— Я така тобі родичка, як усі наські люди тобі родичі, — сказала Ганна. — Ясновельможний гетьмане! Вислухай мене, я прийшла до твоєї милості за порадою. Поможи мені, бідоласі!
— Я не гетьман, — промовив Дорошенко, — навіть не полковник, жодного уряду не маю. Я просто в’язень у Москві. Чим я тобі допоможу? Я сам бідний. Усі статки-маєтки свої покинув у Чигирині та в Сосниці.
— Я не грошей прийшла прохати, — заплакала Кусівна, — хоч я така вбога, що й хліба шматка не маю на чужій стороні, а прийшла до твоєї милости за порадою. Вислухай мене, пане, дай мені порадоньку, бідній, нещасній сироті, ні до кого мені повернутися, пригорнутися на чужій чужині, тільки до своїх людей.
Та й упала до ніг Дорошенкові, заливаючися слізьми. Із голови в неї спала кіка[49]. Ганна спершу засоромилася, що стала простоволоса, але не зважилася знову надіти на голову огидного, силоміць їй надітого московського вбрання.
І чомусь саме тепер згадав Дорошенко, як перед ним плачучи валялися бідолашні вкраїнці, коли він їх оддавав сотнями в неволю туркам та татарам. Не жаль йому тоді було їх, бо думав він тоді не про окремих людей, а про увесь рідний край, якому він хотів добути волі й незалежности. А тепер йому стало невимовно жаль невідомої жінки, що лежала в нього в ногах.
— Устань, молодице, і розкажи: хто ти та звідки ти?
— З Чернігова, — почала розповідати Ганна.— Козацького роду, по батькові Кусівна. У Петрівку торік віддали мене заміж, владика дозволив повінчати, а мій молодий у той же день пішов у похід; а я ввечері пішла по воду до річки Стрижня; в потайнику мене ухопили, очі й рот зав’язали і приволокли до воєводи, а воєвода зґвалтував мене і відіслав зі своїми людьми у свою вотчину під Москву і там наказав мене ґвалтом повінчати зі своїм чоловіком, а потім, приїхавши сам до Москви, звелів мене привезти, хоче, щоб я жила з тим його чоловіком, з яким мене ґвалтом повінчано, а йому самому стала підложницею.
— А твій першій чоловік живий ще? — запитав Дорошенко.
— Не знаю, ясновельможний пане, чи він ще живий, — відповіла Ганна. — Його зовуть Яцько Молявка-Многопіняжний. Його в похід угнали, а мене вхоплено, — і з тієї пори я про нього не чула.
— Молявка-Многопіняжний! — здивувався Дорошенко. — Я твого чоловіка добре знаю. Він тепер уже сотником у Сосниці. Казав він мені, що в нього жінку вкрадено та й віддано за іншого, казав! Яку ж я тобі, молодице, пораду дам? Іди, молодице, до думного дяка Ларіона Іванова і все йому розкажи, як оте мені повідала. Я ось тобі цидулку напишу до нього.
Він пішов до другої світлиці. Ганна дожидалася стоячи, похиливши голову додолу. Повернувшисс іх кімнати, Дорошенко відддав їй написану цидулку і звернувся до полуголови:
— Накажіть одвести цю жінку до Ларіона Іванова в Приказ. А тобі, молодице, на: от, скільки здолаю, стільки допомагаю.
Він подав їй декілька срібних монет, потім виніс із другого покою чорну шовкову хустку і віддав їй, сказавши, що це їй на голову, щоб не одягати більше московської кіки.
XV
Привели стрільці Ганну Кусівну до думного дяка Ларіона Іванова, що був тоді в Приказі. Це був плечистий чоловік, років сорока, зі здоровим обличчям, із червоним од доброго випивання носом та з маленькою рудо-червоною борідкою. Прочитавши Дорошенкову записку, звелів покликати Ганну.
— Ми з тобою, чепурушко, бачимося вперше, — заговорив він до неї, — а, здається, я тебе вже знаю. Чи не ти та сама, що писано було нам од гетьмана через супліку від полковника Борковського і всіх чернігівських усякого рангу обивателів, на царського воєводу Чоглокова, між іншими його поганими ділами, що він заслав якусь-то жінку чужу в свою вотчину та й повінчано там удруге з його чоловіком?
Ганна розказала йому все, що з нею сталося, так само, як і Дорошенкові.
— Хто тебе знає, — говорив думний дяк, — який у тебе чоловік законний, коли ти з двома вінчалась, і з другим чоловіком тоді, коли перший був живий. Це вже не наше діло, а церковне. Я тебе відішлю до Патріаршого Приказу.
— Мене зґвалтували, навік осоромили, — заридала Ганна.
Думний дяк не зовсім зрозумів те, що вона сказала, але розібрав, що вона жаліється на ґвалт, що зробив їй Чоглоков, і сказав:
— Гаразд; ми його запитаємо. А ти, жінко, прийди сюди завтра.
— А де ж я буду? — плачучи запитала Ганна . — Я до того двору не вернуся, краще в річку кинуся!
— Побудеш тут, у Приказі. Я звелю дати тобі притулок, — сказав думний дяк і звелів одвести її в нижчий поверх, де були хати, призначені для тих, кого треба було передержати який час у Приказі.
Другого дня вранці привели Ганну до думного дяка. Вона побачила тут свого лиходія Чоглокова, зблідла й затрусилася.
— Ну, Тимофію Васильовичу; — звернувся до Чоглокова Ларіон Іванов, — ось жінка жаліється на тебе. Та й переказав те, що чув від Ганни. — Що скажеш на це? Знаєш ти цю жінку? — запитав він наприкінці Чоглокова.
— Знаю, — вимовив Чоглоков, — тільки не так усе було, як вона каже. Ця жінка набріхує на мене нісенітницю. Вона вперше прийшла до мене з моїм чоловіком Ваською Чесноковим і обоє стали прохати в мене дозволу повінчатися. Вона тоді була вбрана по-дівочому. Я дозволив, та й не було нічого такого, через що я мав би не дозволити. Мій холоп Васька Чесноков тоді випрохався в мене додому в нашу вотчину під Москвою, я відпустив його; він поїхав укупі з цією жінкою і повіз од мене лист до попа моєї вотчини, а той піп, побачивши, що обоє женяться охотою, повінчав їх. А коли мене з Чернігова з воєводства взяли, я приїхав до Москви та й звелів Ваську з жінкою привезти до себе в двір мені на службу, а не задля сороміцького діла, як вона бреше. А вчора вранці ця жінка з мого двору втекла, ще й покрала дещо і тепер набріхує на мене таке, що чесному, богобоязливому чоловікові й здумати страшно.
— Мене повінчали, я не дівка була, а мужатая жона, вони мене по-злодіяцькому вхопили і зґвалтували, і за іншого силоміць повінчали, мужату жону! — голосила Ганна.
— Запитай її, пане, — сказав Чоглоков, — коли її повінчано вперше й де?
— У церкві святого Спаса, — відповіла Ганна,— в той саме день, коли виступали козаки в похід.
— А який тоді був день? — допитувався Чоглоков. — Тоді була Петрівка. Скажи, пане думний дяче: невже православний закон дозволяє вінчати в Петрівку?
— Ну, молодице, що скажеш? — запитав Ларіон Іванов Ганну. — Чи правду цей пан каже? Була тоді Петрівка?
Ганна стала пояснювати, що владика дозволив вінчатись у піст. Але вона говорила по-вкраїнському, то думний дяк моргав бровами, знизував плечима, поглядаючи питально на Чоглокова, а тоді сказав Ганні:
— Не розберу я щось, що ти кажеш, молодице. Це діло не наше, церковне. Іди собі, я тебе покличу, коли треба буде.
Ганна поклонилася в землю і ридаючи стала прохати милосердя й жалю до своєї тяжкої долі, але Ларіон Іванович, замість відповіді, подав знак і Ганну повели. Думний дяк сказав Чоглокову, що він по того згодом пришле, а тепер у нього інша нагальна справа.
Пройшов день, Ларіон Іванов знову покликав Чоглокова.
— А де, Тимофію Васильовичу, твоя вотчина? Здається, на Пахрі?
— На Пахрі, — відповів Чоглоков.
— А скільки там землі, сіножаті, лісу й робочих мужиків та двораків? — питав Ларіон Іванов.
Чоглоков розказав усе, про що в нього запитано.
— А скільки товару, чи є вівці, бджоли, чи є сад при дворі, город, стодола, скільки скирт хліба? — ще раз запитав думний дяк.
Чоглоков і на це відказав, додавши, що всього не згадає, але є в нього на все те реєстр.
— Гаразд, — вимовив думний дяк. — Продай мені половину своєї вотчини по реєстру.
Чоглокова ті слова ударили мов грім. Він почав щось говорити, сам не знаючи що, але з його слів так виходило, що він продавати свого маєтку не хоче.
— Ну, як хочеш, — заговорив думний дяк. — Ти йому хазяїн і власник. Я тільки тобі сказав, що хотів би: купив би в тебе, коли б ти продав, а не хочеш — як хочеш. Я не наполягаю.
Кільки хвилин обидва мовчали. Тимофієві Васильовичу було дуже ніяково. Він розумів, чого хоче думний дяк. Від зловісної Ларіонової мовчанки Тимофія Васильовича то мов жаром припікало, то мов снігом поза шкірою сипало.
— Ну, бувай здоров! — промовив нарешті Ларіон Іванов.
Чоглоков вийшов від нього дуже стурбований.
Минув тиждень. Чоглоков хвилювався страшенно. Ще недавно, тільки повернувшись із Чернігова, пошанував він Ларіона Іванова доброю купою грошей та й піддячим Малоросійського Приказу чимало дав, то в нього мало вже що й лишилося з того, що встиг він нагарбати собі в Чернігові на воєводстві. А тепер він бачив, що його хочуть зовсім обдерти. Натякнув Ларіон Іванов та й замовк, не кличе більше. Хоч би вже покликав і сказав — що він із ним зробить, коли Чоглоков не віддасть половини свого маєтку.
Минуло ще декілька днів, тяжких для Тимофія Васильовича. Думав він і те й це, міркував і так, і сяк. Нічого не міг вигадати. Коли це так уже днів через десять після того, коли говорили про той продаж половини маєтку, покликали його знову в Малоросійський Приказ.
Став Тимофій Васильович перед очима Ларіона Іванова.
(Продовження на наступній сторінці)