— За це вже, государю, не турбуйся. Як велиш, так і казатиму, — відказав Васька.
— І про те, що як стане вона казати, наче пан її зґвалтував і велів тобі водити до нього на ніч, то ти одне кажи: я цього не знаю і від мого государя нічого такого не чув, — казав Чоглоков. — Про це в Патріаршому Приказі слідства не робитимуть, бо від цієї обмови мене вже в Малоросійському Приказі виправдано. Так і ти своїми словами до того не призводь. Та й ти, Макарко, дивися!
— Моя справа ззаду, — відказав Макарка. — Коли Васька на мене не скаже, то мене може й не покличуть. А покличуть та питатимуть, то я в одне з Ваською казатиму.
— Воно, — сказав Чоглоков, — вашому братчикові, холопові, коли ви що на нас, ваших государів, кажете, то віри не ймуть. Та все ж ви мене нічим не смійте ганьбити. А то — ви ж самі знаєте — моя воля зробити вам потім що захочу.
Коли ж Васька з Макаркою залишилися вже самі, Васька сказав товаришеві:
— А государ злякався та й здорово! Чи то ж дурниця: половину вотчини збув. Кепська справа. Гляди, що як притиснуть його, то й другої збудеться. То й нам, мабуть, уже не йому доведеться холопами бути. Продасть і нас. Хай, чорт їх бери, кличуть нас до Патріаршого Приказу, нехай допитують. Стоятимемо за свого государя поки змоги й сили, ну, а там то вже своя шкура за всяку іншу дорожча, хоч би й за государську!
XVI
Патріархові Іоакимові Савелову було в той час між шістдесятьма й сімдесятьма роками, але був він дуже жвавий і невсипуще діяльний. Як на свій час, то був чоловік учений; вчився він у київській колегії і дуже її й досі поважав; але це не шкодило йому бути гострим і невблаганним ворогом західного впливу, що проймав усю духовну освіту на Вкраїні; патріарх думав, що цей вплив шкодив "русской" церкві. Патріарх Іоаким писав дуже багато, писав і з двох боків обороняв свою церкву проти західного вірського розколу, що вчинився в Московщині. Одначе, не вважаючи на всі свої вчені й літературні справи, Іоаким не занедбував порядкування церковними справами, а сам особисто всього пильнував і так дуже, як ніхто з його попередників, не виймаючи й самого Никона. Ніхто з патріархів не обмежив так самоволю архирейську, завівши коло архиреїв обов’язкові ради з духовних осіб задля порядкування справами й задля суду; це було й задля патріаршої єпархії, але патріарх на те не зважив: він сам був такий діяльний та уважний до всього, що мало йому треба було допомоги й поради від духовних осіб. У Патріаршому приказі сиділи призначені від патріарха архимандрит та двоє протопопів, кликано виборних духовних старших — "попівських старост", але всі вони власне мало робили за патріарха, — навпаки, він багато за них робив. Ще як був суд над духовенством, то ці патріархові помічники щось таки значили: допити робили, розшукували, присуди постановляли; патріарх сам перевіряв усю їхню попередню роботу і сам уже виносив найостанніший рішинець. А в таких справах, де не духовних, а світських людей ставляно на суд, — ті духовні, що сиділи в Патріаршому Приказі мало до чого й торкались, а все робив дяк та й підносив патріархові. Найстаршим дяком у Патріаршому Приказі був тоді Іван Родивонович Калітін, підтоптаний пан, із круглою, трохи посивілою борідкою, на літа було йому років із п’ятдесят; у справах був вельми тямущий, добре говорив і писав. Патріарх надзвичайно йому вірив, вважав його за розумного, дуже чесного, не грошолюбного чоловіка, цілком прихильного патріархові. Та й усі вважали дяка за розумного чоловіка; що ж до його чесності та негрошолюбності, то ніхто не міг би показати, що з цього, чи з того чоловіка Калітін узяв якого хабара; але багато людей тільки плечима знизувало, довідуючись, що від деяких справ патріарховому дякові була велика користь, і не можна було зрозуміти, як він це робив.
Коли Ганну Кусівну привели до Патріаршого Приказу, Калітін, що недавно тільки того дня прийшовши на службу, сидів із товаришем своїм, другим дяком Леонтієм Савичем Скворцовим, якого любив і боронив. Перш ніж покликати приведену до Приказу жінку, Калітін прочитав, що про неї написано з Малоросійського приказу; там було коротко виложено всю справу з Ганною й Чоглоковим.
— Поглянь лише, Левонтію Савичу, — звернувся він до Скворцова, — яку вкраїнську птицю прислано до нас. Тільки обскубано, та не її, а, мабуть, когось іншого через неї.
Скворцов був ще не такий досвідчений у справах, через те й не здогадався відразу про все, що вже зрозумів Іван Родивонович. Прочитавши папір, Скворцов блимнув запитальним поглядом на товариша. Калітін засміявся.
— Дуже тямущий чоловік думний дяк! — сказав Калітін. — Обстриг барана, а шкуру ще нам покинув. Дарма, і за те спасибі!
— Звісно, — Скворцов кивнув головою, — поживився біля воєводи та й захистив його добре. Усе покрив, хоч де-не-де хвостики видно. Та нам ні з якого боку коло нього заходитися не можна. Чистий зовсім став. Хіба покуту яку накинути, та й то не на нього.
— Покинуто, — знову засміявся Калітін, — покинуто й нам тоненьку ниточку, — обережненько ще можна за неї вхопитися. Подивися лиш уважніше в папір! Бач: повінчано жінку вдруге з воєводиним холопом; сам воєвода правий і кликати його сюди ніяк не посміємо; але холопа того на допит витягнемо. А хіба холоп так і стоятиме за свого государя? Атож! Не дуже стоятиме, коли над самим собою лихо побачить!
— А можна часом, — додав Скворцов, — налякати воєводу патріархом, що мовляв сам патріарх доповість про справу великому цареві государеві, щоб слідство наново зробити.
— Можна й так. Правда, — погодився дяк. — А то ще глянь: знадобиться нам 54 артикул статуту про холопський суд.
Калітін звелів покликати Ганну.
— Молодичко! — звернувся він до неї. — Ти відразу з двома чоловіками стала. Один живий, а ти з другим повінчалася.
— Повінчали силоміць, — почала відповідати Ганна.
— Так, — перепинив її Калітін — силоміць. Ти це казала в Малосійському Приказі. Так ти й тепер кажеш, що не хотіла йти за другого, а тебе силоміць повінчано?
— Силоміць, — повторила Ганна.
— І не хочеш жити з другим своїм чоловіком, холопом Чоглокова?
— Не хотіла й не хочу! — відказала Ганна.
— І хочеш вернутися до першого свого чоловіка?
— Хочу. Я тільки його одного за чоловіка собі вважаю.
— Доведеться тобі, молодичко, — сказав дяк, — пожити у нас у Москві. — Чи є в тебе який притулок і чи маєш за що їсти й пити? Може, є в тебе в Москві родичі або знайомі добрі люди?
— Нікого немає, — відказала Ганна Кусиха.
— То коли в тебе немає тут нікого знайомого, то, може, хочеш — я тебе візьму до себе в двір на роботу? Ти, молодице, не бійся, — не подумай чого-небудь поганого. Я чоловік жонатий, жінка й діти в мене, поганої думки в мене немає. Поживеш у мене, поки твоя справа завершиться. От посидь отам у сторожці, а коли будемо розходитися додому, тоді я тебе з собою візьму, то й поїдеш до мене у двір.
Ганну вивели. Увійшли до Наказу архимандрит і протопіп, що там сиділи. Калітін подав їм декілька паперів, розповідаючи коротко їх зміст. У числі тих паперів була і відписка про Ганну. Духовні не звернули на неї особливої уваги.
Після полудня почали розходитись, і дяк Калітін звелів покликати Ганну.
— Забирай свою худобу[51] та й іди зі мною, — звернувся він до жінки.
— У мене нічого немає, — заплакала Ганна. — Я втекла у чім стояла. І сорочку одну третій тиждень ношу.
— Хрещені, здається, люди, — сказав Іван Радивонович. — І своєму братові в Христі Ісусові, хрещеній людині, повсякчас і на всяку годину Христа ради подати можемо!
Він повіз із собою Ганну і, приїхавши додому, передав її своїй дружині, літній пані, років за сорок; він доручав їй приставити до якої-небудь роботи у дворі привезену жінку, пояснивши, що це нещасна безпритульна сирота, але повинна пожити трохи в Москві, і коли дати їй притулок, то це буде добре, богоугодне діло. Калітіна ласкаво звернулася до неї, та відразу ж не зрозуміла, що відповідала Ганна, то ж і глянула на чоловіка, мов питаючи, хто це.
— Хохлачка, — сказав Калітін, — у них мова відмітна від нашої московської, але у всьому іншому народ добрий, щирий і віри однієї з нами.
Калітіна відіслала молодицю в дворову баню, подарувала їй чисту, хоча не зовсім нову та цілу білизну і приставила її доглядати корів.
На третій день після того, як Ганна стала в Калітіна, покликали до Патріаршого приказу на допит холопів Чоглокова — Ваську й Макарку.
Пан іще раз проказав їм свою науку — ніяк не плутати його в справу. Васька перехрестився й забожився, що й слова не скаже на шкоду своєму панові.
Холопів привели в Патріарший Приказ саме тоді, коли зібралися духовні особи, що там засідали. Васька та Макарка вклонилися, торкаючись пальцями до долу, і стояли, чекаючи запитань. Калітін підійшов до архимандрита під благословення.
— Починай, Господи благослови! — виголосив архимандрит.
Калітін відійшов і заговорив до холопів поважним та суворим голосом:
(Продовження на наступній сторінці)