— Що ви ? Ще й третини не пройшли! Жінка заплакала:
— Сил моїх немає !.. Чоловік помер у поході, двох старшеньких добрі люди взяли. Коли б хоч не ця дитина
За кілька хвилин Маринка влаштувала хвору й тішила її дитину.
— Та яке ж ти манісіньке та худісіньке! Та хворе-хворісіньке! Глянь Тасю, які в неї великі-великі та сумні очі!
Тася глянула—і серце їй защеміло... Та це ж—очі всієї 11-ої армії. Очі виснажених, хворих бійців! Очі поранених і тифозних! Очі біженців, що міряють другу тисячу верст од Батайського її Тамані, через високі гори й піскові степи!
Рогожін непомітно, з прихованою тривогою стежив за Тасею.
— Тасю, ти б відпочила...
У Тасі обличчя з білого воску, але очі світилися, як і в Марикхи.
— Нічого, Гаврику! Мені гарно.
Відтоді, як зустрілися в Моздоці після розгрому армії—ні слова не сказано між ними про недавні непорозуміння. Тася мовчала про свою жахливу помилку, щоб не одвернути його від себе навіки. Думала: "скажу, як побачу, що він зможе простити й забути". Рогожін іще раніш вирішив, що треба зректися всяких прав на неї, завоювати довіру й повагу,
а тоді—будь — що — буде.
Піски їх ріднили, повертали до юнацьких років. Обоє виросли в таких от степах над Урусколем і відчували їхній подих на кожному кроці. Рогожін особливо любив піски. Парубком було тижнями пропадав у піскових бурунах з рушницею. Бив хитрого лиса, бив хижого вовка, здирав шкіри і; вертався з багатою здобиччю. Живився куріпками, заятиною, дрофами. Сіль брав із степових солоних їльменів. Своїм досвідом він тепер багато допомагав Тасі й усім хворим.
Одного разу забрав мішки й привіз із бурунів добрих півкопиці сухого кінського щавлю... Тася сміялася:
— Його й коні не їдять!
— Та й ми не їстимемо. Ми його питимемо. Ти ж любиш КОМЛИЦЬКИЙ чай ?
— Ах, чай... Коли б у нас комлицький чай, ми б половину хворих підняли. Він чудово живить і підбадьорює.
На першому ж привалі дістали води, нарубали сухих стеблин кінського щавлю, разом з листям і квітковим колосом, наварили, посолили, одцідили. Рогожін надоїв кобилячого молока, забілив чай і подав мисочку Тасі.
— Справді, чай!.. Гаврику, та це ж—знахідка! От не думала . —. Та ти в мене—урван.
Лукаво посміхнувся:
— Я таким і був. Хіба забула ?
Почервоніла, пригадавши парубоцьке прізвище—мужа.
— Я досі не знала, що ти такий...
— Який?
— Та бачиш... Ти тоді був шибайголова, страхіття для всіх "порядних" людей. Потім дістав собі погони. А з таких виходять Сорокіни. І взагалі...
— Життя вчить, Тасю. А про своє офіцерство я тобі колись розкажу. Я його не шукав. Мені його накинули.
Подивилася допитливо й нічого не сказала. Заходилися вдвох поїти "чаєм" хворих. Незабаром "комлицький чай" став улюбленим напитком сотень і тисяч бійців. За браком припасів і доброго питва чай підтримував виснажених мандрівників— 3 молоком заступав їжу, без молока підбадьорював і відганяв утому.
А степові, здавалося, не було кінця-краю. За площинами йшли піски, за пісками—солонці, за солонцями—знов сірий мовчазний степ. І знов піски.
Люди йшли, виснажувалися, коні падали з голоду. Число хворих збільшувалося, на стоянках замерзали сотнями. Частина відставала й гинула в бурунах.
Командири полків, батальйонів, політробітники, що їхали в одній групі, улаштували нараду. Одарюк змалював тяжкі обставини.
— Труднощі посилюються, число хворих збільшується. Коні дохнуть. Є вже покинуті в пісках гармати. Ми йдемо все повільніше й млявіше. Що робити ? Через хворих ми ледве посовуємось. Є така думка, щоб мобілізувати всі коні, та спасати, насамперед, артилерію... Але тоді загине більше людей ..
— Як?.. Щоб покинути хворих?..
— Постій, не кричи... Ти зваж обставини: як зав'язнемо тут, то всі загинемо. Треба спасати, що можна.
Важка мовчанка опанувала присутніх. К. Лісовий задумано
кинув:
— Справа в тому, чого найбільше вимагають інтереси революції...
— Безумовно, артилерія он як потрібна Царицину...
— Але ж і ціла армія.
— Пожди!.. Це значить — випрягти з повозок ?.. Ще раз схвильовано підхопив Одарюк:
— Важко зараз збагнути, чого саме вимагають інтереси революції. На мою думку, артилерію треба виручати. Але й кидати хворих-—нема на те моєї згоди. Ми спільно з товаришами десять місяців билися проти німців, корніловців, денікінців, та невже ж побіжимо тепер від них перед хворобами? Коли вже вмирати, то хочу вмерти з ними! Коня свого віддаю під артилерію, а сам піду з хворими...
— І я!
— І я!
Не мовчав ніхто. Близько сотні голосів злилося в однім пориванні. Хворий на сухоти, запальний і чулий завполітвід-.ділу армії, молодий студент Торський скочив на повозку:
— Товариші! Може я нескладно скажу, та зате — від щирого серця! Історія знає немало таких славних переходів пустелями непроходимими. Гинули армії—залишалася слава. Та слава запалювала нащадків, підносила їх на нові геройства, на нові славні дії. Але то були армії завойовників, гнобителів. Тепер настала пора інших воєн, інших боїв — за визволення всіх трудящих. Ми виставимо своїх героїв! Ми створимо нові леґенди ! Ми впишемо нові сторінки в історію!... Нехай ми загинемо! Нехай тільки останки 11 — ої армії дійдуть до Астрахані! Але вони донесуть туди нашу славу й запалять тисячі й сотні тисяч на борню. Ми вмремо, — армія не вмре, діла наші не вмруть ? Ви чуєте ? Армія повернеться мстивим, переможним гураґаном туди, звідки ми тікаємо! Я вірю в це! Вона повернеться!..
Він боляче закашлявся й виплюнув кривавий згусток. Крики захоплення покрили його слова.
Того ж дня батареї, підсилені кіньми, пішли вперед, а при обозах побільшало пішаків... Маленький, сухорлявий хворий Торський вибивався з сил, важко дихав і часто витирав нездоровий піт. Ночами його била пропасниця й кашель роздирав йому груди. Але він нікому не жалівся й щодня місив піски попліч усіх. На третій день він уже падав від знемоги.
Одарюк не спускав з нього очей і помітив, що він тихенько відстав від товаришів і заховався за пісковим бугром. Стурбований Одарюк бігцем кинувся туди. Торський лежав на м'якому піску й важко дихав. Одарюк схилився над ним і голос йому затремтів незвичайно м'яко:
— Володьо... Що це ти надумав?
Його погляд упав на кобур. Торський тихо посміхнувся.
— Невже ти вважаєш мене за такого боягуза ? Ні, друже, я не думаю вкорочувати собі життя. Я просто умираю. От і все. Я не хочу вас обтяжувати, — там і так місця мало... Ти не бійся, це не довго... Тут, розумієш,затишно... Я полежу й відпочину. Це ж чудесно — полежати й відпочити... Ах, Одарюк, як я втомився! Як утомився!..
Він зайшовся страшним кашлем і кров пішла йому горлом. Його обережно перенесли на підводу. Другого дня він помер.
Мертвих кидали, живі далі йшли, доки теж падали з ніг Над хворими, знесиленими загонами нависла тривога: нема води. Ішли пісками, не зустрічаючи ніде худуків (копанок). Пробували здобути воду, але в ґрунті не було й ознак її. Вишукували по балочках тоненькі й маленькі цяточки снігу й вилизували їх язиками.
Стогін стояв над обозами:
— Води!.. Води!..
Тася йшла мов у чаду, змарніла докраю, з порепаними від спраги й вітру губами. Маринка несла маленьку Катрусю: її мати вмерла від тифу. Вмираючи, прохала Маринку не кидати дитини, стати їй за матір. Дитина скигліла й благальними великими очима дивилася на Маринку. Серце Маринці краялося. Вона догнала Тасю.
— Тасю, ти вчилася на лікаря... Скажи мені... — Тільки не подумай чогось такого... Чи скоро в жінки буває молоко, як вона завагітніє?
— Ні, Маринко, не скоро... А що ?
Маринка зніяковіла. Потім, уся червона, стала сміятися:
— Та то... У мене ж бач, не було дітей... А воно — таке маленьке... І так благально дивиться ... Я б хотіла ... Я б хотіла...
Тасі бризнули-сльози з очей. Ця маленька жінка з великим серцем хотіла б завагітніти, щоб своїм молоком вигодувати чужу хвору дитину!
— Маринко!.. О, яка бо ти !.. Сестричко моя ріднесенька ! Які ж ми з тобою нещасні!
Вона гірко заплакала. Виливала пекучу тугу за тисячами померлих на її очах і тих, що вмирають. Плакала за зів'ялими жіночими мріями й за ним, за Гавриком. .
Рогожіна не було вже два дні. Коли вступали в пасмо пісків, він зауважив товаришам:
— Тут не буде води ...
— Звідки ти це знаєш?
— Я виріс у кізлярських пісках. Я по рослинах бачу, що тут ґрунтові води глибоко. Треба звернути на північ.
— Але це збільшить нашу дорогу...
— Зате спасе багатьох від мук і смерти.
Його не слухали. День-два якось обійдуться. Та ще ж, може, все це — тільки вигадка.
Загін уступив у безводне пасмо пісків. Змучені спрагою люди — ледве рухалися, падали, відставали.
— Води!.. Води !..
Язики пороспухали, в роті пересохло. Лягали обабіч валки й стерегли коней: билися за кінську сечу й висмоктували її з брудних калюж.
Коні пленталися, мов п'яні, падали й дохли більше звичайного. Люди, як мухи на падло, кидалися на трупи, розрубували їх, живилися м'ясом, пили кров і рідину. Це втихомирювало спрагу. ^^р^
А Рогожіна не було. Відстав? Загинув? Товариші нічого не знали.
(Продовження на наступній сторінці)