— А що, пане колишній чернігівський воєводо, кепська наша справа, — звернувся до Чоглокова Ларіон Іванов, сидячи за своїми паперами. — Як то ми виправдаємося від жалоби, що прислав на твою милость чернігівський полковник од усього чернігівського полку та від війта города Чернігова й бурмистрів і райців[50] та й усього міщанства й поспільства? Як ти про це думаєш, пане колишній воєводо?
— Ларіоне Івановичу, батечку рідний! — промовив крізь сльози Чоглоков, — я ж твоїй милості поклонився і пошанував тебе, чим міг. Нехай же все в непам’ять піде.
— Е, ні, голубе Тимофію Васильовичу! — сказав Ларіон Іванов. — Ми тебе забрали з Чернігова тільки на те, щоб там, на місці, не робити над тобою слідства. Було б тобі гірше, коли б ми залишили тебе в Чернігові, а новому воєводі звеліли б слідство над тобою робити. Новому воєводі захотілося би показати: отакі погані воєводи поперед нього там були, а він не такий, і таких справ поганих од нього сподіватися не можна. Тебе, голубчика, може, там і до тюрми замкнули б, а ті чернігівці, якби почали їх допитувати, мабуть, би твою милость не виправдали. Та й ця справа, от із цією жінкою, що у нас тут унизу сидить. Бачиш, чернігівський полковник написав про якусь там у них жінку Білобочиху, наче вона, при свідках — полковій старшині — розказала, що ти її підмовляв привести до тебе Ганну Кусівну задля перелюбного діла. А тоді ця Ганна пропала не знати куди і опинилась у твоїй вотчині замужем за твоїм кріпаком, і ото бачиш, що на тебе говорить. Ми почнемо про це слідство. Та ще й те: у чернігівській супліці пишеться, що ніби твої стрільці ходили по дворах міщанських та козацьких та підмовляли жінок та дівок тобі на сороміцьке діло. І про це пошлемо в Чернігів допитати, бо це тулиться до справи про цю жінку Ганну. А що скажуть про це в Чернігові, ти краще знаєш. Боронь, Боже, як скажуть що недобре, — тоді тобі, Тимофію Васильовичу, буде — ох! — як погано. Про все доведеться великому государеві доповісти. То щоб твоїй милості не довелось їхати в далекі сибірські городи, та ще, може, й не воєводою, а понизять у діти боярські, або й іще нижче. Он ще за боярина Матвеєва, коли він нашим Приказом порядкував, то що сталося з Дьомкою Многогрішним. Він гетьман був, вищий за тебе, воєводу. І нічого він такого, як ти, не робив.
— Голубчику Ларіоне Івановичу, батечку рідний! Твоя воля й сила. Не занапасти! Помилуй! — заридав Чоглоков і впав думному дякові в ноги.
— Устань, Тимофію Васильовичу! — сказав Ларіон Іванов. — Самому тільки великому государеві годиться кланятися до землі, а я ж не великий государ твій, а тільки дяк його царського Величества.
Тимофій Васильович устав, але все ще плакав; він стояв перед думним дяком, не знаючи, що йому робити. Ларіон Іванов продовжував далі:
— Ти, голубчику Тимофію Васильовичу, не дурний і знаєш, як на світі поміж людьми ведеться. Усі ми, грішні, добро робити охочі найбільше тому, хто нам його робить. На тому, добродію, весь світ стоїть і тим держиться, що ми один одному допомагаємо, один одному догоджаємо і коли ми до людей добрі, то й люди до нас добрі. Ти злякався слідства над собою і просиш мене, щоб я зступився за тебе; а я того разу, коли не забув, просив твою милость, щоб ти згодився продати мені половину своєї пахровської вотчини. Одначе ти на моє прохання не пристав і ласки до мене не виявив. А тепер ось просиш мене про свою справу. То як же на твою думку: і мені зробити з тобою так, як ти зі мною зробив: не пристати на твоє прохання?
— Голубчику, батечку рідний! Змилосердься! Адже ж то половина мого маєтку родового! — заголосив Чоглоков.
— На це я тобі так скажу, любий мій Тимофію Васильовичу, — почав повчати думний дяк. — Ти чоловік письменний і певне доводилося тобі читати, що в святому письмі сказано: краще калікою ввійти в царство боже, ніж з усіма цілими членами вкинутому бути в пекло огненне. От і ти тепер зроби так, як це премудре слово велить. Краще тобі, мій дорогенький, утратити половину свого маєтку та й жити з упокоєм на другій його половині, ніж, маючи обидві половини, піти туди, де козам роги правлять. Однак же не володітимеш тоді своїм маєтком, дістанеться він комусь іншому з твого роду, а то, може, ще й на великого государя заберуть. А якщо почнеться над тобою гостре слідство по правді, так тоді вже ти лиха не минеш. Це вже й тепер я бачу, та й ти сам, Тимофію Васильовичу, ще краще за мене це бачиш і знаєш.
— Бери, голубчику! — скрикнув Чоглоков та й ударив об поли руками. — Бери, тільки визволь!
— Подай реєстр усього твого добра, — продовжував думний дяк. — Напиши купчий запис, запиши його в "Поместном Приказе" і мені пристав разом із реєстром. Та не намагася, Тимофію Васильовичу, мене піддурити. Гляди, щоб у купчому записові записано було точнісінько половину всього, що є в реєстрі. Я подивлюся, зрівняю, і коли виявиться, що чогось не вистачає, то й купчого запису не треба мені. Не візьму!
— Та коли вже так, то чи не можна,— допитувався Чоглоков, — повернути цю жінку до її чоловіка в мій двір та щоб уже на тому й край усьому!
— Е, дуже вже ти ласий! — відказав Ларіон Іванов. — Буде з тебе й того, Тимофію Васильовичу, що сам цілий підеш. Треба так робити справу, щоб і тобі не дати пропасти і правди не поламати. Ми так постановимо. Що жінка та на воєводу казала, того ніякими доводами не довела, та й чернігівську супліку, на того воєводу писану, нічим не доведено; а воєвода, роздповідаючи, сказав, що все те на нього по-дурному вигадали чернігівці зі злоби за те, що він, воєвода, дбаючи про царське добро, не потурав їхнім лихим ділам; то ми, великий государ, звеліли далі слідства над воєводою не робити, бо немає ніяких доводів, а жінку Ганну, за те, що двумужниця, відіслати на духовний суд у Патріарший приказ. От воно й буде так, як кажуть: і кози цілі, і вовки не голодні.
— А якщо,— запитав Чоглоков, — та жінка почне в Патріаршому приказі казати на мене те саме, що й тут? Тоді мене в Патріарший приказ покличуть.
— Ми,— відповів думний дяк, — тут, у Малоросійському приказі, царським іменем тебе виправдаємо і від тієї Ганниної справи зовсім відділимо. Через слова тієї жінки можуть покликати до Патріаршого приказу не тебе, а того чоловіка, що з нею вінчався, бо в них обох одна духовна справа. А ти заздалегідь того свого чоловіка поклич та, добре його настрахавши, накажи, щоб, коли покличуть його в Патріарший приказ, тебе до справи не плутав і нічого про тебе не смів там говорити, щоб і не згадував. А ти тут нам напиши, що дозволив своєму чоловікові вінчатися з Ганною, ніяк не знаючи, щоб Ганна з ким іншим була вже повінчана, бо сама Ганна тобі цього не казала і ти думав, що вона дівка, бо й ходила ж вона по-дівочому. А коли б навіть хтось інший і казав тобі, що її вінчано в Петрівку, то ти такій дурниці не повірив, знаючи, що по закону нашому православному в піст вінчати не вільно. Тут у нас, у Малоросійському приказі, це все напишеш і нам залишиш. Та й годі.
Поклонився Чоглоков думному дякові Ларіонові Івановичу, ще раз назвав його доброчинцем, рятівником, батьком рідним. Того ж дня написав він свою відповідь для слідства так, як навчив його думний дяк, а за тиждень приніс Ларіонові Іванову купчий запис на половину свого пахровського маєтку і реєстр усього свого добра, що належало до того маєтку. Ларіон Іванов переглянув і те й це, перевіривши, чи все записано, сказав:
— Спасибі тобі, доброчинцю мій! По весні розпочну господу будувати в новій — купленій вотчині. Житимемо з тобою по-приятельськи, як добрим сусідам годиться.
Тим часом Ганна жила внизу в Малоросійському Приказі, їла той убогий харч, що видавався на арештантів, та ще до того прохала сторожів купувати їй дещо за ті гроші, що дав Дорошенко. Декілька днів сиділо з нею двоє волоцюг-українців, узятих у Москві, — їх відсилали назад на Вкраїну. Вони були з Полтавського полку і сиділи в Приказі недовго, а Ганна й рада була, що швидко їх забрали, бо один уже почав був набридати їй своїм залицянням. Ганна залишилася сама, а невдовзі знову покликали її у Приказ, дали ще три рублі дрібними копійками і сказали, що й це від Дорошенка, бо він був у Приказі у своїх справах і розпитувався про Ганну. Коли відвели Кусівну знову до тюрми, вона щиро молилася за свого доброчинця, що не забував і допомагав їй.
Закінчивши справу з Чоглоковим, думний дяк звелів привести до себе Ганну і сказав піддячому прочитати їй присуд, у якому було написано, що жінка Ганна жалілася на воєводу Чоглокова, але того ніякими доводами не доведено, — через те й справа про це в Малоросійському Приказі закінчується, а жінка Ганна посилається до найсвятішого патріарха, щоб судити її духовним судом за те, що вона незаконно вдруге заміж пішла.
Стрільці повели Ганну до Патріаршого Приказу.
У господі в Чоглокова діялось ось що: Тимофій Васильович покликав до себе холопів своїх Ваську та Макарку і звернувся до них:
— Ну, хлопці! Дуже мені погано з цією проклятою хохлушою. Видрав у мене думний дяк половину пахровської вотчини. Нема що робити! Нахвалявся лихий, що знову про мене слідство робити почнуть. Я дав йому купчий запис. Та й на тому ще не край. Хохлушу звелів одвести до Патріаршого Приказу на духовний суд: там слідство робитимуть про те, що вона за двома чоловіками. Може, й вас покличуть. Глядіть же, мене туди ніяк не плутайте! Ти, Васько, на одному стань та й кажи: ніякого загаду про шлюб свій од государя свого не чув. Сам до нього вкупі з Ганною приходив просити дозволу повінчатись, не знаючи того, щоб вона з ким іншим була повінчана.
(Продовження на наступній сторінці)