— Наш Приказ найсвятішого патріарха багато чим зовсім не такий, як інші Прикази. По багатьох Приказах про багато світських справ звелено не вірити тому, що кажуть холопи, не годиться холопа й питати, бо холоп — невільний чоловік і чести на ньому нема і безчестя за нього не визначено йому; а в нас що до цього не так, бо тут розглядаємо справи духовні, а не світські.
— А про духовні справи, — сказав архімандрит, — говориться в святому Письмі: немає скіфа, ні елліна, ні раба, ні вільного. У церкві Христовій рабові така сама честь, як і не рабові. Раба однаково хрищено, як і його пана, одним миром мировано, одне тіло й кров Христову приймає і на рабів такий саме шлюбний вінець кладуть, як і на панів. Через те тут приймають те, що каже холоп, так само, як і те, що каже вільний чоловік. Заприсягніться перед хрестом та Євангелією, що будете говорити саму правду, як перед самим Богом на страшному і справедливому його судилищі, якщо же станете брехати та правду ховати та вигадувати, то зазнаєте кари від Бога на тому світі, а на цьому від святої нашої церкви — прокльону, і віддано вас буде світському судові на страшне катування.
— Чуєте? — запитав грізно Калітін. — Слухайте та беріть собі на ум!
Устав зі свого місця протопіп, узяв згорнуту єпитрахиль[52], що лежала перед ним на столі, вийняв із неї хрест та Євангелію та положив на церковному стільці, що стояв поперед того стола, навколо якого сиділи духовні. Протопіп одягнув патрахіль. Обидва холопи, знявши два пальці правої руки вгору, проказали слідком за попом присягу, тоді поцілували хрест та Євангелію. Протопіп загорнув хрест, та Євангелію в єпитрахиль і сів на своє місце.
Дяк звернувся до холопів:
— Хто з вас двох Василів повінчаний із Ганною Кусівною, що зве себе жінкою козаку Молявці?
— Я, — відповів Васька.
— Я буду тебе питати, — продовжував дяк, — не для того, щоб довідатися від тебе про таке, чого я ще не знаю. Питатиму я тебе про таке, що вже й без тебе знаю, а питатиму тільки для того, щоб знати: чи правду, чи неправду ти казатимеш. І коли ти почнеш плутати та брехати, то я зараз звелю відвести тебе до ката та й скажу йому, щоб він тебе спершу батогами, а тоді, коли будеш упертий, то й гарапниками[53] покропив. Коли ж правду казатимеш, то нічого не бійся. Ти чоловік підневільний, хоч що звелить тобі пан твій, повинен був те робити, і хоч би й що не по правді зробив із наказу панського, — відповідатимеш за те не ти, а государ твій. Одказуй же по правді!
— А ти, Ярмолаю, — звернувся він до піддячого, що сидів за столиком біля вікна, — записуватимеш те, що вони казатимуть.
— Питаю, — промовив він голосно, — як ти виходив сюди, кликав тебе государ твій і велів тобі казати в Приказі, що він, твій государ, брати за жінку Ганну Кусівну тебе не неволив, а наче ти, Васько, з нею, Ганною, вдвох приходили до твого пана і прохали дозволити вам повінчатися? Так було? Кажи! Це тобі перше питання.
Васька, вражений, глянув на Макарку, мов би хотів очима в нього запитати: хто ж це йому розказав? Хіба ти? Адже тільки ти та я це й чули. Та зараз же згадав, що Макарка разом із ним в один час вийшов із двору. Нічого не розуміючи, він вирячився на дяка.
Калітін глузливо дивився на його, та не діждавшися швидкої відповіді, знову те саме запитав і додав:
— Ти ж сам бачиш, що я вже все знаю, що в вас роблено й казано, хоч і не був у вас. То й нема чого брехати та вигадувати. Кажи правду! Так було?
— Еге, так було, — сказав Васька.
— Добре, що правду підтвердив, — промовив Калітін. — Тепер я тобі розкажу, що ти попереду робив та що з тобою робилося. А ти, знаючи, що я вже все знаю; тільки кажи, що саме так було, як я тобі сказав.
І він почав допитувати, притримуючися того, що розказувала Ганна і що було написано в папері з Малоросійського Приказу; нагадав, як у Чернігові вони, Васька з Макаркою, ухопили Ганну в потайнику і притягли до свого пана на воєводський двір.
— Чи так було? Кажи по правді! — спитав він.
— Так було, — відказав Васька.
— Ще хвалю за те, що правду кажеш, — похвалив того дяк. — Ти людина невільна, що ти робив із панського наказу, в тому провини нема ніякої. І Святе Письмо каже: раб не більший від свого господаря. Пиши Ярмолаю, його слова! Чув, що він зробив із панського наказу? Пиши!
— Чув, — відказав Ярмолай і заходився писати.
Почекавши, поки Ярмолай запише, Калітін промовив далі:
— Государ твій велів тобі вкупі з Макаркою та з двома стрільцями везти Ганну в свою підмосковну вотчину, на Пахрі, а там піп, слухаючись пана вашого, повінчав тебе з Ганною, хоч вона й кричала, що не хоче, що вже з іншим повінчана. А піп на те не зважав. І ти, з наказу государя твого, щоб Ганна не кричала, казав їй, що люто її битимеш і мучитимеш. Так було?
— Так було, — відказав Васька.
Калітін продовжував далі:
— А як государя вашого взято з воєводства з Чернігова, то він, государ ваш, до Москви приїхавши, звелів тобі з Макаркою ту Ганну привезти до нього в двір на Арбаті, так ви й зробили так, як пан звелів. Чи так було?
— Так, — повторив Васька.
— Пиши, Ярмолаю! — сказав Калітін і запитував далі: — А коли ви приїхали до Москви, ваш пан звелів тобі, Васьці, доглядати за своєю жінкою Ганною та приводити до нього, до твого пана, на ніч задля сороміцького діла тоді, коли він звелить. Так ти її раз до нього приводив. Чи так було? Кажи!
Васька спинився, замулявся, бо зрозумів, що надходить найстрашніше: доводиться сказати проти свого пана таке, що панові не до вподоби буде. Калітін засміявся:
— Я знаю, чому ти мовчиш. Бо саме цього найдужче не велів тобі пан казати; але ж ти сам бачиш: я вже й без тебе все це знаю; то хоч ти крийся, хоч бреши, а тим своєму панові ніякого добра не зробиш, тільки собі самому лиха добудеш. Бо ти ж сам знаєш: батіг не янгол: душі не вийме, а правду витягне з тебе. Краще кажи все по правді, не даючи своєї спини під батіг.
— А моєму государеві що за те буде?
Дяк засміявся.
— Хочеш багато знати, — дуже вже розумний будеш, — відказав він.
— Що буде?! Хіба ми тут твого государя судимо? Государя твого вже суджено там, де треба, в Малоросійському Приказі, та й виправдано. До нашого Патріаршого Приказу віддано на духовний суд жінку Ганну, то ми тебе й допитуємо, щоб знати: чия вона жінка. Чи твоя, чи кого іншого, і кому її треба віддати: чи тобі, чи тому козакові Молявці, і чи винна вона, що її від живого чоловіка з іншим повінчано. Ось про що справа в найсвятішого патріарха, а до твого государя немає в нас діла ніякого.
— Так було, як кажеш, — сказав Васька.
— Тобто, — провадив далі Калітін: — пан твій для того тебе оженив, щоб ти йому свою жінку приводив на ліжко? Адже так?
— Так,— ледве вимовив Васька.
— Запиши, Ярмолаю! — наказав піддячому Калітін і знову повернувся до холопів:
— Далі нема про що й питати вас. Другого дня, коли ти, Васько, приводив Ганну до пана, вона втекла, і ви вже її більше не бачили. Тебе, Васько, вже не питатиму. Добре зробив, що казав по правді, не одбріхувався. Тебе, Макарко, не довго питатиму. Ти вдвох із Ваською силоміць ухопив Ганну в потайнику, удвох з Ваською відвозив її з Чернігова в пахринську вотчину і на вінчанні був, а потім, із панського наказу, вдвох із Ваською привіз її в Москву.
— Так було, — погодився Макарка.
— І пан при тобі звелів Васьці приводити її до його на ліжко задля сороміцького діла? — питав далі дяк.
— Цього я не знаю, — відказав Макарка. — Мені такого наказу не було.
— Не тобі, а Васьці був, тільки при тобі. Ти чув те разом із Ваською. Ти за те не винен. Не крийся, бо чого тобі не за себе, а— за іншого муку терпіти, коли він, цей інший, уже й сам признавсь у всьому.
— Змилосердіться! — промовив переляканий Макарка. — Васька правду сказав про себе, то й я те саме кажу, що й Васька.
— Запиши, Ярмолаю, — сказав дяк і знову звернувся до Васьки. — Тепер скажи: хочеш ти залишити в себе Ганну за жінку, чи нехай її відішлють до першого чоловіка?
— Не хочу! — вимовив зважливо Васька. — Силоміць мене пан оженив, а не своєю волею я із нею женився. Не треба її мені! Хай собі йде, куди хоче.
— Пиши, Ярмолаю! — наказав дяк. — Оце й усе, що нам потрібне було.
Васька впав дякові в ноги, а за ним і Макарка.
— Батечки ріднесенькі! — заплакав Васька. — Згляньтеся на нас, бідних рабів, невільних людей! Наказали ми на государя свого, хоч і по правді все говорили, тільки ми ж будемо в його волі, то він тепер нас закатує! Сховайте, обороніть нас, голубчики, батечки ріднесенькі!
— Добре робиш, що свого государя боїшся, — похвалив того дяк. — Раб повинен боятися свого пана та слухатися його в усьому. Тільки над твоїм государем є ще вищий государ. Чи ти це знаєш?
(Продовження на наступній сторінці)