порадила! — обурився Олексій Рябий.
— Так що ж будемо робити? — звернувся Данило до всіх. — І тікати не з руки, і челядників чекати не виходить. Боронитися завжди гірше, ніж нападати. Яка буде рада, хлопці?
— Ходімо до пана, — запропонував Стефан Кодряну.— Подивимось на нього, запитаємо, хто дав йому право нас самозванцями об'являти.
— Пішли, — підтримав Стефана Владислав.— А я його запитаю, чи він не самозванець, бува?
— Зарядити всім пістолі, взяти шаблі — і в путь,— скінчив розмову Данило.— Без мене нічого не чинити.
Челядники зустрілися за кілька кроків від Петрової хати. Всі були з шаблями, з добрячими киями. Данило мовчки полічив: чотирнадцять. "По два на кожного,— подумки зауважив. — Що ж... непогано..."
Челядники зупинилися перші. Старший серед них зняв шапку, вклонився:
— Панове козаки. Пан наш, їх мосць Григорій Терновий, веліли вам кланятися, про здоров'я запитати й до нього в гостину запросити. До їх мосці сусіди з'їхалися, день ангела їхньої доньки хочуть святкувати. Незручно ж якось їх мосці веселитися зі своїми друзями в той час, коли таке шановне товариство черствим куском хліба й сухою таранею пригощається в холодній хлопській хаті.
— Якщо кличе, то чого ж не піти? — повернувся Рябий до Данила. — Як, батьку отамане? Підемо?
— А чому ж не піти? — відповів Данило. — Тільки от ніяк второпати не можу: з якого часу запрошувати в гості почали киями?
— Та що ви, пани-брати? •— спохопився старший челядник. — Хіба ж киями з козаками воюють? До них і з шаблею підходити небезпечно. Киї у нас, братці, проти собак. Страх, скільки їх у селі розвелося.
Біля воріт панського двору стояли на чатах два челядники. Вони відчинили ворота навстіж, один з них приклав руку до грудей, схилив голову.
— Ласкаво просимо, панове,— промовив.
— Спасибі, спасибі, — усміхнувся Данило.— Але пам'ятайте, хлопці, коли гість у господі, то сторожа біля входу ставити нічого. Тож ідіть спочивати, а тут і наші козаки постоять.
— Та... та... як же це? — скривився челядник-воротар.— Пан же наказав.
Олексій Рябий підійшов до нього, поклав руку на пістоль, підморгнув.
— Ти що, чоловіче, не зрозумів, чи як? Кажуть же тобі... Воротар уклонився, відступив, потім прудко позадкував до челядні. За ним кинувся й другий.
— От так,— сказав Данило. — Хто ж на воротях тепер стане?
— А ми,— виросли з-за спин челядників Дем'янко й Роман.
— Ви? — здивувався Данило.— Та ви ж, хлопці, і зброї не маєте, та й молоді ще...
— Молоді,та ранні, дядьку,— старався басити Дем'ян-ко.— Нам на чатах не вперше стояти. Коли що не так, галасу наробимо,— він потягнувся до вуха Данилового і, коли той нахилився, прошепотів: — Усе село збіжиться. Ми вже декому сказали, а зосталим матуся перекаже. Так що... не хвилюйтесь, виручимо.
Челядник — прислужник.
Буцегарня — приміщення для тимчасового ув'язнення; холодна, темна.
— Що ж, добре. Як хочете стояти, стійте,— сказав Данило. — Тільки ж, хлопці, нікого чужого до двору не пускайте.
Старший челядник вискочив наперед, засокорив:
— А тепер, панове козаки, прошу йти за мною.
— Пішли, — спокійно мовив Данило.— Веди, чоловіче. Челядники непомітно почали розходитись за козаками,
намагаючись триматися по двоє біля кожного. Данило помітив це й пожартував:
— Друзі, нас збираються під руки брати, аби легше було на східцях триматися, чи що...
— Та де там,— закрутився старший челядник.— Та вам і підійматися не доведеться. Пан наш не любить у палатах веселитися. Він старовину полюбляє. Лицарських звичаїв дотримується. У склепі завжди гуляє. Каже: біля бочок з вином веселіше.
— У склепі? — зупинився Данило.— Як же це?
— А так. Кажу ж, біля бочок. Замість стільців там оклецки дубові, замість стола — колода.
— Ти ба',— чмихнув у вуса Данило. Підійшли до склепу. Козаки зупинилися.
— Проходьте, проходьте, панове,— кинувся відчиняти двері старший челядник. — Вас давненько тут чекають.
— Ні, чоловіче, — обізвався Данило.— Так у гості не кличуть. Хазяїна і близько нема, а ми, як свині, поліземо перші. Ні, ми не з таких...
— їх мосць у склепі, панове,— кивнув на двері челядник.— Вони вас вітати будуть за дверима.
— Ну що ж... коли так, то справа інша, — згодився Данило, повернувся до решти челядників, кивнув на двері. — Ну, так досить стовбичити за нашими спинами, хлопці. Рушайте попереду до склепу, ведіть у гості.
Челядники перезирнулися, нерішуче затупцювали на місці.
(Продовження на наступній сторінці)