— Я тебе призначив начальником Гарнізону, а в тебе що твориться? В ЦВК сидять мерзотники й контрреволюціонери, що продають нас усіх... Негайно заарештувати Рубіна, Крайнього, Рожанського, Дунаєвського, Стельмаховича, Власова і всіх, в|щ^5^
— Я не розумію. . .
— Ані слова, так і перетак!.. Гриненко! Зразу ж виконати наказ!
Гриненко з адьютантами Костяним, Рябовим і Кляшторним кинувся до автомобілів. О 3-й годині дня заарештованих членів уряду доставили на вокзал. Оточені ворожими шерегами кон-войців, вони топталися біля розкішного сальон — вагона головнокомандувача. Лагідний голова ЦВК Рубін сам собі не вірив: Іван Лукович Сорокін — такий же гарний товариш!
— Пропустіть мене до Івана Луковйча!.. Я виясню в чім справа.
Чорний брутально перебив.
— Тебе Сорокін не.хоче бачити. Стій і жди.
Голова крайового парткому Крайній нахилився до голови ЧК Рожанського:
— Здається ми проґавили. Мене Кочергін і Власов давно попереджали. .
Сорокін саме снідав з Гайченцем і Щербиною за пляшкою кон'яку. Пляшка швидко порожніла. На дні її ховалася доля заарештованих. Гайченець піддав пари:
— Ну дак як же, Іване Луковичу? Доки тягтимемо цю
волинку ?
Сорокін зірвався з місця:
— Гриненко!.. Негайно всіх розстріляти.
Адьютант зразу ж кинувся з вагона. Обережний Чорний шепнув Костяному:
— Треба б писаний наказ...
— Е, який ще там наказ! Роби своє діло й мовчи! Групою оточили заарештованих.
— Ну, ходімо ...
— Куди? £
— А куди водять зрадників? У тюрму, до підвалу. Рубін здвигнув плечима:
— Це контрреволюція!
— Йу, ти поговори мені!
Арештованих посадили в автомобілі й повезли під Машук. Не встигли вивезти за лінію міста, як почався розстріл. Рябов і Костяний швидко впоралися з Крайнім і Рожакським, вискочили з свого автомобіля й кинулися на підмогу Гриненкові й Чорному. Гриненко невдало вистрілив на Рубіна, попавши йому в шию. Обливаючись кров'ю, Рубін підвівся в автомобілі й крикнув:
— Нехай живе радвлада!
Його добили. Командир "Черкеського полку Котов, людина звірячого вигляду і вдачі, пороздягав побитих, забравши собі чоботи й одяг.
Другого дня, 22 жовтня, на фронті й по всій території Північно-Кавказької республіки читали тисячі листівок—"Змова проти радвлади". Штаб Сорокіна намагався виставити розстріляних членів уряду зрадниками, агентами Денікіна, а Сорокіна— спасителем революції.
А на фронті, тим часом, загрозливо й неминуче розгорталися важливі події. 23 жовтня Таманська армія, з наказу Сорокіна, знялася з лінії фронту Армавір — Михайлівська — Дундуківська й пішла через Невинномиську на Ставрополь. Спаяні знаменитим походом дисципліновані таманці, під командою Ковтюха, 27 жовтня взяли нічним штурмом денікінські позиції біля Татарки й 28 вступили в Ставрополь. Але виснажена боями й хворобами, позбавлена боєприпасів армія, не могла вже пробиватися далі, за Манич, на Царицин. У Ставрополі її почав косити жорстокий тиф.
Денікінці використали відхід таманців з армавірського фронту й ударили по всій лінії. 26 жовтня загони Казановича й Дроздонського взяли Армавір, а 1-а кінна дивізія Врангеля збила червоних з лівого флангу, захопила Урупську, Безскорбну й погнала дезорганізовані частини 10-ї колони через с. Успенку, за Кубань (на правий бік). Під тиском денікінських батальйонів і ескадронів червоні загони покинули станції Коноково й Овечку, затримавшись на Богословській, перед Невинно-миською.
За таких обставин у Невинномиській зібрався 2-й надзвичайний з'їзд рад Північного Кавказу, щоб сказати своє слово про п'ятигорську трагедію й узяти до своїх рук вирване кермо. Сорокін вирушив на з'їзд пишним поїздом, із своїм штабом і численним конвоєм. Наміри були подвійні: або розігнати з'їзд, або ж переконати його, що він, Сорокін, спас революцію.
Рогожін їхав із Байсунгуровим на фронт із важкими думами Білий шурган далі й далі змітав червону армію. Від Овечки до Невинномиської — тільки 35 верст. Позаду — Терщина й гори. Праворуч — Ставропольщина й піски.
Всі станиці, села й хутори позаду фронту переповнили військові частини, обози й біженці. На майданах і вулицях, на вигонах і просто в полі, в ятках, землянках і халупах, па возах і під возами жило, родилося, хворіло і вмирало кілька десятків тисяч людей, що покинули денікінську Кубанщину. Убогі манатки й лахміття лізли в вічі. Нужденні злидні били з кожної латки, з кожного виснаженого обличчя. Був жовтень, наступав листопад. Що буде далі, коли підуть осінні дощі й заведуть свої співи снігові бурі? Був жовтень і голодний тиф блукав позаду червоного фронту, збираючи свої багаті жнива. .
Але роздумувати було годі, Ставропольському полкові, разом з іншими частинами, треба було тримати фронт за 15—20 $ерст перед Невинномиською, щоб забезпечити роботу з'їздові.
Рогожін— цілими ночами висиджував над мапою й радився з Нагнибідою, вишукуючи хоч би єдину слабу цяточку у ворога : за всяку ціну треба було відкинути його до Овечки й усунути небезпеку, що нависла над Невинномиською.
З Нагнибідою Рогожін товаришував щиро. Та й не сам він. У Нагнибіди весела вдача: він завжди в доброму гуморі. Де Нагнибіда, там сміх і жарти. Здавалося, бійці легше переносили пригоди й труднощі, коли з ними був Нагнибіда. Коли доводилося відступати, він шутками розганяв гнітючий настрій. Коли не вистачало припасів і сотня переходила на "кінський пайок", він з веселими приказками становився в чергу перед кухнею й смачно вимагав:
— Порцію зернистої й кружку пільзенського!
Одержавши варений ячмінь і кружку кип'яченої води, він намазував свій "кав'яр" на тоненький шматок хліба, густо посипав сіллю і з'їдав із таким апетитом, що товаришів брали завидки. А вкинувши останні крихти до рота, серйозно попереджав інших:
— Ви ж не розходьтеся, — там іще в печі долото жарене. І котився далі по своїй чоті. Біля нього спинялися; до нього
^зверталися за порадами.
— Тов. ротний! Чогось наш Чумаченко голову повісив...
— А то Гвін за панами нудьгує... Такий уже добрий пак у нього був! Тільки шість раз і дав у морду, — а то все — в потилицю.
— Ха — ха — ха!..
— А їдять тебе блохи! Балакає, (як шовком шиє!
— А що ж? Плакати та бульби носом пускати? Нашаберьоть, їдять його мухи!
Раз Нагнибіда прийшов до Рогожіна задуманий.
— Є в мене, Гаврику, планик... Що коли б із-за Кубані влаштувати фалшиву тривогу та відтягти туди їхні частини ? А звідси вдарити тоді на Овечку?
— Думав я про це. Без гарматнів нічого не вийде, а в нас їх — кіт наплакав.
— Та хіба ж їх для цього багато треба ? Даси нам два — три десятки гостинчиків для ворогів та парочку поганеньких кулеметів, то я тобі такий спектакль улаштую! Ось давай лишень, твою мапу, їдять її мухи з комарами.
Він заходився пояснювати свій план.
— Я вже й містечко таке собі нагледів: біля хутора Надзорного.
— Чити не збожеволів, Нагнибідо? Це ж видима смерть!
— Ну що ж? Або рибку з'їсти, або на дно сісти. А хіба не видима смерть перти просто на ворожі кулемети, як ото ти надумаз?
План Нагнибіди подобався. На правому березі Кубані, проти ворожого флангу заворушилися підводи. Возили дерево, дріт, старі бочки. Вночі порозставляли фалшиві гармати, замаскувавши їх гіллям. Денікінці занепокоїлися: перекинули сюдп кілька частин, і підсилили артилерію. День — у — день їхні гармати грюкали на правий берег, намацуючи ворога, що, здавалося ховався в перелісках, готуючись до переправи.
Нагнибіда того ж дня зайшов до Рогожіна попрощатися. Вигляд у нього був винуватий: він приніс листа до Маринки.
— Ти не подумай, Гаврику... Я не боюся, багнет їм у пузо! Це я так, на всякий випадок.
— Добре, передам.
— Ні, не так. Може я ще й повернуся,—тоді не треба. А як щось там трапиться, — тоді віддай. Розумієш? Баба вона, браток, дуже хороша, їдять її мухи з комарами!
— Я знаю ...
— Ну, от... І вдача в нас однакова. Живемо, можна сказати, радісно... Чого нам соплі розпускати ? Ну його к шуту! Помреш, тоді й лежи серйозно! А доки живий — радуйся!.. Ну от... Ти не подумай, браток, що це сльози... Ха — ха!. Ійжебогу — щось в око попало... Ну — да... А з Маринкою ми одне слово — пара... Ну, прощай!
— Слухай, Нагнибідо,— а може б хтось інший...
— От ти й мій командир і розумний парень, а дурак! Завтра тобі треба в лоба брати дві лінії окопів... А може б хтось інший ?
Обидва полегшено засміялися й щиро обнялися.
(Продовження на наступній сторінці)