У двірській хаті челядь зібралася вечеряти. Хоч пан і сказав, щоб Васька й Ганна жили в окремій хаті та їли з панського харчу, але був ще тільки перший день, як вони приїхали до Москви, — через те цю ніч вони ночували в гуртовій хаті. Ганна, убрана по-московському з "кикою" на голові, скидалася на московку і сиділа мовчки на лаві. Холопи та холопки цікаво позирали на неї, шепталися проміж себе про неї, а інші до неї озивались, але вона відказувала короткими словами, — її не розуміли, але все ж сміялися з її вкраїнської мови.
Посідали вечеряти. Ганна, з Васьчиного наказу, сіла й собі і взяла ложку в руки.
— Ну що, хахлачка, — промовив хтось, — нудно тобі, мабуть, без ваших вареничків? Га?
Ганна присилувала себе всміхнутися.
— Піди лишень до свого гетьмана, вареничків у нього попроси, — насміхався другий. — Он, кажуть, вашого гетьмана привезли та й держать на ланцюгу, як собаку.
— Його держать, кажуть, на Грецькому дворі, — додав хтось.
— Ненадовго. Тоді поставлять окрему хату задля нього, — відказав другий.
— А на Сибір хіба не пошлють його? — хтось запитав.
— На Сибір не пошлють, — пояснив другий,— адже він не нашого царя був холоп, а польський чи турецький — чорт його знає, чий, тільки не наш: він здався нашому цареві в полон.
— Так, так, — докинули інші, — ну, то він не був неслухняний проти нашого царя, то й на Сибір його нема защо посилати, — держатимуть у Москві.
— А коли він нашому цареві здався, то чому ж його не залишили там, де взято? — знову хтось запитав.
— Мабуть, негодящий, — здогадався інший.
— Його там у своєму краї десь і поселили, та довідалися, що дуріти хоче, — через те й привезли сюди, — сказав Васька.
Ганна все мовчки слухала, усе добре взяла в голову, але запитати ні про що не посміла.
— А як його прозивають? — хтось подав голос.
— Петро Дорошонок! — відповів Васька, що жив недавно в Чернігові, то й чував там це ім’я.
І Ганна згадала, що змалечку у їхній сім’ї і серед знайомих людей часто згадували це ім’я; знала вона, що й чоловік її Молявка-Многопіняжний із козаками пішов у похід проти цього Дорошенка.
Холопи почали розмовляти про інше. Ганна не втручалася в розмову і сиділа мовчки замислена, як звичайно.
Коли повечеряли, Васька вивів її в сіни й сказав:
— Ганно! Боярин кличе тебе до себе наніч.
Ганна нічого не відповіла.
— А що, рада? — питав Васька.
— Зовсім не рада, — відказала Ганна. — Тільки те мені чудно: ставишся ти моїм чоловіком, а мене до іншого ведеш. Невже така у вас віра?
— Така, коли хочеш знати, у нас віра, — пробурчав Васька, — щоб слухатися панів своїх та робити, що пани звелять.
Ганна мовчки пішла слідком за Ваською.
— Здорова була, дівко, — сказав Чоглоков, залишившись із Ганною на самоті, — здоров, чепурушко! Бачиш, знову ти зі мною. Не бійся мене, я не лютий звір, не з’їм.
Ганна не противилася ніяк, у всьому слухалася, ні про що не говорила, тільки відказувала, або — не знаю, або — як хочеш.
Уранці, коли сходило сонце, а Тимофій Васильович ще спав добре, — Ганна вийшла від нього, але не пішла в челядню, а попростувала до воріт із двору на вулицю. Був весняний ясний день. Москва вже прокинулася; народ метушився вулицями. Де-не-де ще була грязюка, але в багатьох місцях уже попросихало. Ганна не знала, куди їй податися; вона не була ще ні на одній московській вулиці, бо вчора її привезли просто в панський двір до Чоглокова. Навмання пішла вона ліворуч, тоді праворуч, ішла куди очі, не знаючи, куди прийде, раз-у-раз озираючись, чи не женуться за нею, не сміючи запитати нікого з тих, що зустрічалися. Вулиця, що по їй Ганна йшла, розходилась, і Ганна зважилась нарешті запитати в зустрічної жінки, куди йти на Грецький двір.
— Ах, голубко, — чую по твоїй мові, що ти не тутешня, — промовила жінка. — Мабуть, уперше в Москві?
— Уперше, — відказала Ганна.
— Трудно, голубко, дуже трудно буває тут тому, хто вперше в Москві, поки звикне. Тобі на Грецький двір. Іди відсіля ліворуч, а там, проминувши два провулки з правого боку, не йди туди, а буде третій, так само праворуч, так ти туди йди, та все просто, просто, то й побачиш здалека дзвіницю величезну — Іван Великий зветься, так ти все йди та на неї дивися, то й дійдеш до білого муру та й повернеш ліворуч, — там і спитаєшся про Грецький двір: люди тобі покажуть.
— Спасибі, тітусю, — подякувала Ганна та й пішла куди сказано, раз-у-раз поглядаючи на золочену баню Івана Великого, що блищала під промінням весняного вранішнього сонця Але серед плутаниці московських улиць вона знову зблукала та стала питати про Грецький двір у зустрічних мужиків. Ці мужики були не такі привітні та ласкаві, як та тітка, що направила Ганну на Грецький двір. Почувши вкраїнську мову, вони почали глузувати з Ганни та передражнювати.
— Ти лише глянь: українська ворона залетіла в Москву! А яка, чорт би її не взяв, гарна! Ходи-но з нами, добрими молодцями, до царського шинку! Ми тебе почастуємо!
— Не хочу, — відказала Ганна. — Я не піду з вами.
Але один мужик ухопив її за стан.
— Геть! — скрикнула Ганна. — Кажу, не піду я з вами. Пустіть!
— Пустіть! — передражнювали її мужики, але Ганна вирвалася від них.
Вона швидко пішла далі і боялась уже питати дороги: навчила її перша спроба, що в Москві молодій гарненькій жінці небезпечно було розпитувати про дорогу в чоловіків. Пройшовши навмання кілька вулиць, вона наважилася нарешті запитати в якоїсь старої баби, де Грецький двір. Стара показала, що той вже був за декілька кроків від неї.
Грецький двір стояв тоді на тому місці, де тепер Нікольський монастир, названий Грецьким і побудований на Грецькому дворі незадовго до того часу, коли відбувалися події, про які розповідається.
Біля воріт вартували стрільці.
— Тут Грецький двір? — запитала Ганна.
— Тут... Кого тобі? — питали вартові.
— Гетьмана Петра Дорошенка.
— Не можна! — грізно гримнув вартовий. — Навіщо тобі його. Он наш старший. Спитай його.
Він показав на стрілецького полуголову[48], що ходив двором. Ганна підійшла до нього і промовила, поклонившись:
— Чи не можна, добродію, побачити гетьмана Дорошенка?
Полуголова підозріло оглянув її з голови до ніг і пробурчав:
— По-перше: він уже не гетьман і звати так його не можна. А по-друге: яке тобі до нього діло? Ти черкашенка, чи що?
— Еге, — відказала Ганна.
— Не велено без дозволу від Приказу пускати до нього нікого, опріче тих, що на Малоросійському дворі черкаси в посольстві приїхали, — сказав полуголова. — Ти з їхніх, чи що?
— Я його родичка, — сказала Ганна.
— Що це таке: родичка? — запитав полуголова. — Рідня йому доводишся, чи що?
— Еге, — повторила Ганна.
— Добре, я сам поведу тебе до нього, — сказав полуголова.
Петра Дорошенка привезли до Москви і поселили на Грецькому дворі. І жилося йому так — мов би гість, мов би й невільник Уже його кликали до царя, цілував він царську руку, думний дяк перед лицем самого великого государя проказав прощення всім його провинам; після того сказано було, щоб залишався в Москві аж до закінчення війни з турками для ради у різних військових справах. Відтоді жив на Грецькому дворі; Дорошенка дійсно запрошували до Наказу разів три, слухали його розповіді про татарські та турецькі шляхи, про те, як обороняти Чигирин, і таке інше. Та все ж біля його житла стояло на варті поперемінно по двадцять стрільців із полуголовами. Нарешті в останні перед оцими подіями дні покликали його до Ларіона Іванова, і думний дяк сказав йому, щоб подав чолобитну про те, щоб привезли до Москви його жінку. Дорошенка обійняв страх.
— То великий государ хоче залишити мене тут назавжди? — запитав він.
— Цього великий государ не велів, — відповів дяк. — Але тобі звелено жити в Москві, аж доки вщухне війна з бусурменами, а поки вона буде, — одному Богові відомо. А чоловікові від жінки окремо жити не годиться.
Доводилося Петру Дорошенкові коритися. Написав він зі слів думного дяка прохання, щоб привезли йому жінку. Очікуючи на приїзд нелюбої дружини і не знаючи, яка йому доля судилася надалі, Дорошенко мучився, мов степовий орел у неволі. Безмірно остогидла йому тоді ця Москва. Сподівався він у спокої доживати віку свого після свого неспокійного життя на любій рідній Україні, серед рідного народу, на волі, а його держать у Московщині та ще й у неволі, хоч і не кажуть йому, що він — невільник.
У цей час стрілецький полуголова привів до нього Ганну Кусівну.
Дорошенко ходив, широко ступаючи, по хаті туди й сюди, як завжди, дуже стурбований. Полуголова, ввійшовши з Ганною, звернувся до нього:
— Петре Дорофеєвичу! Оця жінка хоче бачити твою милость. Каже вона: родичка твоїй милості.
— Я не знаю цієї жінки, — промовив Дорошенко, уважно поглянувши на Ганну. Але тоді озвався до неї, запитаючи: — Яка ти мені родичка?
(Продовження на наступній сторінці)