Того дня передовий натовп вибравшись на гребінь піскових бурунів, побачив поперед себе невеличку падину, а на ній —озеро.
— Вода! Вода! Браточки, вода!
Мов електрична хвиля пробігла змученим натовпом. Люди кинулися навпростець. Погоничі повернули за ними коні. Бігли люди, бігли коні, перекидалися повозки. Хворі підводилися й намагалися перегнати інших, падаючи й плазуючи. Лізли рачки, плакали й кричали:
— Голубчики!.. І мені!.. Братики!.. І мені!..
Кожен уже знав, що в степових копанях води всім не вистачало.
Біля озера кишіла людська каша. Звалювли з ніг, лізли по головах і плечах, змісивши тоненький лід біля берега з вонючим 146 намулом, падали просто в воду і глитали, глитали її . — щоб зразу ж виплюнути назад.
Не була гіркосолона вонюча мочажина, ісля півгодини люди сиділи й лежали навкруги в глибокому розпачі. Навіщо йти далі ? Чи не краще вмерти тут, без зайвих мук?
У Тасі крутилося в голові від спраги й утоми. Вона пішла з Маринкою допомогти кільком роздавленим біля озера. Сонце сідало в жовтаво-сизих хмарах і тіні лягали від сусідніх бугрів. Тася випадково глянула в замерзлу калюжу й жахнулася. Звідти виглянуло страшне обличчя з порепаними губами, потріскане, обвітряне. Тільки великі очі нагадували колишню Тасю. Спочатку хитнулася назад. А потім... Не однаково хіба? Людям потрібні її руки, а не обличчя. А Гаврикові... Четвертий день немає Гаврика. Група тане, як сніг весною. Люди мруть, відстають, гинуть безвісти.
Безмежний розпач охопив Тасю; пекучі сльози підступили до очей. Повернула до піскових бугрів, зійшла на гребінь і глянула навкруги. Скільки хватало ока, лежали піскові з амети, застилаючи краєвиди.Мертва тиша навколо, мовчання пустелі... Відчування важкої самітності охопило Тасю й вона, зне-можена, опустилася, ридаючи на землю. Чи треба було жити, боротись, любити й ненавидіти, щоб самітній умерти в оцій пісковій пустелі?
— Тасю ! . ^^^^
Схопилася, власним вухам не повіривши. Буйним хмелем ударила в голову радість. Кинулася до нього.
— Мужу мій!
Небо хитнулося обабіч і піски поплили кудись угору. Обережно опустив її на м'який пісок, поклав голову на коліна й поцілував милі очі.
— Не плач! Усе буде гаразд!.. Я шукав води, Тасю.. Ми пішли мертвою дорогою. Трохи ліворуч є старі комлицькі худуки. Ось — на!
Він витяг із кишені пляшку з бруднуватою водою й простяг до Тасиних губ. Тася вхопилася обома руками за пляшку Я непереборна жага на момент перекривила її обличчя. Але останнім зусиллям волі одірвалася від спокуси.
— Не можу, Гаврику!.. Сама, потай від усіх, потай від Маринки, не можу!..
— Дурненька! Я й не дам тобі всієї,— зразу не можна. Половину я віддам Маринці. А через годину — всі люди питимуть уволю.
Припала до пляшки й пила захлинаючись, цокаючи зубами об скло. Аж тепер відчула, як ослабла. Сльози сами текли з очей.
— Буде!..
— Ще, любий!..
— Буде! Це — Маринці.
Отямилася, провела рукою по чолу і враз згадала: озеро, порепані губи, страшне, обвітряне, виснажене обличчя. Закрила його обома руками з гіркою думкою. Потвора!.. Але він тепло й м'яко відхилив обидві долоні й глибоко зазирнув під довгі вії. Очі йому сяли, як і раніш, там, над Урусколем.
— О, Гаврику!..
Плакала й сміялася щасливо й закохано.
— А тепер — до Маринки!
Біля возів з хворими Тася побачила новину: прив'язана до воза, стояла звичайнісінька коза.
— А то що таке? Рогожін засміявся.
— Думаю, що — коза... Отож через неї я й забарився трохи. Розшукав комлицький зимовник і... для маленької Катрушки..
Маринка ойкнула й не зчувся Рогожін, як вона вчепилася в нього й закрутила його дзиґою.
— Та золотенький же мій Петровичу!.. Як же це ти догадався? Та я б тебе розцілувала, коли б он, Тася, так тебе очима не їла!.. Як же це вам пощастило?
Рогожін зніяковів і пояснив з винуватою посмішкою:
— Боюся сказати... Віддав хазяїнові свого годинника, а хазяйці, вибач, Тасю, твою заручальну каблучку. Таке мені горе: шість років беріг... А тепер — хоч наново сватайся!
Тася радісно засміялася, кинулася до нього і перший поцілунок дружини затулив йому губи.
Щастя межує з горем і життя цвіте поруч смерти... Того, ж дня вмер від тифу член реввійськради, начальник загального резерву армії Одарюк.
Армія мандрувала степовими манівцями, розбившись на загони й гуртки. Третина її вже лягла в пісках від холоду, голоду й хвороб. Трупами людей і коней засіяло мовчазні простори. Лежали купами під буграми, забившись у затишок, падали над дорогою — і вітер засипав їх пісками летючими. Там і там виглядали з заметів ноги, голови, покинута Гвинтівка, повозка, лафет. Одні вмирали, інші йшли тим же шляхом або звертали обабіч сумного кладовища.
Загін, де йшов Рогожін, тримався довше. Не було харчівг але сяк-так живилися "комлицьким чаєм". Рогожін умів обрати кращу путь поміж бурунами й знайти воду. Проте смерть брала своє: дохли коні, мерли люди, їх викидали в пісок. Тася й Маринка ходили біля хворих, скільки могли; Рогожін допомагав їм. Здибалися в степу з групою, де був Байсунгуров*
Клима Байсунгурова вважали за женофоба. Щось там у нього трапилося замолоду й назавжди залишилася в душі тріщинка. Казав часто:
— Не долюблюю жінок... Права їхні визнаю, але їм ще й привілеї всякі подай! Де ж пак: слабе створіння!..
Розгром армії вплинув на нього тяжко: став мовчазний і похмурий. Його притягли до роботи біля хворих. Це розважало Байсунгурова: працював за двох. І що більше працював, то дужче розглажувалися його, поорані думами зморшки. Вчився у Тасі й Маринки.
Трудно сказати, де беруть жінки фізичні сили, коли серце штовхає їх на подвиг. Тасю Рогожіну Байсунгуров знав іще як училася. Але тепер це була не та Тася. Вітер, холод, голод, снага, важка робота й щоденні картини страждань і смерти пзяли в неї колишнє миле дівоче обличчя, покрили чоло хмарами смутку, провели біля губ рисочки болю й турбот.
Але великі очі пом'якшали й світилися мудрим життєсприй-манням.
Раз Байсунгуров не витерпів.
— Чого ви, Тасю, живете так, наче у вас щодня Великдень? Тася скоса сипнула промінем на мужа:
— Того, що я щаслива, Климе . Того, що я знайшла саму себе.
— Це не відповідь: "щаслива того, що щаслива"... Я хочу знати, в чому щастя. Ну от... Ми ж не діти. Ми знаємо, що дуже, дуже мало хто з нас вийде з оцих пісків. А що як задме шурган ?.. Над нами всіма вартує смерть, а вам радісно... Що ж це таке? Та й не ви тільки... Я не мало знав таких. Нагнибіда так і вмер із радісною посмішкою на устах. Досі я знав, що людям радісно жити,— тепер починаю думати, що людям іноді радісно вмирати.
— Так, Климе,— іноді радісно вмирати. Це — коли ти власне щастя... (Тася знов сипнула промінем)... зможеш вплести в громадську справу, розбризкати радість його на чужих муках, зменшити їх, полегшити, заспокоїти, запалити до дальшої боротьби. Я не вмію, Климе, цього висловити, я тільки вмію відчувати й здійснювати.
— Ну, а коли смерть? Що вам тоді з цієї радости? Тася засміялася:
— Ну, а коли смерть і ви так і вмрете злюкою? Що вам тоді з вашого смутку? Смерть однаково прийде на смуток і радість, на горе й на щастя. Краще ж гнати смуток і сіяти радість . Ні, я не можу вам цього пояснити! Ви краще придивіться до Маринки: я в неї вчилася.
Байсунгуров чогось зніяковів і мугикнув:
— Що ж Маринка? І Маринка така ж дивачка...
— Ні, вона не дивачка. Коли б люди в житті не переступали через таких Маринок, вони б ставили їх на постаменти...
Я ще вся в полоні власного життя. Ну от (вона засоромилася) ... недавно ходила хмара-хмарою й на інших смуток наводила. Тепер радію й вас цим дратую. А в неї власного . життя й власного горя немає. Ви Його не побачите. Де такі жінки беруться. Климе ? От я скільки вчилася, думала, мудрувала, а Маринка прийшла й перетворила мене наново. Бережіть її, Климе. Такі — не живуть, а горять.
Маринка, справді, горіла й догоряла останнім ясним полум'ям. У неї хтось із відсталих частин украв козу. Маленька хвора Катрушка зачевріла й умерла. Тася думала, спочатку, що Маринка виплаче свої очі й прокляне світ. Але по кількох днях вона вже сяла за роботою, як свічка.
Трудно сказати, де взялися невичерпні запаси творчої любови в цієї недавньої батрачки, що поневірялася до вінця по наймах, а після вінця попала в вир їмперіялістичної війни та революції! Нагнибіду забрали до армії. Маринка сама орала, косила, молотила, одробляла землевласникові "скоп-щину" й "ждала, ждала, ждала. Революція змела Маринчині убогі мрії про дрібненьке власне щастя, поставивши руба гасло: "все — або нічого". Завірюха громадянської війни знесла Маринчину хату, забрала мужа, загнала її саму в голодні піски, одняла останню втіху, а Маринка вся світилася горінням громадського подвигу, віддавала всю свою ласку й клопоти вошивим, голодним, півмертвим тифозним і сіяла навкруги світло й тепло. її материнські турботи оточували завжди найнещасніших, найубогіших, безнадійно-хворих. її благословенну руку відчували на своєму чолі, івмертві, в останній агонії, і часто м'яка посмішка сходила на "їхні вуста. З тією посмішкою вони й умирали.
Байсунгуров сам не помічав, як біля Маринки розглажу-валися зморшки на його похмурому обличчі. Раз майнула цікава думка. 'Не втримався й запитав:
(Продовження на наступній сторінці)